Перше: Перше, що вдягаю, не каска, а шолом для скутера, аби встигнути купити місцеву сім-картку до початку комендатської години. Молода письменниця Ширін, в котрої я живу, одна з небагатьох дівчат, що їздить на скутері. Дорогі мотоцикли для багатих мачо, скутери – розвізників піци.
Прикордонник посміхаючись ставить туристичну візу, хоча на сусідній сторінці медійна іракська. Закордонні журналісти, що працюють в Каїрі, писали про те, що в аеропорту відбирають обладнання. (“Ну у вас же ж немає проблем зі зйомками? Чекайте!”-кажуть мені у каїрському прес-центрі. Я подавала заявку на акредитацію з 18-го по 31-е серпня. Наступний робочий день – 1 вересня.)
Щойно приїхала – зрозуміла, що все інакше, як собі уявляла. Коли збиралася, то страшенно переживала – за Єгипет, за людей, здавалося, що цього разу вони будуть зламаними. Все зовсім не так. Про це згодом. Пересадка в Аммані – вірніше зустріч з друзями в майже рідному місті – принесла стільки умиротворення і внутрішнього спокою, що можна було спокійно починати працювати. + 39, кількагоднинні корки. Задушливе метро. “Нусайя” – “буду за півгодини” означає, що прийдуть за три-чотири. Працювати зараз складно, бо герої запізнюються, вимикають телефони, всі страшенно втомилися від медіа. Тож заледве, але встигла підготувати репортаж за перших дві доби, бо, як інакше, якщо журнал іде в друк. Встигла попри 17 годин головного болю, що не припинявся поки писала. Виявляється бувають потужніші перешкоди окрім комендантское години, особливо, коли не вийдеш за кавою.
Непросте: У вуличній кав’ярні лунає свіжий хіт: “Спасибі арміє, що врятувала рідну землю від терору”. Після першого питання хлопці брати-мусульмани, з якими заледве домовилися про зустріч, помічають, що місцеві хочуть передати їх поліції. Швидко підходяться і тікають. Через надзвичайний стан можна арештовувати без приводу. Приятель-активіст, в якого від нападу братів шрам на лобі, каже обурений і змінив думку: ті ж просто сиділи, просто говорили. Перше питання записане. Знятий на телефон, перегнаний шістдесятьма окремими файликами, залитими на ютьб, сюжет з Каїра готовий для ТСН-Тиждень. гуглдрайв-фтп-ексуа-хотмонстр – підтверджує, що зневіреним у медіа єгиптянам, я казала правду, таки “сахафейя хурра” – незалежний журналіст, і ніякої альджазіри за моїми плечами немає, бо від альджазіри, бібісі чи єгипетських медіа всі чекають уже утверджених послань, які не сприймають, не хочуть чути, навіть якщо ті справедливі. я ж залежна від свого телефону, інтернету, доброти добрих людей, але насамперед волі аллаха
Сумне. З розмови з редактором:
– Да, и в морге была– Класс! На щастя, радіовключення по кілька годин на день дають можливіть розповісти трохи більше, розставити акценти, додати до того, що не поміщається в хронометражі і журнальні тексти.
Сентиментальне. В каїрському метро до мене підійшла дівчина у нікабі і гарно англійською попросила усім вам переказати, що “єгиптяни не убивці”, що там, де туристи, все спокійно. Сумно додала, що “на світі все переплуталося: хороше кличуть поганим, погане хорошим”, але тому “хто справді, справді (підкреслила вона) хоче дізнатися правду, бог розкаже”. “інш’ала”, -сказала я, пообіцявши переказати усе. На цьому фото не вона. Недоречно було. Я навіть обличчя її не бачила. Тільки крізь вузьку щілинку нікаба побачила, що в неї дуже гарні очі. Я ж цими днями я, здається, чи не єдиний іноземний пасажир каїрського метро.
Побутове. Центр Каїра. У машині навпроти відкриті вікна. За якийсь час підходить власник, забирає звідти сумку для ноутбука та наплечника і йде геть. За годину робітник відкриває двері і прибирає салон. Згодом інший робітник міняє шину і їде перепарковуватися. власник, повертаючись, перепитує людей у кав’ярні, де шукати робітника, щоб забрати ключі. Це, до речі, не біля автосалону. Просто центр міста. До речі, нещодавно писала про новий шлагбаум, який поставили перед моїм будинком, щоб ненароком люди з сусіднього офісу не паркувалися, а краще б і близько не наближалися.
Дивне. Навпроти мене (30метрів) – МВС Єгипту. Уже давно комендантська година, у нас – імпровізована кав’ярня. Їмо сидячи на багажнику пікапа. Юристи, правозахисники, режисери, скульптори розповідають, як на цій вулиці (Мохамеда Махмуда) вони билися з поліцією, скільки людей загинуло. Має підійти художник, що намалював графіті проти поліції на стіні, за якою міністерство. Поки граємо в карти, хлопчаки грають у футбол. Єдина умова – не фотографувати і не знімати за жодних умов. За 10 метрів місцева поліція так само п’є час на вулиці. До кінця комендантської години ще 10год.
До завершення комендантської години ще 6 годин. Досягли потрібної стадії абсурду. Показую “Весну” Кауфмана.
Політику обговорили, зайшла мова про Дзигу Вертова й Довженка (“Саме Довженко дав мені зрозуміти, що таке “земля”, як її можна любити, так само, як Фріц Ланг навчив мене любити місто” – скаже приятель кінорежисер.) Те, як ми зустрілися, і що з того має вийте – окрема історія, яка заслуговує окремого допису. Так само, які і той факт, що Бетмен – існує. Перевірено. Поки він в Каїрі.
So Far, So Close 
Leave a Reply