Неділя. Вечір. Вгадайте, на якому поверсі Prudential building у Чикаго розміщено виборчий штаб Барака Обами?
Готові? Вмикаймо саундтрек. Гурт з Сан-Франциско, зате настрій чиказький. Офіційно, я тут, до речі, єдиний журналіст з України. Нам не до того, у нас революція.’ Continue reading
Українці пишайтеся! Місце дії: Бруклін. Перетин Вільямсборо, де живуть дорослі хіпстери, й польського Грінтпоїнт. Кадр нагадує мені чергову мелодраматичну комедію про Нью-Йорк. Знайома мого американо-норвезько-колумбійського товариша вигулює собаку. Собака виглядає, як класичний пес із мелодраматичних комедій про Нью-Йорк.
Вона: Ви звідки? Він: О, тут за рогом непоганий польський “делі” (закусочна), тож ми взяли трохи пирогів і борщу Вона: Польського? Але польський борщ насправді не борщ. Не такий, як український. Не смачний, він ніби суп з буряка. В українському є смак, є м’ясо. Continue reading
– Журналіст? З України? Прівєт, в мене була дівчина росіянка. Знаю, знаю. Росія! Ти пишеш для газети «Правда». – Ні, «Правда» не існує відтоді, як розвалився Радянський Союз. До речі, це було років 20 тому. (З розмови з молодим вашингтонським юристом у кав‘ярні на Dupont circle) Почуваюся у російському фільмі про Америку. Continue reading
“Моя колишня дівчина, ми зустрічалися, коли вчилися у коледжі… Журналістка, знаєш, вона загинула у Сирії цього року – Мері Колвін… Власне в останній її приїзд до Нью-Йорка ми сиділи у цьому пабі в Трайбеці”, – говорить мені старий політтехнолог, який робив минулу кампанію Обами, а на цих та минулих виборах консультує українські політичні партії. Знаю, звісно ж, знаю. Як не знати найкращу з останніх. “Коли вона приїздила, я сказав своєму малому, що прийде моя стара подруга, але вона ніякий не пірат – просто у неї немає одного ока. Ми лишалися дуже близькими друзями, вона завжди зупинялася у в нас. Коли її поранили у Шрі-Ланці, казав лікарям, що я її брат. Ми були шоковані, коли вона загинула. Шоковані, але не здивовані.” Continue reading
От щойно на мене мало не впав вогнегасник. Пролетів у кількох сантиметрах, тільки-но я почала писати оду кав’ярні де просиділа останні кілька годин. Як не любити місто, в якому, на питання “де у вас вбиральня” власник відправляє тебе на вулицю, показує на сходи, що ведуть у закидану майстерню, яка насправді виявляється студію, де висять його картини. У ній можна залишитися самій – ось такий він рівень ньюйоркської довіри. Continue reading
– Наталю, я дуже пишаюся Бараком, – і далі пише мені Мішель Обама у черговому листі зі штабу.Я теж, думаю я, засинаючи під час дебатів не так через акліматизацію, як кілька безсонних ночей доти, попри те, що мої господарі – франко-венесульсько-білоруська пара фотографів галасливо реагує кожну ремарку. Так, дебати – це як футбол, вірніше бокс. Обама з Ромні справді переминалися в студії, немов на ринзі. “Нумо, вріж-вріж йому”, – кричить Матьє. Господарі мої правильніше не буває. Їхня правильність вимірюється стосом Нью-Йоркерів у туалеті, а також доставкою газет і журналів додому. Про яку смерть друкованих видань може йтися.
Continue reading
“А можу я мати чотирьох чоловіків одразу, якщо усіх забезпечу фінансово?” – перепитую в афганців, серед яких декілька борців з корупцією, один розбудовує демократію, інший допомагає сиротам, ще одна – депутатка місцевого парламенту (друга дружина у чоловіка). Молодші – неодружені, старший має чотирьох жінок, але за цим – трагічна історія: закохана дівчина вчинила самогубство, дізнавшись, […]
“Того дванадцятирічного снайпера “Аль-Каїди” я забив мало не до смерті. Звісно, снайпер з нього був нікудишній. Не знаю, чи він розумів, і чи колись усвідомить, що робить. Не знаю, що з ним сталося потім. Затриманих терористів ми мали передавати іракському суду. Коли я віз одного з місцевих ватажків “Аль-Каїди”, той пропонував 40 тисяч доларів, якщо […]
– Наталю, привіт, – пише мені віце-президент США Джо Байден. – Наталю, я зробив все можливе, щоб не підвести тебе під час учорашніх дебатів, – продовжує він. – Наталю, ти дивилася, як виступив Джо? – у наступному імейлі звертається до мене Барак Обама. Обидва, а на додачу ще й Мішель насправді просять мене пожертвувати 5 […]
– Цього разу я дійсно не знаю, коли повернуся. -Ти завжди так кажеш, а потім повертаєшся. У цьому ‘завжди’ те, чого я сама себе позбавляю і, що так ціную знайшовши деінде – постійність. Моя постійність у вигулюванні Ярда та Кебріде (арабською ‘сірник’) десь близько другої ночі, а особливо відтоді, як я навчилася саможутки поратися […]
Cьогодні о 2:47 ночі мені зателефонував хлопець з андеграундної антиглобалістської туніської культурної ініціативи, щоб підтвердити зустріч, таким чином відповівши на запит. Говорив він російською з акцентом і з подивом запитав : “А Вы уже спите? Мы просто только освободились.”
So Far, So Close 