мені не подобається частка “євро”, але…

26 Nov

Взагалі мені не подобається прапор Європейського Союзу в якості протестного символу. Так само, як не подобається «Ода радості», слово «євроінтеграція» і хештег #євромайдан, хоча сама вже використала його кількасот разів. Не подобаються, бо не викликають жодних емоцій, як не чіпляють будь-які офіційні символи МВФ, ООН, ОБСЄ, ЄБРР. Не подобаються, бо на відміну від прапорів чи власноруч намальованих плакатів створювалися чи обиралися в кабінетах. Так само не хочеться ставити на аватарку позначку європейської валюти. Бо до чого тут валюта? Image

Водночас розумію, що говорити про символи без контексту – буквоїдство. Для нас – #євромайданців – частка «євро» означає не Європейську Комісію, не кабінетні засідання в Брюсселі, не баронесу Ештон чи євробанктноти. Я не встигаю відповідати на повідомлення від західних журналістів, які мов у 2004-му перепитують про Росію та ЄС. Справді, якщо не пояснювати, що саме закладають в поняття «євро» українці з-за кордону протест за євроінтеграцію може виглядати дивно. Так само з-за кордону не розуміли, чого це турків настільки роздратувала забудова крихітного парку, чому мільйони бразильців готові лізти під кийки через підняття цін на автобус.

Image

Логічно узагальнити, що українці підтримують не Європейський Союз, а європейські цінності (в тому числі й матеріальні). Однак в 2013-му не існує якихось особливих європейських цінностей, як і не буває суто європейських прав людини. Вони – права людини – загальнолюдські, універсальні від Токіо до Ріо, від Нью-Йорка до Делі. І якщо дивитися не на букву, а дух #євромайдану, то #євро, як і Росія, тут вторинні. Саме тому так складно знайти адекватних противників майдану. Адже справа не так в «геополітичному виборі» в буквоїдському розумінні цього слова, а у праві громадян вийти на вулиці, коли їхньою думкою нахабно нехтують, тоді як «народ – єдине джерело влади». Зробити те саме, що робили громадяни Туреччини, Бразилії, США чи Тунісу, захищаючи цінності спільні для всіх нас. Так вже сталося, що відмовитися від «євровибору» в Україні – значить залишитися на території беззаконня й свавілля, клептократії й невігластва. Відмовитися від «євровибору» в Україні – зависнути у сірій зоні, де освіта й професійність – порожні слова, а за інакшість можна отримати по голові. Відмовитися від “євровибору” саме зараз – означає зробити це у час, коли ми опинилися на краю прірви, у якій кожен день – це Врадіївка та Індило, вчитель – Табачник-Фаріон, медицина – Слюсарчук та препарат “Україн”, а мистецтво – чорний квадрат Заболотної.

Image

(автор інсталяції Микола Рідний)

Cаме тому цього разу присутність на майданах журналістів не викликає питань, бо прапор ЄС – таки не вибір між ЄС та Росією, коли існують логічні аргументи “за” чи “проти”, а виступ проти усього того, що повинна викривати журналістика, але що перетворилося на буденність. Саме тому на #євромайдані так ріже вухо «смерть ворогам», присутність псевдополітиків, які ще не зрозуміли, що протести «опозиція проти влади» залишилися у столітті минулому. Саме тому мені байдуже до того, що вони говорять, бо перемога для #євромайдану – не прихід до влади, а зміна правил. Тож просто перетворити «Гань-бу!» на «Шен-ген!», як іронічно пропонував Вова Воротньов, не вийде Хоча на західному кордоні в нас досі стоїть мур, що став Стіною плачу для безшенгенних українців.

Саме тому для мене так багато значив виступ Ярослава Грицака, завдяки якому вдалося відчути себе рівнозначною частинкою світу, а не людиною, яка « усі надії покладає на те, що стане частиною політекономічного утворення» (яке я дійсно поважаю за повоєнне примирення). І хай «революція ровесників незалежності» звучить занадто поетично, Грицак говорить про революцію, яка має інші суспільні цілі і «схожа не на Помаранчеву революцію чи Революцію троянд у Грузії, а Occupy Wall Street, події на Болотній, чи те, що робилося у Стамбулі. Це революція молодих освічених людей, які мають освіту, але не мають майбутнього. Це бунт людей, які мали би жити, як середній клас… А мають єдиний вихід ставитися зі скепсисом до старих політиків і старої політики».

У матеріалах про інші такі самі території свавілля й хабарництва я часом додавала «назву країни можна замінити». Слова Ярослава Грицака зрезонували, бо чи не в перше назву країни можна замінити і в цьому дописі про арабське покоління революційних змін: «покоління тих, хто ставить все під сумнів: віру, владу, систему, медіа, авторитети, традиції, нації, кордони, усі існуючі ідеології, правила гри, потребу гратися в ігри. Покоління, для якого Захід і Схід не константи, які змушують обирати, на чиєму ти боці. Покоління, для якого немає чорного і білого, бо спершу у всьому треба розбиратися, і щомиті ставити питання, а отримані відповіді одразу ж ставити під сумнів.»

Звісно, знайдеться, той, хто говоритиме про не результативність масових виступів, адже на тлі велелюдних протестів, що прокотилися світом, але не завжди були дієвими, здавалося, що самі лише демонстрації – які в Україні систематизовано дискредитовувался усіма партіями шляхом підкупу учасників, – віджили своє. Та упродовж року в Арабському світі, Туреччині, Греції, Бразилії, а також Сполучених Штатах, спілкуючись з громадськими активістами, політиками, теоретиками та соціологами дійшла думки, що в українців не так багато причин розчаровуватися у на перший погляд неуспішності акцій громадської непокори, які не слід плутати з системним відстоюванням власних прав. Засади успіху одні – організація, винахідливість, наполегливість та час.

На #євромайдан я приїхала з Бейрута, звідки повернулася дуже спокійна, не помічаючи причин для розпачу й зневіри. Просто збільшилися причини працювати активніше й робити більше. У Бейруті я говорила з молодими сирійцями: діджеями, телевізійниками, музикантами, з якими у нас ті самі спільні цінності, які ми звикли називати людьськими. Вони – молоді хлопці – залишили Сирію не тому, що їхній країні гаплик (так і є), а бо не мали вибору не воювати і не вбивати (воєнний призов). Понад два роки вони переживають жахи, які годі собі уявити. Вважається, що не варто рівнятися на гірших, але це не той випадок. Чимало з них знайшли спосіб триматися, не перебувати в депресії, не казати “все пропало”, адже далі є, і далі буде. Вони знають, що “як би ти не хотів вселенську несправедливість враз не зміниш “, але знайшли простий вихід: кожен має робити свою справу, яка хоч трошки змінює речі довкола. Без розпачу, без зневіри.

Минулого четверга ми трохи нервувалися, адже хотіли видати перший ефір www.hromadske.tv, яке мало б вийти аж за тиждень, але вийшло з коліс наступного дня. Не тому щоб підтримати євроінтеграцію, а тому що hromadske – громадське. Ще тиждень тому найпопулярніший статус у Фейсбуку був «валить» та скаржитися на всеохопний цинізм. Сьогодні друзі влаштовують КіноМайдани, збирають підписи за «Особисту асоціацію», організовують простір Голос вулиць на Майдані, замість того, щоб голосно говорити про кризу ЄС, влаштовують альтернативну ходу, і замість того, щоб обурюватися в Фейсбуку, що їхній протест хочуть вкрасти, вимикають мікрофон перед свободівцем. І справа тут не в євроінтеграції. Image

І хай мені далі не подобається офіціозний прапор ЄС, на відміну від, скажімо, уже заюзаної маски Гая Фоукса, бюрократичне слово “євроінтеграція”, здається хештег #євромайдан став людянішим і справжнішим.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: