нехаризматичні лідери

Коли пакистанка Маріам, що десь там бореться із Талібаном, заходить до кімнати, довкола все осяюється від її життєствердного “гудморнінг”. Уся аудиторія регоче, коли та дотепно жартує над професорами. На останній з лекцій Маріам просить усіх згадати колегу, з котрим працювала разом, котрий й порадив потрапити у Fletchers’ Summer Institute у Бостоні. Як з’ясувалося, хлопець загинув в травні в автокатастрофі. Потім ми з’ясуємо, той був нареченим Маріам. Весілля вони б справили, щойно та повернеться із Бостона. Біла сукня чекає в шафі.

Брахім нині професор філософії в університеті, знає сім мов (п’ять європейських). Народився він рабом. У Мавританії досі існує рабство. У якщо рабиня мати, її діти кріпаки. Брахіму пощастило: щоб відкрити школу в його селі бракувало однієї дитини, тож для кількості взяли раба. Нині він бореться з рабством в Мавританії, де роблять вигляд, що такого не існує. І навіть дипломати у Парижі удають, що їх раби – просто прислужники. Рабсто сьогодні не робота на плантаціях. Найчастіше дівчат-рабинь скуповують аравійські шейхи. Брахіму скоро сорок. Він зазвичай мовчить і посміхається. Коли заговорив – замовкли ми.

Про Бенні Венду я писала, і про те, як на його очах в дитинстві в джунглях Західного Папуа солдати ґвалтували його тітку, а папуасів розпинали на хресті. Не встигла розповісти про те, як він пішов до школи й посміхався, коли йому в обличчя плювали індонезійські діти, бо Бенні – чорний, Бенні – папуас. Про те, як його ні за що запроторили за ґрати і як вперше в історії племенінний лідер втік з острова, залишившись живим. Тепер Бенні Венда – став голосом колонізованого краю, що лишається одним з найзакритіших місць на планеті. І справді Твіттер й Фейсбук для тубільців Західного Папуа стали чи не єдиним джерелом збереження культури. Заборонити соцмережі не вийде, бо Індонезія має чи найбільшу кількістю юзерів у світі. Коли Бенні лишається сам, його погляд скеровано донизу. Здається, згадує про щось. Щойно наближаєшся, крихітний Бенні щиро посміхається, і вмить здається, що добрішої людини годі шукати на всій .

Майкл, як і годиться хлопцеві з Сіетла, весь в татуюваннях. Хай там в Пекіні, де живе останні роки, весь час в костюмі. Його організація займається лише правничою допомогою тим, хто потрапив до “чорних “в’язниць” – кімнат в готелях й ресторанах у Китаї, де людей тримають без пред’явлення звинувачень. Державі дешевше заплатити за приміщення, аніж добудовувати черговий відділок, привертаючи увагу. Їхня допомога не виходить за межі юридичної, а також збору коштів для родин затриманих, хай й ті не знають, хто саме допоміг. В мільярдному Китаї Майклу поки легко загубитись. Тим паче вони все роблять тихо, без галасу. Майк розповідає про Трансибірську магістраль і друзів з Єкатеринбурга. Колись в Пекіні довелося відбивати випадкових дівчат у барі. Ті оцінили, що той (після дівчат) замість окулярів кинувся вберігати книгу Гоголя. Хай увечері мене запросили на 50-ту річницю Ходорковського – на відносно скромну та для мене пафосну терасу на Гудзоні (тож я у вечірній сукні й на підборах), перед тим ми з Майклом їмо найдешевшу піцу (два долари за два шматки + кола), примостившись на траві у Томкінс-сквер-парку.

Другий американець Ден, військовий, приїхав до Іраку у 2003-му. Чотирнадцять місяців у танковому батальйоні у Багдаді і Неджафі закінчилися втратою колег, а також книгою про несправедливе поводження військових з іракцями і гуманітарну катастрофу. Ден зняв погони, хоча досі примудряєть працювати з армією будучи вже цивільним.

Інший Майкл з Філіппін. З десяти років грав у політичному театрі, який викривав соціальну несправедливість за диктатури Маркоса. За наступні 27 років (Майклу нині 37) зробив чамало, окрім того, що пише музику й пісні. Насамперед учить людей на маленькому острові, де живе досі, використовувати існуючі закони на власну користь, а також розбиратися в складних економічних документах. Наприкінці Майкл в скаже, що взагалі-то дуже й дуже говіркий, але тут вирішив, що час послухати.

