амман-і-я 1: де живуть усі арабські чорні коти

20 Sep

 

– Цього разу я дійсно не знаю, коли повернуся.
-Ти завжди так кажеш, а потім повертаєшся.

У цьому ‘завжди’ те, чого я сама себе позбавляю і, що так ціную знайшовши деінде – постійність. Моя постійність у вигулюванні Ярда та Кебріде (арабською ‘сірник’) десь близько другої ночі, а особливо відтоді, як я навчилася саможутки поратися із ними обома. Хай Кебріде й віддячив мені наостанок з’їденими капцями, які я з таким боєм відвойовувала у водія єгипетської маршрутки. Постійність у тому, що рівно о четвертій на мій диван просто неба вилазить Зулу, – єдиний кіт у світі, на якого у мене немає алергії.
– Справді немає? Це ж ще один доказ, що він диявол. Ти знаєш, що в арабських оселях чорних котів немає. Це не просто забобона. В нас щиро вірять, що саме всередині цих істот живе демон.
– Вахід, якщо чорних кицьок не тримають в хатах, то куди ж вони всі діваються? Значить десь має бути місце, де живуть всі арабські чорні коти?
-Знаєш, я сам весь час думаю про те й це місце. 

Постійність у тому, щоб повернутися туди, де мене ніхто не зустріне й не проведе до аеропорту, бо приїжджаю я до всіх, а значить ні до кого окремо. Хай ніхто в це досі не вірить, перебираючи протягом першого вечора імена присутніх, скільки б зусиль я не докладала, щоб довести протилежне – і їм і собі.

До Аммана я повертаюся, щоб сидячи зранку на ганку одразу після “доброго ранку” від першого з тих, хто вийде з будинку почути: “Ти щаслива?” і дочекавшись моєї відповіді “Розкажи найцікавішу історію з тих, що з Тобою трапилися”.

– Найцікавішої немає. Суть у їхньому поєднанні, а насамперед у людях – героїчних, звичайних, гідних, нудних, особливих і не дуже; в музикантах, блогерах, журналістах, активістах, політиках, псевдополітиках.
– Тоді розкажи про найцікавішу людину, з тих, кого ти зустріла.
Але тут я замовкну, бо найцікавіші ті, хто зараз поряд.

Повертаюся, щоб цього разу під звуки денної молитви спробувати відмити неймовірно брудні казани, казанки і неймовірну кількість порожніх склянок.
– Навіщо Ти це робиш?
– Я просто хочу, щоб це місце стало трохи чистішим.

Повертаюся, щоб закінчити найперший день зйомкою slow-motion. Того першого дня ще незнайомий, а сьогодні ще один рідний Шехабі, з котрим ми одразу вигадали власний спосіб вітатися закрученим потисканням пальців, після чотирьох років зголить свою гриву довгих чорних кучерів. Спершу він голитиметься на тлі моєї улюбленої мечеті, а на завершення сидячи навпроти майже такої самої картини, що вже півроку висить у мене вдома, намальованої Кемалем, котрий майже не говорить англійською, але з усіх розуміє мене найкраще. Кіногоління могло б тривати 10 хвилин, але затягнулося до 4 ранку, бо лише протягом першої години ми намарне намагалися підвісити ліхтарі на парасолі від сонця.

20120921-002435.jpg
Голова Івана Хрестителя

– Як саме він виглядає? Нагадаєш…
– З довгими чорними кучерями
– Ти знущаєшся? У кожного з вас довгі чорні кучері.

Можливо, справа в тому, що у моєму дитинстві часів перебудови було замало кольорових книжок. Найкольоровішими були грубезні томи з репродукціями Караваджо, Веласкеса й Тіціана, які по букінстах викупувала двоюрідна сестра. Їх можна було гортати годинами, роздивляючись незрозумілі картини на біблійні мотиви, які вказували на ідеальних людей – апостолів, і тих, хто був довкола них. На православних іконах апостоли були просто ликами. З репродукціями справа інша. Я знаю, що малювали їх насамперед за своєю подобою – з італійців. Все ж у всіх них були довгі чорні кучері. Тож коли я дивлюся на своїх аманців – мушу визнати не всі, а деякі з них ще ті грішники – за цими поглядами бачу ті самі обличчя із репродукцій.

Мені закидають, що я кожного із них вкладаю в стереотипи (‘I think you stereotype me)’. Напевне, вони мають на увазі ось такі стереотипи: ‘мрійник’, ‘любитель тварин’, ‘душа компанії’, ‘мовчазний-романтик’, ‘розумник’, ‘гультяй’, ‘гуморист’, ‘той, що не пропустить жодної спідниці’, ‘людина тонкої душевної конструкії’, ‘відлюдник’, ‘негідник’, ‘талановитий негідник’, ‘геніальний егоїст’, ‘посередність’, ‘випадковий гість у цьому домі’, ‘звабник’, ‘просто невдаха’, ‘працьовитий’, ‘мученик’, ‘красень’. Насправді все геть не так.
Мої стереотипи інші. Ось цей – ну просто Іван Хреститель, чию голову Саломея тримає на таці. Таке навіть він не зрозуміє. Як людині сказати, що він схожий на відтяту голову? У цього погляд такий, як у Петра щойно заспівали треті півні. З цього б вийшов незлий Юда. Та й дівчині не скажеш, що вона подібна на Марію Магдалену напередодні закидування камінням. Хай Тіціани писали своїх апостолів з італійців, я ж знаю, що жили вони саме на цій землі, на березі Йордану.

Так само я не вмію не звертати уваги на несуттєві дрібниці. Я давно думала, чому в цих десятках хлопчачих холостяцьких квартир і кімнат – просторих і крихітних, здебільшого брудних, як за нашим стандартом, може бракувати мила, зубної пасти та ще десятків таких потрібних речей, зате завжди є величезний флакон з кондиціонером для волосся. Просто інакше це ніколи не розчесати. Що вони робили, коли могли митися хіба в Йордані.

20120921-001610.jpg

Це просто питання вибору
– Чому ти весь час поспішаєш? Навіщо? Ти сама кажеш, що Тобі бракуватиме цього місця саме тому, що тут можна сидіти, дивитися і слухати, тоді як не робиш цього. Увесь сенс в тому, що ми вміємо просто жити, попри всі складнощі, які існують на цій землі, попри всі ці жахливі речі, що кояться поряд, ми можемо просто сидіти, дивитися, жити і цінувати те, що маємо, не прагнути чогось більшого, – говорив мені за кілька годин до відльоту півроку тому автор найкращих графіті у цьому місті, де графіті заборонено.
– Урва, але це не працює зі мною! Урва, не працює! Бо все, що зі мною відбувається, відбувається саме тому, що я не сиджу на місці. Бо для того, щоб говорити зараз із тобою, щоб просто сидіти, слухати, дивитися, я мала здійснити стільки нелогічних кроків і непотрібних дій.

Уперше до Йорданії я прилетіла на геть не важливу дводенну конференцію організовану британцями для іракських, ліванських та йорданських лідерів громадського суспільства у сфері ‘Rule or Law’. Я не ліванка, не йорданка, не маю стосунку до Іраку, я навіть не британка і не займаюся впровадженням Rule of Law. Я просто знала британських організаторів, які не мали жодної причин мене запрошувати, тому приїхала я сама – хай і витратила на квиток все, що мала. Я просто сподівалася, що зможу хоча б з чогось розпочати знайомство з цим регіоном. Я не можу сказати, що я тут новачок – стільки років дивитися, слухати, читати усі ці томи з історії арабського світу. Я і їм можу розповісти, чому Нассера так любили від Рабата до Сани, чому ліваки досі клянуть розумницю Саддата і скільки шкоди заподіяли Сирії французи. Але арабські країни, де я досі була виявлялися геть не показовими.

20120921-003356.jpg

Ми ж жили в одному з найдорожчих готелів Аммана із неймовірною кількістю шведських столів. На перший погляд вони видавалися цікавими усі ці молоді лідери організацій, що займалися захистом прав людини, в’язнів, жінок і залагодженням конфліктів. От тільки у дівчат були сумки від Луї Віттон, взуття від Армані, а в більшості хлопців – надто дорогі годинники. З британської викладачкою з комунікацій, яка тренувала мистецтву публічних виступів, здається, навіть членів британського королівському дому, і приїхала на запрошення друзів-організаторів, ми намагалися дізнатися в однієї із дівчат – лідерів поважної громадської організації, як мені дістатися до Мертвого моря громадським транспортом. Та ж відповідала, що знає гарний 5-зірковий готель і може мені дати телефон водія. Громадським транспортом користуватися їй не доводилося. Дивувалася навіть стара британка. Найкомфортніше спілкуватися на цій конференції мені було з новопризначеним головою програми – насамперед, тому, що він ще не працював, і як і я міг бути спостерігачем. Шотландець був другом родини колишнього лідера британської лейбористської партії. Відставний військовий, котрий керував підрозділами в Афганістані, Непалі, С’єрра-Леоне. Скромна і приємна людина. Він лише випадково зізнався, що досі єдиний йорданець, з котрим йому довелося спілкуватися… – Його Величність Король Абдалла. Вони були в одній групі на військових курсах для лідерів держав і найвищих воїнських чинів.

20120921-001734.jpg
Наприкінці другого дня Лендмарк-готель видавався в’язницею. Я ж з власної волі ‘розплачувалася’ за номер майже професійним фото учасників і лише над час обідньої перерви вибігла зустрітися із знайденим вже на місці через Інтернет кінорежисером на ім’я К.К. та його подругою – студенткою з Італії. Я ненав’язливо між рядків благала його познайомити мене з ‘реальнішими йорданцями’, а найліпше ‘політично заангажованими’. І коли вже близько одинадцятої ночі більшість учасників конференції роз’їхалися, і ми мали повечеряти на прощання – я, англійка, яка давала уроки красномовства членам британської королівської родини, і шотландець у відставці, який тепер знав ще кількох йорданців, окрім Його величності Короля Йорданії. Вони були цікавими і хорошими людьми, яким підказали гарний дорогий ресторан. В таксі я зрозуміла, що нікуди з ними не поїду і вийшла посеред дороги, щоб відповісти на інший дзвінок і розшукати той кам’яний будинок з розбитим вікном у туалеті, залатаним шматком старих штанів.

I’ve found the place I belong to. I’ve found I don’t belong to any place.
Це було моє місце. Місце, до якого я ніколи не належатиму, так само як і не належатиму до будь-якого іншого. Приїхала я туди, щоб лишитися. Байдуже, що вікно відремонтували, а з того будинку всі переїхали в інший (нового господаря я, звісно, теж випадково зустріла). Переїхали у двоповерховий будинок на іншому схилі, де нині між мешканцями різних поверхів чимало непорозумінь, тому цього разу я кілька разів на добу мала знаходити хитрі приводи, щоб на середині політичних дискусій непомітно переміщатися між поверхами, обережно закривати скриплячу фіртку, спускатися сходами і вчасно утихомирювати собак – і навпаки. Про всяк випадок я не виймаю з кишені зубну щітку, бо хоча двері в цій країні зазвичай не закривають, час від часу мені не щастить і найпотрібніші речі залишаються в тій, замкненій частині. Та й узагалі я не завжди знаю, в якому з будинків цієї ночі буде більше вільного місця і менше галасу.

Один із наших знайомих днями приніс для собак мішок м’яса, що лишився після родинного обіду, й забув покласти його в холодильник, а коли зрозумів, що воно зіпсувалося – викинув просто на схил перед будинком. Ми потім зрозуміли, чому тієї ночі собаки так скиглили – вони наїлися гнилятини. Мене не було, коли хлопці звернули увагу на сморід. Про сотні червів я теж лише чула. Вони залили все керосином і підпалили. Найгірше і найдивніше, що врешті від тої гнилятини залишився запах барбек’ю. В цьому дому так само відбувається різне. А врешті – залишається запах барбек’ю.

***
– Це був просто невдалий жарт! Хурі, вона просто іноземка.
– Ні, вона неіноземка. Вона все прекрасно розуміє, вона цілий день була з нами! Вона просто раситка.
Тоді у березні ми сперечалися півночі, ще півночі намагалися порозумітися, спробувавши кілька дурнуватих методів – кожному 40 хвилин на пояснення рідною мовою – мені українському, йому – містерові Дотепність, Великому і Жахливому, а головне, як він сам каже найрозумнішому з усіх у цьому місті, країні, а може й світі – арабською. Неспрацювало. Мене викреслили. Звісно, не всі. Зате – містер Дотепність, а цього достатньо, щоб перестати почуватися вдома. Наперед зізнаюся – несправедливо.

Мені знадобился півроку і туніська рок-зірка, а по поверненні – усього 5 секунд. Це був мій бенефіс. Завісу можна закривати. Чи відкривати. Я досі чую відлуння аплодисментів. Я на них заслужила, як і на найкраще пояснення містера Дотепність, чому це місто, де насправді немає нічого – справжніше за всі інші, і так міцно мене тримає.

І про це, як і цей «цивілізаційний конфлікт», який не був таким, я щойно почала писати, щоб вкотре
знайти іншу відповідь. Вже завтра.

20120921-001112.jpg

Advertisements

4 Responses to “амман-і-я 1: де живуть усі арабські чорні коти”

Trackbacks/Pingbacks

  1. ХИП-ХОП ЖИВ 4. Deeb (Egypt) & Amer Al-Taher (Jordan) « So Far, So Close - November 30, 2012

    […] не из среднего класса, а простые работяги.  Он не живет на холме Аль-Львебдех, как художники с Парижского коль…, а в  жилом массиве на окраине Аммана, куда мы поехали […]

  2. Зима в Аммані « So Far, So Close - January 11, 2013

    […] й він і так ніби на звалищі. Кебріде – одна з собак, котра з’їла мої відвойовані у водія єгипетської марш…, – загинула, найдобрішого з усіх друга […]

  3. Пальми в снігу і знову Амман « So Far, So Close - January 11, 2013

    […] й він і так ніби на звалищі. Кебріде – одна з собак, котра з’їла мої відвойовані у водія єгипетської марш…, – загинула, найдобрішого з усіх друга […]

  4. Пальми в снігу і знову Амман « So Far, So Close - January 11, 2013

    […] й він і так ніби на звалищі. Кебріде – одна з собак, котра з’їла мої відвойовані у водія єгипетської марш…, – загинула, найдобрішого з усіх друга […]

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: