непросто сто

Моя голова переповнена непотрібними знаннями. Як от про те, що в аеропортах Тегерана і Стамбула до інтернету можна підключитися тільки маючи місцевий номер телефону. В каїрському wi-fi оманливо не працює. У Дортмунді – немає сигналу в зоні для польотів поза Шенгенською зоною, навіть якщо ви заплатили три євро за картку, котра б мала працювати у всіх терміналах. У Старбаксі в аеропорту «Ататюрку» можна знайти  письмові столи з розетками.  У мюнхенському – можна взяти безкоштовну каву та копію the Wall Street Journal. У паризькому Шарль де Голль у жодному з терміналів не можна зберігати багаж.  В аеропорті Єревана коньяк кращий, ніж де-небудь у місті. В Адис-Абебі в жодному разі не варто купувати пересмажені кавові зерна.  В Афінах палити можна навіть в зонах для тих, то не курить. В  Бангоці  хабар на отримання візи без зворотного квитка – 15 доларів. У Нью-Йоркському JFK візок для багажу можна взяти лише маючи кредитну картку. Зате в амстердамському повно візків для ручної поклажі. У Кейп-Тауні – дуже прискіплива податкова поліція. У Делі алкоголь куплений в duty free не випити перед польотом – його віддадуть лише при посадці на борт. У Пекіні пункти обміну валют відкриваються лише в 8:00 ранку, тому будьте готові на всі юані накупити чаю. У Шереметьєво замість пунктів обміну валют – автомати, які не міняють британські фунти. У віденському Швехеті розпродаж DKNY Green Apple триває ось уже 5 років.  У Гавані – є шанс зустріти Гаель Гарсіа Берналя.  А в Тайському Ко Самуї  з безкоштовним печивом, а головне кріслами подушками жити. Під пальмами.

Чорт з ним із непотрібними знаннями. Головне, аби вони не витіснило те, що насправді варто пам‘ятати.

За цей місяць у трьох країнах я спілкувалася з понад 100 людей, про котрих ще щось напишу.

100 означає, що 100 разів я дивувалася, надихалася, вражалася.  100 слухала, чула, бачила, дивилася, поважала, співчувала, співпереживала,  не сумнівалася, не могла повірити, не вірила. Турбувала, турбувалася.  Намагалася зрозуміти, розуміти, заплутувалася, заплутувала інших.  Погоджувалася, заперечувала,  сперечалася, посміхалася – просто так і у відповідь, і сміялася. Закохувалася, розчаровувалася, давала шанс, відмовляла, шукала підтексти, давала приводи шукати підтексти, намагалася, остерігалася, дякувала, буда вдячною… Шукала питання, шукала відповіді, не знаходила питання, знаходила відповіді. Дізнавалася щось нове, підтверджувала старе, розвіювала міфи, створювала нові.

У будь-якому випадку сто разів щось відчувала. Відчувала настільки різне, настільки різними були всі ці люди: колишні ісламісти, котрі стали кібер-дисидентами і незле знають Джуліана Ассанжа чи інженери агропромисловості, які очолили ісламські партії; музиканти, що почули перший хіп-хоп запис в Лос-Анжелесі, Мускаті, Парижі.  Банкіри з Еміратів, що повернулися в Каїр робити музику, вихідці з Єгипетських сіл, які переїхали в Емірати. Порядні родини, що заради майбутнього дітей хочуть залишити Абу-Дабі, порядні родини, які заради майбутнього дітей хочуть переїхати з Туніса в Абу-Дабі. Хакери, що втратили сенс в житті і подумували по самогубство перед революцією, але переповнилися оптимістом, активісти чий сенс життя полягав у революції, в яку вони перестали вірити.

А ще 100 разів залишала кожному шматок себе. А значить заслуговую на відпочинок.  Тут і зараз.