Муук – така собі крута тайська діваха в джинсах, білій сорочці і міцних черевиках. Менша за мене втричі, зате точно випиває утричі більше пива. Зараз знімає фільми про бірманських хіпхоперів, але зійшлися ми не на тому. Її тато – відомий активіст. З дитинства Муук нудило від громадської діяльності, а ще від того, що для батька завжди були важливішими якісь чужі люди. Тож Муук пішла вчитись на кінорежисера, а потім її таки перемкнуло. І мати так само зрозуміла, що для Муук важливішими будуть ті інші.

Габі з Камеруну раптом влаштував для прикладу кампанію по збору коштів. Як заспівав, то ми таки віддали все, що в нас було. Юрисконсульт виглядає як пристойний президент. Свого часу займався всім (протистояв корупції і таке інше), але наприклад, зробив чимало, аби свого часу, коли в Камеруні учергове підняли ціни, а люди були готові бунтувати, зорганізувати люд і без насильства та погромів досягти свого.

Норвежець Еспен – один з організаторів “Флотилії свободи”, що йшла до Гази. Він не з тих, хто голосно кричить. Не скаже, поки не спитаєш. Тихо робить свою справу, скаржачись на наївних американок-гіпі, котрі чомусь були певні, що їхній спів приносить мир у всьому мирі. Так само Еспен розповів, як довелося заспокоювати скажених британських бунтівників. Так само тихо, але системно й аргументовано він критикуватиме своїх. Нині чекає поки на нього розгніваються його ж соратники – скандинавські ліві. Еспен допусує книгу про те, як ліві у Північній Європі провалили дискусію про права жінок в родинах емігрантів, бо ховаючись за умовною політкоректністю й ілюзіями мовчали, щоб зайвий раз не дати крайньоправим приводу критикувати емігрантські спільноти. От тільки ті все одно критикують, але нині замість нормальної розмови – божевільний срач.

Амара з Бірми єдиний, хто вирізняється із гурту. З єдиної причини: надто схожий на “champagne socialist”. Здається, його екстравагантний гардероб (новий щосезону) вартує як наш сукупний. (Окрема історія, як Амар зустрічався з дівчиною зі Львові, де після “генгамстайл” всі думали, що він – з Південної Кореї, приїхав прямо з кліпу. ) Амара працює з будиськими монахами і вкрай переживає, як ті в ім’я Будди вирізають і палять мусульманські села в Бірмі, а також застерігає наскільки небезпечно націоналістичною стала Нобелівська лауреатка Аун Сан Су Чжі.

Клер з нас найстарша. Має внуків, молиться перед обідом. Для християнських видань у США робить розслідування про зброю, зловживання американської армії в Іраку, Афганістані. Де вона тільки не була. А на прощання каже, що ніколи не бачила так багато “сміливих та розумних людей одразу, бо зазвичай – або перше, або друге”.

Лобсан з Тибету порозуміється з китайцем Еріком, й так далі. Даліа з Судану, Рамсон з Зімбабве, венесуелка Катерина, що залагоджує конфлікти на Гаїті, іранець Мосех, чия головна зброя – чорний гумор.
“Оффрекордз?” – перепитує Ненсі Окейл – підсудна № 34 на суді проти громадських організацій, чиє життя зламалося після Тахріру.
“Яка тобі різниця? Тобі ж і так дали 5 років”, – зауважить Мосех.

Я вже згадувала і ще напишу про болівійця Оcкара Оліверу й росіянку Женю Чірікову, як це зробила про борця з апартеїдом “Кусту” Джека. На фінальній вечері у якісь давній кімнаті в найстаршій американській дипломатичній академії заключне слово має один з директорів Інституту Джек ДюВаль. У цьому “дю” весь Джек: худорлявий, витончений – ходячий етикет. І тут Джек замість формальностей каже: особливість цього курсу, що серед вас немає жодного вискочки, такого собі півня (англійською кажуть “peacock”) або фріка, ніхто не намагався говорити, аби говорити, тягнути на себе ковдру. Я теж дивуюсь, бо в компанії з сорока громадських діячів та журналістів з усього світу ( потенційно амбітних і зациклених на собі персоналій) немає такого собі набридливого голосного активіста, що усіх дратує.

Мій приятель з засторогою у голосі відповідає на вкрай емоційного листа. Пише про те, що при всій повазі громадський активізм не для нього, бо його дратує ця зарадність, фонтан енергії і позитиву. Якщо чесно, то від чірлідерства мене так само нудить не менше, аніж від Пауло Коель й фільму “Небесний атлас”. Саме зараз я знову відслуховую інтерв’ю Ваель Аббаса – одного з найважливіших єгипетських блогерів та активістів останнього десятиліття. І той – ще який активіст – критикує “тестостеронзалежну молодь, яка й йде на барикади заради барикад”. Справа в тім, що не обов’язково ті, хто на виду є тими, хто щось робить.

Коли садять Навального (“Вся сознательная часть населения Москвы вышла на Манежку) было очень круто! Леху отстояли!” – пишуть мені з Москви і я також щаслива), то забагато нарікань на брак харизматичних лідерів в Україні. Під час дискусії про лідерство наш головний філософ і мудрець із гір – Оскар Олівера заперечує( хоча без нього воду в Кочабамбі приватизували б, а Всесвітній банк і міжнародні організації досі були б там), болівієць вимагає, щоб його називали організатором принаймні спікером, а не “вождем”. Я не хочу розпочинати дискусію про справжнє значення поняття “харизматичний лідер”. Його зіпсовано давно. Але насправді Ганді й Мартін Лютер Кінг радше винятки. Так само, як доведено, що масові кампанії чи революції, яких насамперед об’єднувала єдина особистість (аятола Хомейні чи Саакашвілі) мали результат не надто втішний.

Хай вони і не на перших шпальтах, для мене важливіші ті, хто може відійти у бік, не думати про себе, власну славу і амбіції. Я сама точно знаю, що це куди складніше. Для цього треба більше сили волі і самодостатньості. Саме таких – годі шукати. Мені чомусь дивно пощастило зустріти не одного. І “Куста” Джек, і Оскар надихнули чи не більше відмовою від державних посад і списку в партії, хоча мають прямий доступ до свої президентів. Я, звісно, не просто так написала кілька слів про кожного, бо в Пакистані, в Мавританії чи навіть Осло пережити те, що пережили всі ці люди, робити щось усупереч устеленим нормам, а потім ще й лишитися хорошими людьми (повірте, саме так) – потрібен ще той внутрішній стрижень.

Мій критичний приятель так само не любить месіанства і тих, хто вірить, що знає, як саме воно має бути, і що ми можемо змінити світ. (Я ж, до речі, вірю, що світ змінити можна, бо він і справді змінюється щодня й не просто так). Старенький Джеймс Лоусон – ветеран чорного руху – котрий у сорокові поїхав до Індії вчитися досвіду Ганді, а повернувшись учив Лютера Кінга пояснює мені: “Згода усіх з усіма – небезпечна утопія, і гаяння часу. Не треба чекати, що всі погодяться з тобою. Важливо, щоб люди різних поглядів координували дії заради конкретної мети. Якби ми, активісти руху за громадяські права, прагнули, щоб усі афроамериканці з нами погодилися, то нічого б не досягли.”

Про активізм, протести, громадську непокору я нарешті написала. Майже доробила матеріал, який би показав контекст і розповів, що карнавал на площі – хай і показний, але лише частинка “Революції/”Змін”/”Пробудження”. Оберіть назву, яка вам більше до душі. А заодно я ще зрозуміла, що аби зрозуміти щось, часом треба цілий рік. Рівно рік тому я вирушала в постреволюційні Єгипет та Туніс, щоб розібратися, як учасники масових виступів долають розчарування. Після Майдану наступні акції в Україні видавалися неефективними, що лише посилювало апатію населення. На тлі протестів, що прокотилися світом, але не завжди були дієвими, здавалося, що самі лише демонстрації – які в Україні систематизовано дискредитовувался усіма партіями шляхом підкупу учасників, – віджили своє. Упродовж року на Близькому Сході (Єгипті, Тунісі, Йорданії, Сирії та Ірані), Туреччині, Росії, Польщі, Греції, а також Сполучених Штатах, спілкувалася громадськими активістами, політиками, теоретиками та соціологами, що вивчають протестні рухи, запитуючи про те, як мирний спротив працює у сучасному світі. Увесь цей рік я переймалася, що цитати й фрази лишаються не використаними. Щось згадали хлопці з “Окупуй”, а ось афінці поставили питання, яке відмело усі мої. Здавалося усе безсистемно, а виявляється усьому свій час. Насправді сьогодні я починала писати про про свій власний “Закат Европи” (не зовсім сутінки) і вкрай приємне прощання з нею , але теж збагнула, що не все одразу. Цього разу я таки не буду розміщувати фото усіх героїв. Замість цього кілька світлин тих різних людей, який немає не перших шпальтах, але які щось роблять, і яких була потішена зустріти протягом минулого року в Афінах, Каїрі, Стамбулі. Яка різниця де.