Каїр був у новинах в середині серпня. Тоді ми багато говорили про комендантську годину та надзвичайний стан. А потім – а потім, як завжди перестали говорити. Перестали настільки раптово, наскільки раптово з’явилося повідомлення про хімічну зброю в Сирії. Раптово усі канали (навіть ті, що зазвичай заощаджують) спрямували журналістів до Бейрута, очікуючи атак, фільмуючи “навали біженців”, немовби цих біженців не було доти. Бейрут раптово став центром світу. А потім – а потім так само раптово перестав ним бути, а медіа перестали говорити про біженців, нову війну, яка от-от мала початися. (Я окремо писала й напишу, чому ця війна початися не могла, як не могло початися те, що вже давно триває). От тільки за цей час ані в Бейруті, ані в Каїрі нічогоне змінилося. Окрім кількості медіа. 
Поки редакції передислоковували журналістів з Каїра в Бейрут, а оператор шведського телебачення у бронежилеті на даху п’ятизіркового готелю розгортав біля басейну тарілку для включення, я тихенько (як завжди на айфон) знімала ось цей матеріал про те, як єгиптяни шукають відради під час коменданської години поза фейсбуком та телевізором.
Знімала, щоб прокинутися о шостій ранку на підлозі поряд старих нубійок, котрі виконують ритуальний зар, поряд одного з 16 (!) єгипетських джазменів (так, їх у Єгипті 16), поряд невтомного оператора “Аль-Арабії”(“Аль-Джазіра” у Єгипті нині не в пошані), якого таки завернули на блокпості, поряд тих усіх, з ким провела музичну ніч під час комендантської години. 
Знімала, щоб подивившись старий мультфільм про Алладіна, а за ним ще один про “Тисячу й одну ніч”, втиснутися в перше метро, а вийшовши – вдихнути ковток свіжого повітря, перерваний запахом ще неприбраного сміття, і зрозуміти, що сп’яніла від чаю з м’ятою, зауваживши, що недарма не виймала з наплечника чорну хустку, бо раптом в мечеть, до родин жертв, а інколи вона, хустка, – замінить простирадло. 
“Ні, не треба чекати, поки покажуть мій сюжет. Я дам вам усі контакти. Їдьте і самі знімайте, слухайте зар і прокидайтеся поряд старих нубійок, ” – сказала кореспонденту AFP, якого ще не передислокували. “Каїр не на перших шпальтах, тож поки невідомо, коли його покажуть.”
А поки сюжет не виходив в ефір, поки шукався привід, я тки переймалася. А раптом щось зміниться? А раптом скасують? Але комендантська година тривала. Сершу її переносили від п’ятої вечора, до сьомої, дев’ятої, зрештою опівночі. А от скасували сьогодні. Через три місяці. 
Увесь цей час Єгипту майже не було в новинах. За цей час я вдруге дісталася до Бейрута. Тут давно немає шведських телевізійників у бронежилетах. “Сирія і біженці – вже не новина”, – кажуть сирійські журналісти. От тільки у Бейруті відбувається те саме, що коїлося задовго до журналістської передислокації і розмов про хімічну зброю. Так само, як і всі ці три місяці аж до сьогодні у Каїрі тривав надзвичайний стан, а жителі щовечора мали встигнути додому до початку комендантської години. Відтоді і до сьогодні.
“А про що ваші пісні?” – запитала у старих нубійок.
“Ці пісні не треба розуміти, а відчувати. Ти ж відчула?”
“Звісно”.
Все, що тут написано не так вже й важливо розуміти й читати. Можна просто послухати.
So Far, So Close 
Leave a comment