обличчя зі стін плачу

3 Sep

IMG_0940

“Відтоді я не можу вигукувати гасла на жодній з демонстрацій. Відколи почув, що Крісті загинув від пострілу в голову. Ледве не в притул. Ми опинилися поряд з ним на мітингу. Стояли поруч. Моя дружина зробила купу фото. Я ж передав йому воду,  ми обмовилися хіба кількома словами. Але Крісті був кимось своїм, кимось рідним. Був таким запальним, таким справжнім. Ми не знали, що це і є  той самий Мохамед Крісті – відомий активіст. Ми ще кілька місяців виглядали його на кожній демонстрації. Перепитували, а де той хлопець. Куди подівся? Лише потім дізналися, що його вбили на мітингу проти “Братів-мусульман.” Пострілом в голову. Майже упритул. Відтоді я не можу вигукувати гасла на жодній з демонстрацій”, – говорить Мохамед.

Мохамед з тих, хто за стабільність. Молодий банкір,  син професора, який не виходив на Тахрір, бо його влаштовував Мубарак. Та після Конституції, яка надавала Морсі необмежену владу, Мохамед ходив на усі демонстрації. Ходив з температурою під сорок, бо як лишатися вдома, коли потрібна допомога, тим, кого поранили, хто отруївся сльозогінним газом. Виходив, бо “цього разу я мав проти чого виступати, і які права  хочу захистити.” Continue reading

каїрські ночі. перша з тисячі

29 Aug

Перше: Перше, що вдягаю,  не каска, а шолом для скутера, аби встигнути купити місцеву сім-картку до початку комендатської години. Молода письменниця Ширін, в котрої я живу, одна з небагатьох дівчат, що їздить на скутері. Дорогі мотоцикли для багатих мачо, скутери – розвізників піци.

Image

Прикордонник посміхаючись ставить туристичну візу, хоча на сусідній сторінці медійна іракська.  Закордонні журналісти, що працюють в Каїрі, писали про те, що в аеропорту відбирають обладнання.  (“Ну у вас же ж немає проблем зі зйомками? Чекайте!”-кажуть мені у каїрському прес-центрі. Я подавала заявку на акредитацію з 18-го по 31-е серпня. Наступний робочий день – 1 вересня.)  

Image

Щойно приїхала – зрозуміла, що все інакше, як собі уявляла. Коли збиралася, то страшенно переживала – за Єгипет, за людей, здавалося, що цього разу вони будуть зламаними. Все зовсім не так. Continue reading

телетортури. єгипет проти терору

28 Aug

Ось так виглядає єгипетське телебачення останній тиждень: 

IMG_2313
IMG_2303 Continue reading

встигнути до комендантської години

26 Aug

Image Continue reading

Як ми продали свободу. Джон Кампфнер про новий авторитаризм

2 Aug

З деякими книгами так буває. Потрапляє тобі до рук, а ти, часом перегинаючи палицю,  починаєш тицяти її усім знайомим і незнайомим аж до випадкових подорожніх. За відсутності паперової копії надсилаєш посилання. Книга Джона Кампфнера «Свобода на продаж. Як ми заробили грошей і втратили нашу свободу» саме з таких. Недарма вона отримала нагороду Джорджа Оруела. Ось уже три роки я наполегливо шлю її знайомим азербайджанцям та казахам, американцям і йорданцям, латиноамериканцям і індусам, не кажучи  вже про китайців, росіян, любителів Італії,  а особливо шанувальникам Лі Кван Ю.  Все про що пише Кампфнер знайоме до болю і ніби очевидне.  Особливість у тому,  що Джон просто зміг одним з перших назвати речі своїми іменами й описати правила, за якими живе сучасний світ, де  слово “демократія” часом краще замінити словом “держава з обраним урядом”. Зрештою, інтерв’ю у Кампфнера взяла, й воно вийшло у Тижні. Українською: http://tyzhden.ua/World/84320 , а також англійською: http://ukrainianweek.com/World/85837.  Повна версія ось:

Image

Письменник, журналіст, а тепер іще й радник компанії Google з питань свободи слова Джон Кампфнер у своїй книжці «Свобода на продаж» вивчає зростання у світі нового авторитаризму, сумісного з економічними, але не політичними правами. У своєму журналістському розслідуванні, яке охопило Сінгапур, Китай, Росію, ОАЕ, Індію, Італію, Британію та США, автор прагне зрозуміти, чому так багато людей із власної волі поступаються свободами заради економічного добробуту, таким чином підриваючи усталену концепцію Френсіса Фукуями про ліберальну демократію.

– Чим відрізняється авторитаризм XXІ століття від диктатур ХХ? 

– У наш час виникла нова модель авторитарної влади. Вона відмінна від диктатури, яка була у ХХ столітті в СРСР, комуністичному Китаї, яку практикували режими Латинської Америки чи яка досі зберігається в Північній Кореї. У таких випадках держава керує, покладаючись на страх, наказами, які детально регламентують жит­­тя суспільства. Ця моде­­ль недієздатна, ад­же без особистих свобод люди не можуть дихати. Нині держава укладає пакт, суть якого в тому, що громадяни зберігають особисті свободи: як заробляти чи витрачати гроші, облаштовувати приватне життя, самі вирішують, як купувати і продавати своє помешкання, як подорожувати, де навчати дітей, лікуватися тощо. Тобто ти ніби сам обираєш власну «бульку», а вона чимала. Держава у це не втручається, але ставить вимогу: не лізти на її «територію», тобто не критикувати владу, не пхатися в політику та в процес ухвалення рішень. Усе це бачиться дуже резонним для більшості людей у світі, незалежно від історії, географії, культури. Кажу про це не без суму, адже особисто я з тих, кого називають бунтарями.  Continue reading

Адський Ад, а не “Арсенал”

26 Jul

Коли я вперше у свідомому віці поїхала за кордон десять років тому, то вирішила, що відвідаю усі музеї Стокгольма. У переліку їх було 76. Вони суттєво відрізнялися можливістю щось робити, доторкнутися, стати частиною експозиції. Тоді найбільше мені вразив Нобелівський музей. Там показували документальні фільми про помилки Нобелівського комітету. Про те, як те чи інше відкриття, за яке вручили премію, згодом виявлялося  не таким уже й знаковим, тоді як того ж року  було зроблено чимало важливіших досягнень.  Інші стрічки розповідали про непрості долі письменників, які мали б отримати Нобелівську премію, хоча нагороду  присуджували  посереднім авторам, про яких згодом усі забули. Тоді я подумала, що це просто питання часу. Колись в Україні в музеї Шевченка критикуватимуть Шевченка, як і в музеї Булгакова з того не робитимуть ікону.
Кілька місяців тому на експозиції в музеї Лондона мені здалося, що там забагато кітчу: позолочені карети, перуки, годинники, костюм Мері Поппінс, лондонські кеби й телефонні будки. Одним словмо сувенірний кіоск, а не музей. Водночас там  показували фільми про те, як різні  професійні чи етнічні громади Лондона свого часу боролися за свої права. У більшості історії мали щасливий оптимістичний кінець і були покликані продемонструвати гордість за Лондон й лондонців. Останній фільм розповідав про існуючий нині расизм у місцевій гей-спільноті. Через те, що обидві групи свого часу переслідували, могло видатися, що вони за визначенням проти будь-якої дискримінації, а всі проблеми в минулому.  Немає межі того, наскільки критичним може і має бути сприйняття усього, що існує й відбувається довкола. 

Image

Наталя Заболотна – директор “Мистецького Арсеналу” замалювала чорною фарбою картину Володимира Кузнєцова “Коліївщина: Судний день”. На ній художник  зобразив, як горять у котлі  “брехливі судді, п’яні мажори, продажні священики, депутати. Все як у класичному сюжеті Страшного Суду, де завжди присутні всі провладні елементи.” Коментуючи свій вчинок (який є звичайнісінькою цензурою) Наталя Заболотна сказала: “Виставка “Велике та величне” має викликати гордість за державу, в якій ми живемо, за те, що у нас є художники, які будуть виставлені у рамках цього проекту. Не можна критикувати батьківщину, як не можна критикувати матір. Все сказане проти батьківщини я вважаю аморальним”.

Критикувати варто все. Я б, наприклад, розкритикувала цей запис. Писати про критичну думку і те, чи музей може бути критичним до себе, коли йдеться про вчинок, який нагадує Середньовіччя, щонайменше дрібно й наївно. Цензура – це погано. В одному не можу не погодитися з Наталею Заболотною. “Виставка таки викликає гордість за те, що у нас є художник, чия робота робилася в рамках цього проекту”. Спасибі Володі Кузнєцову, а ще спасибі заступику гендиректора Мистецького Арсеналу Олександру Соловйову, а також шеф редактору журналу “Art Ukraine” Катерині Стукаловій, які написали заяву про звільнення виступивши проти цензури. 

нехаризматичні лідери

20 Jul

1

Коли пакистанка Маріам, що десь там бореться із Талібаном, заходить до кімнати, довкола все осяюється від її життєствердного “гудморнінг”. Уся аудиторія регоче, коли та дотепно жартує над професорами. На останній з лекцій Маріам просить усіх згадати колегу, з котрим працювала разом, котрий й порадив потрапити у Fletchers’ Summer Institute у Бостоні. Як з’ясувалося, хлопець загинув в травні в автокатастрофі. Потім ми з’ясуємо, той був нареченим Маріам. Весілля вони б справили, щойно та повернеться із Бостона. Біла сукня чекає в шафі.

Брахім нині професор філософії в університеті, знає сім мов (п’ять європейських). Народився він рабом. У Мавританії досі існує рабство. У якщо рабиня мати, її діти кріпаки. Брахіму пощастило: щоб відкрити школу в його селі бракувало однієї дитини, тож для кількості взяли раба. Нині він бореться з рабством в Мавританії, де роблять вигляд, що такого не існує. І навіть дипломати у Парижі удають, що їх раби – просто прислужники. Рабсто сьогодні не робота на плантаціях. Найчастіше дівчат-рабинь скуповують аравійські шейхи. Брахіму скоро сорок. Він зазвичай мовчить і посміхається. Коли заговорив – замовкли ми.

Про Бенні Венду я писала, і про те, як на його очах в дитинстві в джунглях Західного Папуа солдати ґвалтували його тітку, а папуасів розпинали на хресті. Не встигла розповісти про те, як він пішов до школи й посміхався, коли йому в обличчя плювали індонезійські діти, бо Бенні – чорний, Бенні – папуас. Про те, як його ні за що запроторили за ґрати і як вперше в історії племенінний лідер втік з острова, залишившись живим. Тепер Бенні Венда – став голосом колонізованого краю, що лишається одним з найзакритіших місць на планеті. І справді Твіттер й Фейсбук для тубільців Західного Папуа стали чи не єдиним джерелом збереження культури. Заборонити соцмережі не вийде, бо Індонезія має чи найбільшу кількістю юзерів у світі. Коли Бенні лишається сам, його погляд скеровано донизу. Здається, згадує про щось. Щойно наближаєшся, крихітний Бенні щиро посміхається, і вмить здається, що добрішої людини годі шукати на всій .

Майкл, як і годиться хлопцеві з Сіетла, весь в татуюваннях. Хай там в Пекіні, де живе останні роки, весь час в костюмі. Його організація займається лише правничою допомогою тим, хто потрапив до “чорних “в’язниць” – кімнат в готелях й ресторанах у Китаї, де людей тримають без пред’явлення звинувачень. Державі дешевше заплатити за приміщення, аніж добудовувати черговий відділок, привертаючи увагу. Їхня допомога не виходить за межі юридичної, а також збору коштів для родин затриманих, хай й ті не знають, хто саме допоміг. В мільярдному Китаї Майклу поки легко загубитись. Тим паче вони все роблять тихо, без галасу. Майк розповідає про Трансибірську магістраль і друзів з Єкатеринбурга. Колись в Пекіні довелося відбивати випадкових дівчат у барі. Ті оцінили, що той (після дівчат) замість окулярів кинувся вберігати книгу Гоголя. Хай увечері мене запросили на 50-ту річницю Ходорковського – на відносно скромну та для мене пафосну терасу на Гудзоні (тож я у вечірній сукні й на підборах), перед тим ми з Майклом їмо найдешевшу піцу (два долари за два шматки + кола), примостившись на траві у Томкінс-сквер-парку.

Continue reading

Вітання з Південної Африки, або Мовчати, коли довкола панує несправедлисть – несправедливість сама по собі

19 Jul

Коли “Куста” Джек, повернувшись з Бостона, написав мені імейла “Я радий мати такого друга з України”, я зніяковіла. Напевно не менше, аніж коли у 89-му Мандела назвав молодого “Кусту” чи не найважливішим учасником спротиву. У день, коли Мандела святкує 95-ліття, а Навального посадили (Кусті саме пояснювала йому, в чому були проблеми радянського комунізму, в чому помилився Єльцин, Горбачов, що нині відбувається у Чечні), ми з “Тиждень” надрукували його інтерв’ю, яке розповідає не так про боротьбу з апартеїдом, а про те, що “навіть, якщо правопорушення не очевидні, завдання активістів виявити ці проблеми і вимагати осуду. Люди не повинні чекати, поки халепа докотиться до них”. Усе і трохи більше у самій розмові. І те, що “Куста” не малюється, коли каже, що він – щасливий, тоді, як його “соратники, що пішли в політику і сплять на шовкових простирадлах – глибоко нещасливі і емоційно виснажені люди.” У Бостон “Кусту” запросили на нагородження премії. За ним в аеропорт прислали таксі, а “Куста” про таке й не подумав і поїхав в на метро. ( Хоча він ще успішний бізнесмен). А про апартеїд, мені чомусь найсумнішою видалася історія про кіно.

А надіславши “Кусті” лінк на інтерв’ю, у відповідь дізначала, що той на Міжнародній конференції з шахів зустрів Каспарова, і переказав своє захоплення головною захисницею Хімкінського лісу Євгенією Чиріковою, з якою разом отримав ту саму нагороду.  Тим часом цим інтерв’ю я почну по-трохи знайомити усіх з  дивовижними людьми з усього світу – від Болівії та Західного Папуа до Пакистану та Мавританії, як я переконуюся (таки тримаючи тему блогу) виявляються географічно далекими, а насправді ще й якими близькими.

Image  Continue reading

Як воно дівчині подорожувати самій Близьким сходом

15 Jul

Image

“А можу я мати чотирьох чоловіків одразу, якщо усіх забезпечу фінансово?” – перепитую в афганців, серед яких декілька борців з корупцією, один розбудовує демократію, інший допомагає сиротам, ще одна – депутатка місцевого парламенту (друга дружина у чоловіка). Молодші – неодружені, старший має чотирьох жінок, але за цим – трагічна історія: закохана дівчина вчинила самогубство, дізнавшись, що той вже побрався і хоче мати лише одну дружину. Відтоді чоловік не відмовляє закоханим і пояснює, що нині “усі його дружини щасливі жити разом.” Умова одна: облаштувати кожній гідне життя.
“Все ж, коли справа в грошах, то чи я можу мати чотирьох чоловіків, якщо усіх забезпечу?”
“А ти ліпше май чотирьох чоловіків, які забезпечать тебе”, – жартує молодий правозахисник з Кабула. – “ Насправді, ніколи не думав, як воно ділити дружину з трьома чоловіками”.
“Давайте, змінимо тему”, – тихенько промовляє той, що має чотирьох. Перед тим він ще тихіше зауважив: “Хіба я не знаю європейців, які неформально мають не одну дружину, просто приховують”.

Цього разу я на своїй території: ми в Гаазі на Світовому форумі верховенства права. Якби я була в Афганістані, навряд чи посміла б насміхатися з місцевих звичаїв. Там, в гостях, можна непогоджуватися з правилами, але заперечувати й розпитувати треба обережно. Не знаєш, на яку рану насипеш солі. Твої співрозмовники могли не з власної волі погодитися на шлюб з нареченими, котрих обрали батьки; відмовлялися від стосунків з коханими, бо ті – з ворогуючих родини.

Continue reading

Like A Hobo

7 Jul

photo (17)

 

I’ve never yearned
for anybody’s fortune
The less I have
the more I am a happy man

Я завжди комплексувала, що не мала роботи, пов’язаної з фізичною працею. Здавалося без цього не зрозуміти людей, які  працюють фізично. Аж ось усвідомила, що мені її не бракує. Десь двічі чи тричі на тиждень я тягну за собою валізу. Везу її усіма автобусами, трамваями, електричками, щоб від знайомих, котрі прихистили мене в одному спальному районі чергового мегаполісу переїхати до знайомих, котрі живуть на іншій околиці.  Моя голова переповнена непотрібними знаннями про всі аеропорти, де бувала. Так само я  добре знаю, в яких зі старих міст (як от в Лондоні чи Нью-Йорку) у метро немає ескалаторів, а ліфти на вічному ремонті. Особлива подорож з/до аеропорту: кілька пересадок, кілька рівнів вузькими сходами з валізою й наплечником. В обох – з десяткок книжок. От вона регулярна фізична праця. Діставшись до 8-го терміналу JFK (додаю фотозвіт) з метро, до якого з дому 20хв, я хоча чотири роки як не була в Парижі з острахом пригадую, що паризьке метро глибше й вужче за ньюйорське,  з ескалаторами куди гірше (тобто фактично немає), тоді як валізу заледве протиснути через турнікет.   Continue reading

%d bloggers like this: