Invisible Solitude

3 Sep

20120903-154953.jpg
Cьогодні о 2:47 ночі мені зателефонував хлопець з андеграундної антиглобалістської туніської культурної ініціативи, щоб підтвердити зустріч, таким чином відповівши на запит. Говорив він російською з акцентом і з подивом запитав : “А Вы уже спите? Мы просто только освободились.” 

Коли мені дзвонять уночі, я завжди удаю, що не сплю і адекватно сприймаю інформацію. Так колись посеред ночі в Нью-Йорку двадцять хвилин пояснювала індійському консулу, чому так важко розмістити на телеканалі Інтер серію документальних фільмів до дня незалежності Індії. І лише на 20 хвилині зізналася, що насправді говорити мені не дуже зручно. Цього разу я погодилася перенести розмову на ранок, будучи впевненою, що митців-антиглобалістів я випустила назавжди, і що навряд чи мені хтось перетелефонує. Часом справді думається тільки про особисте. Я – посередині свого маршруту, хай і пройшла найінтенсивнішу частину.

Я остерігаюся, що мої записи можуть перетворитися на якісь особисті рефлексії, які не мають стосунку до так званої міжнародної журналістики. Хай цей запис буде для всіх мандрівників і переселенців, тих, хто хоче знайти щось там, де ще не був, але ніколи не знайде. Та, звісно, й журналістика змінилася. Не можна писати блог і фейсбук безособистісно, бо чим вони тоді вирізнятимуться від колонок і статей. Так само я перестала вірити в аналітичні статті, бо не може один журналіст описати всю країну. Якщо хочете щось дізнатися, для цього свої звіти пише Chatham House, Foreign Policy, HRW, Crisis Reporting Group, інколи – the Economist, і все ж New Yorker. Все решта – ідеологія і думка про. Вірю я лише в репортаж і розслідування. Тому знову сумніваюся в тому, що роблю… Але головне не претендувати на узагальнення, а писати лише тільки те, що бачиш, що чуєш. От тільки головне провести з людьми якомога більше часу – хай вони і мовчать.

В моїй Туніській мандрівці досі бракувало однієї людини – Хамаді Редізі – професора політології, одного з засновників Туніської ліги прав людини, котрий написав блискуче статтю в Die Zeit. Він тут знана людина, але чомусь візитівки із його телефоном загубилися, контакти не знаходилися, а в Фейсбуку його немає, адже за його викривальні статті йому погрожують салафісти. Цього тижня він написав колонку, де довів, що усі дипломи чинного прем’єра – ікони ісламістів, який вважається філософом, доктором наук, письменником – фікція. Ступінь у Сорбоні – вигадка. Здавалося, я точно його не зустріну, а всіх, кого могла вже перепитала. Аж ось почула, як десь там на балконі знайома художниця, а заодно IT інженер вимовила знайоме ім’я.

– Лейла, ти сказала Редізі? Ти з ним знайома?

– Хамаді? Звісно, він був найближчим другом мого батька … ( Батько Лейли, котра скромно мовчала усі ці дні був засновником Туніської ліги прав людини, Міністром Освіти, котрий свого часу прибрав із шкільких підручників усі архаїчні згадки про Іслам і закони шаріату). Хамаді ж виявився не просто другом сім’ї. Будинок, в якому ми знаходилися належить компанії його брата, чий офіс розташовано на цьому ж поверсі. Сусідським паролем від інтернету, котрим я користувалася ці вечори (Лейла вчасно не заплатила за свій) з нею поділилася донька Редізі.

З професором Редізі ми зустрілися наступного дня – у неділю ввечері на цьому ж балконі, бо в понеділок він, один з найкращих туніських знавців Близького Сходу має летіти з лекцією в університет Болоньї, де, до речі, свого року пропрацював 10 років. І якби не Лейла, він би навряд чи погодився на зустріч так пізно в неділю, а я б нарешті не почула щось інше окрім рефлексій.

А ще час зупинитися, обмежити кількість знайомств і зустрічей і по другому колу поговорити з тими самими людьми і трохи відчути зв’язки. Бо не так важливо, що Лейла – донька колишнього міністра й інтелектуала, просто це пояснює, чому співробітниця Майкрософт робить політичні художні виставки. Так само я трошки інакше розумію мотивацію Арьяни – дівчини, чия організація моніторить Конституційну асамблею, котра виявляється двоюрідною сестрою Зухаїра – одного з перших у світі кібер-активістів, котрий загинув після тюремного ув’язнення і був тим, хто надихнув мого “господаря” на всю ту його боротьбу цензурою, що триває уже півтора десятка років та принесла йому 24-ту позицію в the Global Thinkers list. А ще я трохи інакше дивлюся на Рамзі – який не спілкується англійською, не п’є каву без цукру і допомагає мені домовитися про інтерв’ю із одним із лідерів правлячої ісламістської партії ЕнНагди. ( Дарма, що про інтерв’ю я домовилася в решті сама через інших людей). Зате я тепер знаю, що Рамзі це той самий блогер, котрий зробив неймовірне розслідування про снайперів, які стріляли в людей під час демонстрацій. Місцеві блогери традиційно писали під псевдонімами, тому так важко поєднати особистості. А ще ще вони – єдині, хто тримаються і не дають можливості втопитися у дискусіях про секуляристів та ісламістів, тоді я є так багато інших речей – як от досі відкриті не архіви.

