нехаризматичні лідери

20 Jul

1

Коли пакистанка Маріам, що десь там бореться із Талібаном, заходить до кімнати, довкола все осяюється від її життєствердного “гудморнінг”. Уся аудиторія регоче, коли та дотепно жартує над професорами. На останній з лекцій Маріам просить усіх згадати колегу, з котрим працювала разом, котрий й порадив потрапити у Fletchers’ Summer Institute у Бостоні. Як з’ясувалося, хлопець загинув в травні в автокатастрофі. Потім ми з’ясуємо, той був нареченим Маріам. Весілля вони б справили, щойно та повернеться із Бостона. Біла сукня чекає в шафі.

Брахім нині професор філософії в університеті, знає сім мов (п’ять європейських). Народився він рабом. У Мавританії досі існує рабство. У якщо рабиня мати, її діти кріпаки. Брахіму пощастило: щоб відкрити школу в його селі бракувало однієї дитини, тож для кількості взяли раба. Нині він бореться з рабством в Мавританії, де роблять вигляд, що такого не існує. І навіть дипломати у Парижі удають, що їх раби – просто прислужники. Рабсто сьогодні не робота на плантаціях. Найчастіше дівчат-рабинь скуповують аравійські шейхи. Брахіму скоро сорок. Він зазвичай мовчить і посміхається. Коли заговорив – замовкли ми.

Про Бенні Венду я писала, і про те, як на його очах в дитинстві в джунглях Західного Папуа солдати ґвалтували його тітку, а папуасів розпинали на хресті. Не встигла розповісти про те, як він пішов до школи й посміхався, коли йому в обличчя плювали індонезійські діти, бо Бенні – чорний, Бенні – папуас. Про те, як його ні за що запроторили за ґрати і як вперше в історії племенінний лідер втік з острова, залишившись живим. Тепер Бенні Венда – став голосом колонізованого краю, що лишається одним з найзакритіших місць на планеті. І справді Твіттер й Фейсбук для тубільців Західного Папуа стали чи не єдиним джерелом збереження культури. Заборонити соцмережі не вийде, бо Індонезія має чи найбільшу кількістю юзерів у світі. Коли Бенні лишається сам, його погляд скеровано донизу. Здається, згадує про щось. Щойно наближаєшся, крихітний Бенні щиро посміхається, і вмить здається, що добрішої людини годі шукати на всій .

Майкл, як і годиться хлопцеві з Сіетла, весь в татуюваннях. Хай там в Пекіні, де живе останні роки, весь час в костюмі. Його організація займається лише правничою допомогою тим, хто потрапив до “чорних “в’язниць” – кімнат в готелях й ресторанах у Китаї, де людей тримають без пред’явлення звинувачень. Державі дешевше заплатити за приміщення, аніж добудовувати черговий відділок, привертаючи увагу. Їхня допомога не виходить за межі юридичної, а також збору коштів для родин затриманих, хай й ті не знають, хто саме допоміг. В мільярдному Китаї Майклу поки легко загубитись. Тим паче вони все роблять тихо, без галасу. Майк розповідає про Трансибірську магістраль і друзів з Єкатеринбурга. Колись в Пекіні довелося відбивати випадкових дівчат у барі. Ті оцінили, що той (після дівчат) замість окулярів кинувся вберігати книгу Гоголя. Хай увечері мене запросили на 50-ту річницю Ходорковського – на відносно скромну та для мене пафосну терасу на Гудзоні (тож я у вечірній сукні й на підборах), перед тим ми з Майклом їмо найдешевшу піцу (два долари за два шматки + кола), примостившись на траві у Томкінс-сквер-парку.

Другий американець Ден, військовий, приїхав до Іраку у 2003-му. Чотирнадцять місяців у танковому батальйоні у Багдаді і Неджафі закінчилися втратою колег, а також книгою про несправедливе поводження військових з іракцями і гуманітарну катастрофу. Ден зняв погони, хоча досі примудряєть працювати з армією будучи вже цивільним.

Інший Майкл з Філіппін. З десяти років грав у політичному театрі, який викривав соціальну несправедливість за диктатури Маркоса. За наступні 27 років (Майклу нині 37) зробив чамало, окрім того, що пише музику й пісні. Насамперед учить людей на маленькому острові, де живе досі, використовувати існуючі закони на власну користь, а також розбиратися в складних економічних документах. Наприкінці Майкл в скаже, що взагалі-то дуже й дуже говіркий, але тут вирішив, що час послухати.

Муук – така собі крута тайська діваха в джинсах, білій сорочці і міцних черевиках. Менша за мене втричі, зате точно випиває утричі більше пива. Зараз знімає фільми про бірманських хіпхоперів, але зійшлися ми не на тому. Її тато – відомий активіст. З дитинства Муук нудило від громадської діяльності, а ще від того, що для батька завжди були важливішими якісь чужі люди. Тож Муук пішла вчитись на кінорежисера, а потім її таки перемкнуло. І мати так само зрозуміла, що для Муук важливішими будуть ті інші.

Габі з Камеруну раптом влаштував для прикладу кампанію по збору коштів. Як заспівав, то ми таки віддали все, що в нас було. Юрисконсульт виглядає як пристойний президент. Свого часу займався всім (протистояв корупції і таке інше), але наприклад, зробив чимало, аби свого часу, коли в Камеруні учергове підняли ціни, а люди були готові бунтувати, зорганізувати люд і без насильства та погромів досягти свого.

Норвежець Еспен – один з організаторів “Флотилії свободи”, що йшла до Гази. Він не з тих, хто голосно кричить. Не скаже, поки не спитаєш. Тихо робить свою справу, скаржачись на наївних американок-гіпі, котрі чомусь були певні, що їхній спів приносить мир у всьому мирі. Так само Еспен розповів, як довелося заспокоювати скажених британських бунтівників. Так само тихо, але системно й аргументовано він критикуватиме своїх. Нині чекає поки на нього розгніваються його ж соратники – скандинавські ліві. Еспен допусує книгу про те, як ліві у Північній Європі провалили дискусію про права жінок в родинах емігрантів, бо ховаючись за умовною політкоректністю й ілюзіями мовчали, щоб зайвий раз не дати крайньоправим приводу критикувати емігрантські спільноти. От тільки ті все одно критикують, але нині замість нормальної розмови – божевільний срач.

Амара з Бірми єдиний, хто вирізняється із гурту. З єдиної причини: надто схожий на “champagne socialist”. Здається, його екстравагантний гардероб (новий щосезону) вартує як наш сукупний. (Окрема історія, як Амар зустрічався з дівчиною зі Львові, де після “генгамстайл” всі думали, що він – з Південної Кореї, приїхав прямо з кліпу. ) Амара працює з будиськими монахами і вкрай переживає, як ті в ім’я Будди вирізають і палять мусульманські села в Бірмі, а також застерігає наскільки небезпечно націоналістичною стала Нобелівська лауреатка Аун Сан Су Чжі.

Клер з нас найстарша. Має внуків, молиться перед обідом. Для християнських видань у США робить розслідування про зброю, зловживання американської армії в Іраку, Афганістані. Де вона тільки не була. А на прощання каже, що ніколи не бачила так багато “сміливих та розумних людей одразу, бо зазвичай – або перше, або друге”.

Лобсан з Тибету порозуміється з китайцем Еріком, й так далі. Даліа з Судану, Рамсон з Зімбабве, венесуелка Катерина, що залагоджує конфлікти на Гаїті, іранець Мосех, чия головна зброя – чорний гумор.
“Оффрекордз?” – перепитує Ненсі Окейл – підсудна № 34 на суді проти громадських організацій, чиє життя зламалося після Тахріру.
“Яка тобі різниця? Тобі ж і так дали 5 років”, – зауважить Мосех.

Я вже згадувала і ще напишу про болівійця Оcкара Оліверу й росіянку Женю Чірікову, як це зробила про борця з апартеїдом “Кусту” Джека. На фінальній вечері у якісь давній кімнаті в найстаршій американській дипломатичній академії заключне слово має один з директорів Інституту Джек ДюВаль. У цьому “дю” весь Джек: худорлявий, витончений – ходячий етикет. І тут Джек замість формальностей каже: особливість цього курсу, що серед вас немає жодного вискочки, такого собі півня (англійською кажуть “peacock”) або фріка, ніхто не намагався говорити, аби говорити, тягнути на себе ковдру. Я теж дивуюсь, бо в компанії з сорока громадських діячів та журналістів з усього світу ( потенційно амбітних і зациклених на собі персоналій) немає такого собі набридливого голосного активіста, що усіх дратує.

Мій приятель з засторогою у голосі відповідає на вкрай емоційного листа. Пише про те, що при всій повазі громадський активізм не для нього, бо його дратує ця зарадність, фонтан енергії і позитиву. Якщо чесно, то від чірлідерства мене так само нудить не менше, аніж від Пауло Коель й фільму “Небесний атлас”. Саме зараз я знову відслуховую інтерв’ю Ваель Аббаса – одного з найважливіших єгипетських блогерів та активістів останнього десятиліття. І той – ще який активіст – критикує “тестостеронзалежну молодь, яка й йде на барикади заради барикад”. Справа в тім, що не обов’язково ті, хто на виду є тими, хто щось робить.

Коли садять Навального (“Вся сознательная часть населения Москвы вышла на Манежку) было очень круто! Леху отстояли!” – пишуть мені з Москви і я також щаслива), то забагато нарікань на брак харизматичних лідерів в Україні. Під час дискусії про лідерство наш головний філософ і мудрець із гір – Оскар Олівера заперечує( хоча без нього воду в Кочабамбі приватизували б, а Всесвітній банк і міжнародні організації досі були б там), болівієць вимагає, щоб його називали організатором принаймні спікером, а не “вождем”. Я не хочу розпочинати дискусію про справжнє значення поняття “харизматичний лідер”. Його зіпсовано давно. Але насправді Ганді й Мартін Лютер Кінг радше винятки. Так само, як доведено, що масові кампанії чи революції, яких насамперед об’єднувала єдина особистість (аятола Хомейні чи Саакашвілі) мали результат не надто втішний.

Хай вони і не на перших шпальтах, для мене важливіші ті, хто може відійти у бік, не думати про себе, власну славу і амбіції. Я сама точно знаю, що це куди складніше. Для цього треба більше сили волі і самодостатньості. Саме таких – годі шукати. Мені чомусь дивно пощастило зустріти не одного. І “Куста” Джек, і Оскар надихнули чи не більше відмовою від державних посад і списку в партії, хоча мають прямий доступ до свої президентів. Я, звісно, не просто так написала кілька слів про кожного, бо в Пакистані, в Мавританії чи навіть Осло пережити те, що пережили всі ці люди, робити щось усупереч устеленим нормам, а потім ще й лишитися хорошими людьми (повірте, саме так) – потрібен ще той внутрішній стрижень.

Мій критичний приятель так само не любить месіанства і тих, хто вірить, що знає, як саме воно має бути, і що ми можемо змінити світ. (Я ж, до речі, вірю, що світ змінити можна, бо він і справді змінюється щодня й не просто так). Старенький Джеймс Лоусон – ветеран чорного руху – котрий у сорокові поїхав до Індії вчитися досвіду Ганді, а повернувшись учив Лютера Кінга пояснює мені: “Згода усіх з усіма – небезпечна утопія, і гаяння часу. Не треба чекати, що всі погодяться з тобою. Важливо, щоб люди різних поглядів координували дії заради конкретної мети. Якби ми, активісти руху за громадяські права, прагнули, щоб усі афроамериканці з нами погодилися, то нічого б не досягли.”

Про активізм, протести, громадську непокору я нарешті написала. Майже доробила матеріал, який би показав контекст і розповів, що карнавал на площі – хай і показний, але лише частинка “Революції/”Змін”/”Пробудження”. Оберіть назву, яка вам більше до душі. А заодно я ще зрозуміла, що аби зрозуміти щось, часом треба цілий рік. Рівно рік тому я вирушала в постреволюційні Єгипет та Туніс, щоб розібратися, як учасники масових виступів долають розчарування. Після Майдану наступні акції в Україні видавалися неефективними, що лише посилювало апатію населення. На тлі протестів, що прокотилися світом, але не завжди були дієвими, здавалося, що самі лише демонстрації – які в Україні систематизовано дискредитовувался усіма партіями шляхом підкупу учасників, – віджили своє. Упродовж року на Близькому Сході (Єгипті, Тунісі, Йорданії, Сирії та Ірані), Туреччині, Росії, Польщі, Греції, а також Сполучених Штатах, спілкувалася громадськими активістами, політиками, теоретиками та соціологами, що вивчають протестні рухи, запитуючи про те, як мирний спротив працює у сучасному світі. Увесь цей рік я переймалася, що цитати й фрази лишаються не використаними. Щось згадали хлопці з “Окупуй”, а ось афінці поставили питання, яке відмело усі мої. Здавалося усе безсистемно, а виявляється усьому свій час. Насправді сьогодні я починала писати про про свій власний “Закат Европи” (не зовсім сутінки) і вкрай приємне прощання з нею , але теж збагнула, що не все одразу. Цього разу я таки не буду розміщувати фото усіх героїв. Замість цього кілька світлин тих різних людей, який немає не перших шпальтах, але які щось роблять, і яких була потішена зустріти протягом минулого року в Афінах, Каїрі, Стамбулі. Яка різниця де.

IMG_0693

IMG_0545

IMG_4155

7

IMG_1766

Wael Abbas5

6

IMG_3586

20121022-023918.jpg

photo (16)

bulut

IMG_0720

IMG_3804

Asmaa1

 

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: