З ввічливості танцювати на столі, з примусу гучно святкувати до ранку. Як мені пояснюють: війна тут тривала так довго, от і святкують відчайдушно.
“Чиї ключі?”- офіціант вибиває ритм в’язанками ключів від автівок, загублених під час танців. Власник одного крокує до припаркованої машини через весь квартал, забравши з собою повну склянку віскі. Не опускаючи її проїжджає через черговий блокпост. “Це ж Бейрут!” – не забуває додати поки у склянці дзеленчить льод. Гучні вечірки (можна й щодня), золоті пайєтки та завузькі вечірні сукні на місцевих жінках. Жінках неймовірно красивих, настільки, що чоловіки-іноземці починають говорити пошепки, ніби виправдовуючись за те, що виділяють ліванок серед інших. Забагато непотрібної їжі на столах, частина якої, здається, прямує одразу у смітник, Хамра і трохи Джемайзех, а головне гордість, з якою ведуться розмови про те, як бейрутці уміють святкувати, – це такий самий “маст”, як Чорнобиль і копанки для іноземного журналіста в Україні, як купання в ополонці, напівоголені українки на підборах, як холодець, кров’янка і салат під шубою (з обов’язковим “так, смачно”, бо не зрозуміють). 
“Бейрут неймовірно дорогий. Не можу зрозуміти, як люди можуть дозволити собі усі ці святкування щоночі?”
“Принаймні молодь воліє жити з батьками, а всю зарплатню витрачає на вечірки”. 
Бейрут для регіону – мов Москва для пострадянських мешканців у середині дев’яностих. Місто, де все найкраще, найяскравіше, де треба бути. Про Бейрут мені говорили безперестану, як про щось най-най-… Напевне тому їхала сюди з очікуваним упередженням. Все ж я не одна з тих, хто поки не може збагнути, а як ще бейрутці проводять час, аби не споживати, хай і роблячи це гучно, з друзями, родинами, підкреслюючи своє захоплення
“Бейрут – не арабське місто”, – говорять одні, “ми – фінікійці”, – кажуть інші. Так-так, тут серед нас є португальський фотограф, який шукає спільне фінікійське минуле, бо в європейського середземномор’я куди більше спільного з Ліваном, аніж зі скандинавами.
“Але я люблю арабські міста”, -говорю непевно, щоб не звучати так, як іноземці, котрі в Україні висловлюють захоплення усім пострадянським, російським, слов’янським. Можна ж і образити.
Я тут геть недовго, щоб робити висновки, особливо на тлі сентиментального ставлення й ірраціональної любові до решти міст в регіоні: Каїра, Аммана, Багдада, Тегерана. Вважай це просто враження. Просто дивуюся, бо Бейрут – чи не перше місто, яким так важко зачаруватися з першого погляду, хоча для цього є всі потрібні атрибути. Місто, яке дає зрозуміти, що не прийме тебе одразу: бари, ресторани, вечірки, красиві жінки, а до цього ще усі принади класу віп. Цього -скільки завгодно. Пройди перший раунд, розплатися…
Чи просто не треба докладати зусиль? Саме тому “вішаю усіх собак” на котів, яких тут тримають чи не в кожному домі. Ось воно місце, де живуть усі арабські коти. Звісно, перебільшую. Але в місті, де все найкраще, перебільшувати дозволено. Та все занадто просто: просто я маю щодня шукати інший дім без кота. А ще – шукати інший Бейрут без Хамри і Джемайзех – районів, де уздовж дороги самі бари й ресторани: вигадливі, голосні, велелюдні, веселі. Я ж знаю, що в другому раунді є й каїрські кав’ярні просто неба, де можна тихесенько годинами сидіти за чаєм та кавою. Шукаю той Бейрут, де в гості ходять без попередження, ходять не на обіди й вечері, а так – забігти, привітатися й лишитися на цілісінький день, щоб не святкувати завершення війни, яка невідомо коли закінчилась, а для когось триває досі. 
Шукаю Бейрут, де на море приходять з самого ранку – посидіти на камінцях. От тільки, як же ж упіймати ранок, якщо ніч триває до шостої. Та варто спробувати і оминути усі кав’ярні, окрім Radio Beirut – єдиної у світі, в якій креативність позначок в туалеті не заплутує. 
Хоча, здається, ось-ось знайду свій шлях. Тільки б встигнути допоки не загорілися “вогні великого міста”. Треба дочекатися маршрутки, водій якої пригальмує, щоб через вікно покликати знайомого у вуличній кав’ярні, аби той заварив йому склянку 
Взагалі-то я в Бейруті, щоб нарешті знову вчитися і слухати лекції. Хоча б тиждень-другий, звісно, не полишаючи решти справ і матеріалів, залишати і час від часу повертатися в екпериментальну школі мистецтв, куди може приїхати кожен з будь-якого куточка світу. Без стипендій, без іспитів, без диплома та відповідної спеціалізації. Щоб почути про наболіле: Адама Кертіса. “Культовий” – жахливе слово, але в його випадку так і є Кертіс – журналіст Бі-Бі-Сі, яким так захоплюються сучасні митці. Великий і могутній, що поєднав світи, завдяки кому Massive Attack заспівали “Всё идет по плану”.
Мене ж цікавить інше. Наприклад, “Desperate Age of Now”. Найбільше – “як побудувати діалог між сучасним політичним репортажем та мистецтвом”. Адже (цитую): “У часи непевності журналістика та мистецтво кожне у власний спосіб намагаються збагнути, що коїться у світі протягом останніх двадцяти років телевізійна журналістка перетворилася на лавину зафіксованих фрагментованих моментів, які мало пояснюють, що відбувається насправді.” Документальні фільми Адама Кертіса вивчають, як справді працює влада у сучасному суспільстві, додаючи до звичних політичних інституцій науку, піар, інформаційні технології, фінанси, бізнес и психологію”. 
Але про Кертіса, Ганс Ульріх Обріста, а також чорно-білу робочу дошка дизайну Лайяма Гілліка, на якій з чорного боку розклад, а з білого – екрен для проекцій, – буде геть інший допис, з якого розпочну нотатки про геть інший досвід перетину світів і сфер, в одній з який я абсолютний невіглас. Але “не знати” виявляється дуже цікаво й приємно.
p.s. мені ж підтвердили: справді, пройти в другий раунд складно, це може зайняти місяці, але він – є
So Far, So Close 
Leave a Reply