“Для Тебе це важливіше. Я ж бачу, як Ти стараєшся. Ну то й що, що за ці роки я ніколи не показував свого обличчя на фото. Якщо не виходить зробити з закритим обличчям, фотографуй як можеш. Це не так вже принципово, тим паче якщо ці фото надрукують тільки в Україні”, – каже мені один із молодих іранських музикантів (ще раз підкреслю, що забороненим його не назвеш, адже писати й співати йому ніхто не заважає, а от розміщувати музику на сайті, продавати диски чи виступати – в жодному разі). Тож ми їдемо до гір, якими оточений Тегеран, щоб зробити надцять зображень музиканта, що дивиться згори на своє місто для одного фотопроекту. На зроблених фото видно, що йому 29, а не більше, як на решті обкладинок його дисків, де очі закриває бейсболка. А вони – очі – можуть розповісти багато чого. Насправді – все навпаки. Щоб там не було – це просто фото для друку. У його випадку може
статися все. Хоча він і близько не опозиціонер. Він страшенно любить Тегеран і не хоче їхати звідси, а про реперів, котрі залишили свою країну каже, що ті перестали відчувати свій народ і співають про власні проблеми на новому місці – Лондон це чи Нью-Йорк, а не про те, що турбує іранців тут.
На прощання він тихо додає, що уперше говорить з журналістами про щось окрім музики і просить не друкувати деталі. Навіщо він це робить? Тому що “мені довіряє”.
Так само сказав і кінорежисер, котрий підказав, із ким зустрітися, й інший режисер-документаліст, чиї фільми заборонені до показу (для цього не треба знімати щось революційне – достатньо зобразити жінку без хіджаба). Він теж не хоче їхати звідси і все одно розповідає про те, що відмовився знімати життя всередині іранських помешкань не таким, як воно є. Краще вже не знімати ніяк, аніж лицемірити. Таким чином у цій країні навіть банальне зображення дівчини, в котрої вибилося пасмо волосся з-під хустки, а таких повно на вулицях міста, набирає сенсу. Розмови з ними усіма не підривають режиму. Все ж я знаю, що зізнання і гостра критика з вуст звичайної, хай і талановитоі людини, не зробить великої різниці для українського медіа, тож не хочу змушувати говорити більше тих, хто й так не приховує свою думку.
Я попереджаю, що якщо хтось не хоче відповідати на питання, то його можна пропустити, а після розмови перепитую, чи випадково вони не сказали чогось, що не мало б іти в друк під їхнім іменем. Більш того, додаю, що сьогодні попри те, що стаття надрукована в Україні й українською, той, кому потрібно, її прочитає, якою б неважливою вона не була. (Одна надія, що все викладене у цьому блозі, котрий навряд чи хтось помітить, написано настільки нелогічно і всупереч синтаксичним правилам, що гуглтранслейт не впорається).
Все ж вони всі як один кажуть: “та ні, пиши як схочеш.” Чому? Навіщо? “Тому що ми тобі довіряємо…”, – пояснюють знову. І подруга, котра на моє прохання везе мене на іфтар до своїх консервативних родичів, котрі насправді показові громадяни, пояснює їм, що «та ні – вона моя подруга», коли ті казали «ти ж обережніше, все ж журналіст».
Чомусь мені довіряють працівники міжнародного прес-центру, куди я справді не прийшла вчасно, бо…не встигла, бо… захворіла, бо під час подорожі, яка триватиме ще місяць, використала можливість таки завітати до іранськоі лікарні (дуже й дуже непоганої) й отримати рецепт на лікування від алергіі та якогось там синуситу на наступні 24 дні. Тож в результаті суворий директор міжнародного медіа центру, котрий вичитував мене, “де я вешталася”, сказав, що якщо мені потрібен був лікар і через це я не прийшла раніше, то його дружина мене оглянула би безкоштовно. Вірить мені й обов’язковий міністерський перекладач, котрого я зустріла напередодні від‘їзду. Його основне завдання – просто бути поруч з іноземним кореспондентом, куди б той не прямував. І замість стандартної оплати 150 євро на день для преси (300 для ТБ), погоджується на вдвічі меншу суму за півтори доби. (Тут і відповідь на муки совісті про те, що не вдалося дістатися Табрізу, де стався землетрус. 2 дні * 300 євро, плюс оплата їхнього водія за 600 км в один бік та гроші на готель для перекладача унеможливлюють роботу журналіста не менше заборон).
А я справді не лукавлю, говорячи, що мені бракує сил на цілодобову роботу. Сил то бракує, а роботи – трохи. Тож цей чоловік похилого віку, якого вже 20 років приставляють до західних журналістів, відпускає мене додому… І погоджується не супроводжувати до самого дому, щоб пересвідчитися, що далі я не буду робити свою роботу, яку їм важко зрозуміти, адже я не попросила їх зорганізувати чергове інтерв‘ю з черговим експертом із ядерних програм.
Чому і він довіряє? У нього немає підстав мені не довіряти. Зате я зможу нарешті проштовхнутися в вагон “тільки для жінок”, де вони в чадрах продають кольорову переважно рожеву та червону гаптовану білизну. Але я не фотографую продавчиню і жінок, бо тут категорично заборонено фотографувати, а таке фото сприймається як неповага. А якщо відверто, то просто в цьому винятку цінності в ньому немає. Бо я вже почала мислити, як усі, і зайвий раз не робити щось, якщо в цьому немає потреби – аби чого не вийшло. (Місцеві жінки, до речі, за відсутності чоловіків поводяться дуже розкуто й штовхаються так, що пересування у київському метро видається танцями на віденському балу).
У фото мого музиканта цінності куди більше з огляду на красиві сумні очі, але побачити їх можна буде лише в друковані версії чи в моєму архіві. І не тому що мені можна довіряти. Навряд чи. Під час минулого відрядження сюди я так само обіцяла не показати один кадр (який не мав інформаційного значення). Його я не показала, зате під час монтажу прогледіла фактично такий самий і таки все вийшло в ефір тоді ще загальнонаціонального каналу. Окрім людини, котра мені довіряла, той кадр не мав значення ні для кого…
І ще дивовижніше, коли тобі довіряють в країні, де так багато побудовано на недомовках і нещирості, де принаймні у столиці так багато людей живуть подвійним життям. Тут у дні Рамадану вдень закриті всі кав’ярні, заборонено вживати будь-що від сходу до заходу сонця, але вдома всі пригощають чаєм і навіть обідом. Тут, попри консервативну більшість, коли вже п‘ють алкоголь, то в незбагненних кількостях. Тут жінка не повинна сидіти на кріслі поряд з водієм, але чоловіки почуваються не комфортно, коли сідаєш позаду. Тут заборонене притягує, а правила спокушають…
Хоча в моїх зустрічах немає нічого особливого, бо я таки не спілкуюся з ворогами режиму, а просто з людьми, котрі міркують і знають своє суспільство. Але факт, що все ж все відбувається трохи в обхід правил (саме так все трапляється в Тегерані), робить банальну розмову дещо іншою.
Затягує й інше сприйняття реальності, а саме те, що в чужу гру починаєш не лише грати, а й думати і відчувати відповідно до чужих правил. Тож уже після кількох днів носіння одягу з довгими рукавами з обов’язковою сукнею чи манто до колін, достатньо вдягнути сорочку на кілька сантиметрів коротшу, щоб почуватися голою, почуватися незручно, почуватися винною за те, що щось робиш неправильно. Тож у +37 я таки вдягаю чорну сорочку, цупку сукню поверх довгих штанів і зав’язую хустку, щоб та ненароком не сповзла.
Після кількох розмов про спостереження і контроль дивуєшся, чому старий таксист опівночі привозить тебе під самісінькі двері, хоча здавалося вказав просто площу, куди б він мав тебе відвезти. І ось я не вірю старому таксисту, а вони – мої співрозмовники і відтепер друзі (не такі, як у фейсбуку, бо фейсбук тут заблоковано і поки тут дружать по-справжньому) кажуть, що просто довіряють, і я не знаю, що з цим робити. Бо собі довіряти куди важче, адже для друку доведеться уникнути деталей, імен і не бути надто критичною не тому, що хтось мені довіряє. Просто незважаючи на те, що сум від того, що ваги набувають речі, які нічого не варті, попри подвійні стандарти, які всмокталися у це забруднене повітря десятимільйонного оточеного горами мегаполіса, дуже хочеться повернутися туди, де тобі довіряють і де ця довіра щось дійсно означає…
Tags: Іран, Тегеран, міжнародна журналістика, Tehran
So Far, So Close 