“Відтоді я не можу вигукувати гасла на жодній з демонстрацій. Відколи почув, що Крісті загинув від пострілу в голову. Ледве не в притул. Ми опинилися поряд з ним на мітингу. Стояли поруч. Моя дружина зробила купу фото. Я ж передав йому воду, ми обмовилися хіба кількома словами. Але Крісті був кимось своїм, кимось рідним. Був таким запальним, таким справжнім. Ми не знали, що це і є той самий Мохамед Крісті – відомий активіст. Ми ще кілька місяців виглядали його на кожній демонстрації. Перепитували, а де той хлопець. Куди подівся? Лише потім дізналися, що його вбили на мітингу проти “Братів-мусульман.” Пострілом в голову. Майже упритул. Відтоді я не можу вигукувати гасла на жодній з демонстрацій”, – говорить Мохамед.
Мохамед з тих, хто за стабільність. Молодий банкір, син професора, який не виходив на Тахрір, бо його влаштовував Мубарак. Та після Конституції, яка надавала Морсі необмежену владу, Мохамед ходив на усі демонстрації. Ходив з температурою під сорок, бо як лишатися вдома, коли потрібна допомога, тим, кого поранили, хто отруївся сльозогінним газом. Виходив, бо “цього разу я мав проти чого виступати, і які права хочу захистити.”
Мохамед ака Крісті, або “Мохамед Християнин”, прізвисько, яке той – мусульманин взяв, коли під колесами бронетранспортерів загинуло 27 єгипетських християн. За ці тижні історію про Крісті від своїх друзів – Мохамеда й його дружини я чула декілька разів. Не один раз бачила фото та відео.
Історія про мучеників Революції – з тих, що не дають спокою. Вона тут у піснях. Вона на стінах, бо каїрські стіни – стіни плачу, куди приходять згадати їх: Джику, Халеда Саїда, Осаму Абделя, Міну Даніеля і десятки, сотні інших.
автор графіті: Аммар абу Бакр
Після ночі, яку ми порушуючи комендантську годину просиділи в імпровізованій кав’ярні в тридцяти метрах від Міністерства внутрішніх справ Єгипту, неподалік вулиці Мохамеда Махмуда, де в сутичках з поліцією загинуло чимало людей, коли мені казали “ось, дивись, який дивний наш Єгипет, ось яка у нас комендантська”, мене і далі бентежили мученики. Відпрацювавши перший тиждень, зробивши зупинку на кілька годин, аби подумати, почала ставити усім одне й те саме питання: “Якщо у вас можна порушуючи комендантську годину пити чай в тридцяти метрах від Міністерства внутрішніх справ поряд поліцейських і згадувати минулі сутички, то якого дідька на цих стінах так багато облич загиблих? Якого дідька вони загинули? Це не Іран, Сирія, Північна Корея чи навіть Бахрейн. Якщо все можна вирішити, то чому ж у вас так багато мучеників?”
автор графіті: Аммар абу Бакр
На жаль, відповідь на це питання я таки знайшла. Все виявилося серйозніше за ейфорію з телевізійних новин і стрічок. Смерть від рук поліції, Братів-мусульман, передягнених у цивільне поліцейських чи Братів-мусульман – не жарт, тоді як на протести тут виходять не заради тостерону, а вимагати і захищатися. Хоча від пострілу впритул в голову мало хто захиститься. Про все це я сподіваюся написати щойно повернуся, бо здається, лише зараз, повернувшись через рік зрозуміла, що ж відбувається в Єгипті. І ось, ніби розібравшись, починаючи писати, а заодно прошу подругу вислати фото Крісті, яке забула скопіювати.
фото: Ширін Адель
Та коли дивлюся, то знову гублю знайдену відповідь: “Якщо все ж можна порушуючи комендантську годину пити чай під Міністерством внутрішніх справ, то чому ж у вас так багато мучеників?”
“Пришли, будь-ласка, лінк, якщо напишеш щось про Крісті. Його друзям буде важливо дізнатися, що існують люди, на яких його доля лишила хай і маленький, але відбиток. Так само, як і на нас. Ми з чоловіком ніколи не були з ним знайомі, а просто одного разу опинилися поряд, відтоді не можемо забути.”
Я обіцяю обов’язково написати, але не знаю коли. Швидше за все нескоро, адже маю завершити кілька великих текстів, у яких спробую розібратися. Та відкриваючи імейл з фотографіями розумію, що хоча маю зробити це просто зараз.
So Far, So Close 
One Response to “обличчя зі стін плачу”