Але мені трохи лячно зустрічали людей по другому колу, бо це означає прощатися. Ті, хто знають, знають, що я з тих, хто приїздить, якщо обіцяє. Навіть у такі дивні краї як Парагвай. З тих, хто повертається. Ось і цього разу мене питають: так коли я назад? Але я знаю, що це насамперед це просто ввічливість. Все це велика омана, і всі ці люди, у світ яких я вриваюся на кілька днів, які видаються такими близькими і зрозумілими все одно залишаються десь далеко. Я чимало говорила про це з працівниками міжнародних організацій, дипломатичних місій, інформаційних агенцій, студентами, що вивчають незрозумілі мови в чужих країнах. У них є хоча б кілька років, і все одно відчуття приналежності ніколи не буває абсолютним. У мене ж – кілька тижнів, хай і надто інтенсивних. Хай і закільцьовуються усі пригоди, хай зв’язуються ниточки.

Я ж поїду, і нічого не зміниться, окрім мене самої. Ніхто з них так ніколи не знатиме, що відбувалося зі мною вчора, позавчора, а що – тиждень тому, а тим паче – кілька місяців. А тиждень тому були такі самі важливі закільцьовані історії, які не даються так просто. Жоден і гадки не має, та й не має значи, чому я насправді вирушила цю мандрівку і скільки довелося працювати, щоб вона відбулася.

WTF i am doing here
bringing the cultures together? no
writing some literature pieces? for what?
is it important?
what is important?

Є тільки моє ім’я. Мій вирваний з контексту день, настрій і стан, який я не збираюся пояснювати, і стараюся приховати, бо чому до цього мають мати діло, ті, кого бачу усього кілька годин, днів. Хай вони ніколи не здогадаються, що я не міряю час знайомства хвилинами. Інколи півгодини важать більше, за кілька років. Вони так само не здогадуються, що у мене надто хороша пам’ять, і я пам’ятаю кожного, кого коли-небудь зустрічала.

А поки я загарбую їхній час, як звичайнісінький foreign occupant. Хіба виправдовуюся, що моя окупація – легітимна репатріація усього населення за ті такі неоднозначно відчуття, які викликають ці дивні і вічні землі, де все можна змінити зруйнувати дуже швидко. Та ще й Карфаген тут геть поряд. Навіть він не встояв.

Ще учора продавці з авеню Боргіба усі як один віталися зі мною через ідіотську щасливу посмішку, сьогодні вони, здається, так само хочуть зі мною заговорити, бо моє обличчя не приховує, що сьогодні все геть інакше.

Під час мандрів здається варто керуватися принципом “тут і зараз”, але не втечеш від дому, з дивними отриманими та ні імейлами про проекти, які не відбудуться, і розбиті надії. А ще я знаю, що вже давно догралася і стала вічним гостем там, де мала б жити, але повертаючись куди розумію, що так само вриваюся в чуже життя колись близьких людей для того, щоб за який час сказати до побачення і переповісти кілька історій.

А мені залишаться хіба назви вулиць та майданів: 11-кілометровий Валіаср, Азаді зі палаючими сміттєвими баками, майже гірський Веленджак, заставлений наметами Тахрір, претензійний Земалек, брудний експатський Ма‘аді, Курба в Геліополісі, збудована бароном на ім‘я Барон, французька Боргіба, біло-синя цегляна Касба та Бабнет, ненависний уже Картаж Ганібал, досі не зрозуміла Ля Марса і навіть оновлена назва площі імені 14 січня – останньої Туніської революції. А ще саморобний замок на сумці – змайстрований із палестинського кишенькового ліхтарика та флешки, подарованої на тірольському Атенсее.

І я ось уже 20 хвилин йду по розпаленому шосе, слідкуючи за дорожніми знаками, бо таксі вперто не зупиняється. Робочий день в державних установах тут завершується о другій, тому упіймати машину в цей час не легше, аніж у Нью-Йорку в дощ. Тому я без застереження погоджуюся розділити подорож з дядьком, який свариться із водієм із поламаною рукою і напівдорозі виходить із машини. А мені все ж треба поспішати. Ріда Дікі має принести мені два диски, а ще я маю зайти принести каву: з цукром для Рамзі, без цукру – для Аміна, Лілії – з молоком, Самі – будь-яку, тоді як Малек – головний редактор, надто зайнятий для кави.

І тому що цей запис особистий я дозволю собі додати саундтрек. Часом навіть я не вірю в слова.

Advertisements

One Response to “Invisible Solitude”

Trackbacks/Pingbacks

  1. хип-хоп жив 5: Armada Bizerta « So Far, So Close - December 3, 2012

    […] дізнаватися, а не розповідати про себе. Я щойно про це писала. Треба пам’ятати, що людям байдуже, що з тобою […]

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: