Адський Ад, а не “Арсенал”

26 Jul

Коли я вперше у свідомому віці поїхала за кордон десять років тому, то вирішила, що відвідаю усі музеї Стокгольма. У переліку їх було 76. Вони суттєво відрізнялися можливістю щось робити, доторкнутися, стати частиною експозиції. Тоді найбільше мені вразив Нобелівський музей. Там показували документальні фільми про помилки Нобелівського комітету. Про те, як те чи інше відкриття, за яке вручили премію, згодом виявлялося  не таким уже й знаковим, тоді як того ж року  було зроблено чимало важливіших досягнень.  Інші стрічки розповідали про непрості долі письменників, які мали б отримати Нобелівську премію, хоча нагороду  присуджували  посереднім авторам, про яких згодом усі забули. Тоді я подумала, що це просто питання часу. Колись в Україні в музеї Шевченка критикуватимуть Шевченка, як і в музеї Булгакова з того не робитимуть ікону.
Кілька місяців тому на експозиції в музеї Лондона мені здалося, що там забагато кітчу: позолочені карети, перуки, годинники, костюм Мері Поппінс, лондонські кеби й телефонні будки. Одним словмо сувенірний кіоск, а не музей. Водночас там  показували фільми про те, як різні  професійні чи етнічні громади Лондона свого часу боролися за свої права. У більшості історії мали щасливий оптимістичний кінець і були покликані продемонструвати гордість за Лондон й лондонців. Останній фільм розповідав про існуючий нині расизм у місцевій гей-спільноті. Через те, що обидві групи свого часу переслідували, могло видатися, що вони за визначенням проти будь-якої дискримінації, а всі проблеми в минулому.  Немає межі того, наскільки критичним може і має бути сприйняття усього, що існує й відбувається довкола. 

Image

Наталя Заболотна – директор “Мистецького Арсеналу” замалювала чорною фарбою картину Володимира Кузнєцова “Коліївщина: Судний день”. На ній художник  зобразив, як горять у котлі  “брехливі судді, п’яні мажори, продажні священики, депутати. Все як у класичному сюжеті Страшного Суду, де завжди присутні всі провладні елементи.” Коментуючи свій вчинок (який є звичайнісінькою цензурою) Наталя Заболотна сказала: “Виставка “Велике та величне” має викликати гордість за державу, в якій ми живемо, за те, що у нас є художники, які будуть виставлені у рамках цього проекту. Не можна критикувати батьківщину, як не можна критикувати матір. Все сказане проти батьківщини я вважаю аморальним”.

Критикувати варто все. Я б, наприклад, розкритикувала цей запис. Писати про критичну думку і те, чи музей може бути критичним до себе, коли йдеться про вчинок, який нагадує Середньовіччя, щонайменше дрібно й наївно. Цензура – це погано. В одному не можу не погодитися з Наталею Заболотною. “Виставка таки викликає гордість за те, що у нас є художник, чия робота робилася в рамках цього проекту”. Спасибі Володі Кузнєцову, а ще спасибі заступику гендиректора Мистецького Арсеналу Олександру Соловйову, а також шеф редактору журналу “Art Ukraine” Катерині Стукаловій, які написали заяву про звільнення виступивши проти цензури. 

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: