чому я боюся повертатися до нью-йорка

15 Oct

– Наталю, привіт, – пише мені віце-президент США Джо Байден. – Наталю, я зробив все можливе, щоб не підвести тебе під час учорашніх дебатів, – продовжує він. – Наталю, ти дивилася, як виступив Джо? – у наступному імейлі звертається до мене Барак Обама. Обидва, а на додачу ще й Мішель насправді просять мене пожертвувати 5 доларів на їхню виборчу кампанію, нагадуючи про уміння технологій автоматично генерувати ім‘я виборця не тільки на початку, а у найдоречніших місяцях прес-релізів від передвиборчого штабу. Я згадала, як отримувала усі ці стоси листів, коли висвітлювала вибори Обами у 2008-го. Тоді й вирішила – щоб не трапилося, висвітлюватиму усі американські президентські перегони до кінця свого життя. За відсутності сентиментів щодо родини, дітей тощо, а також бажання планувати щось довше як на кілька місяців – це поки моя єдина константа, єдине відчуття стабільності, яке не діє на нерви.  Тому я й купила на накопичені за роки 50 000 миль за польоти квиток до США. Незважаючи на брак коштів і геть незручний графік, адже щойно повернулася і не встигла не те що отримати жодного гонорару за близькосхідні матеріали, а й написати добру половину (якусь та й написала). Перед кожним відрядженням я заводжу невеликий чорний блокнот, саме такий, що поміщається у задню кишеню штанів. Один на країну. «Грузія 1», «Грузія 2», «Куба 2007», «Куба 2011». У кожному – усі контакти й нотатки. Комп‘ютери ламаються, бази даних – витираються, Гугл – зберігає ще чотири мільйони непотрібних імейлів, Фейсбук – рано чи пізно заблокують. Маленький чорний блокнотик лишатиметься на полиці. Тож коли вчора мене попросили (мене ж бо досі регулярно просять усі друзі, які розбрелися по усім розважальним шоу країни) допомогти з контактом з-за кордону, наприклад знайти того, хто «може дізнатися про гастролі Бориса Апрєля в Китаї», я дістала «Китай 2011». Позавчора для якутсько-британського оператора з Бі-Бі-Сі з Лондона, який дуже не любить «москалів» і не хоче записувати контактів російських колег, у блокноті «Джибуті» та «Кенія» розшифрувала телефони, які можуть стати у нагоді під час його піврічного відрядження до Сомалі, де він зніматиме фільм про відбудову країни. Мить, коли підписую наклейку із назвою наступної країни, відкриваю першу сторінку, занотовуючи час відльоту і телефон першої контактної особи, завжди був якимось піднесенням – нова країна, нові люди, нова пригода, нові історії, нові життя, нові емоції. Цього разу мене щось бентежить у US Elections 2012. 16 жовтня. Вівторок. Шоста ранку. “Аерофлот.” Ні, не тому, що не втомилася. Ні, не тому, що не «Аефрофлот». Ні, не тому, що не всі домовленості про публікації матеріалів спрацювали. Я й так знаю, що працюватиму чимало, попри те що українські медіа не надто цікавляться виборами у США. Надто далеко й «неважливо». Мені немає що відповісти на питання, чому американські вибори це важливо. В одній із редакцій я днями була свідком чудернацької розмови режисера й редактора: « Грузія? Де ми і де Грузія? Людям не цікаво те, що нас безпосередньо не стосується». Чого дивуватися, що у програмі, на якій мене попросили промодерувати передвиборну дискусію про роль України у світі українські політики на питання про вибори у США відповідали симтоматично – радше про себе. http://tvi.ua/made_in_ukraine_boyatisya_chi_lyubiti/videos На уточнення, чи слідкують вони за виборами у США вони говорили, що особливо не переймаються, бо: Партія Регіонів: “Навіщо це робити, якщо ми все одно на них не можемо вплинути”. Свобода: “Це комплекс меншовартості дивитися на чуже, треба орієнтуватися на себе”. Об‘єднана опозиція: “Бла-бла-бла…Прийдемо до влади, відбудуємо Україну і з будь-ким домовимося”. Не знаю, чи я навіть засумувала, що ми самі загнали себе у матрицю «людям не цікаво». Справді, якщо людям ні про що не розповідати, а імена президентів інших країн будуть лише іменами, назви міст – словами, написаними на географічних картах, а країн – словами із ненависних шкільних підручників історії, то людям справді стане нецікаво. Все ж я не повірю у щирість цього «не цікаво». Нехай скромним підтвердженням того буде ефір ранкового шоу на Просто Радіо, куди мене запросили розповісти про арабський світ. Останнім зауваженням діджея було: «тепер я ніколи не питатиму тебе, чому ти туди поїхала. Це все неймовірно захоплює. Так прикро, що ми так мало знаємо про світ». Десь те саме писали в коментарях шоу. Байдуже, що це інша аудиторія. Все ж цього разу в історії із Нью-Йорком мене бентежить щось геть інакше. І знову ж таки не кошти. Як писав Ришард Капусцінський «можливо все, або у тебе є гроші, або час». Хай і перший час я житиму на Лонг Айленді, але ж по Манхеттену можна ходити пішки. Я обожнюю Нью-Йорк і на запитання, яке місто вважаю кращим на землю вказую саме на нього. Бо де ще у світі можна знайти місто де «на невеликому шматку землі поміж пам‘ятником кубинському поету й революціонеру Хосе Марті та борцю за незалежність Венесуели та Еквадора Симону Болівару хтось розстелив килимок для намазу. Тим часом на протилежній вулиці хасид заходить у крамницю Louis Vuitton.» Про це і захоплення ним я писала ось тут: http//korrespondent.net/advice/1366655-kofejnye-mashiny-pismo-iz-ssha А ще у блозі, який вела три роки тому під час стажування на Генеральній Асамблеї ООН, розписуючи про всі відвідини редакцій мрії, як The New York Times. http://funafuti-ua.livejournal.com Бентежить мене повернення до прес-центрів, розміщених у дорогих готелях, де попри потрібний дрес-код почуваюся геть некомфортно. Непокоять три кілограми пластикових бейджів – на кожну із подій, ніби без свого імені на бейджі я не лишатимуся собою. Турбують три десятки, а й то три сотні колег на прес-конференціях, які половину часу витрачають на каву, а решту на з ‘ясування стосунків з редакторам і технічним персоналом телерадіокомпаній. (Звісно, серед тих трьох десятків і сотень є геть інше, там все ж… Коли ж слухати тих, хто говорить? Хоча, ті, хто говорять на таких подіях не говорять для того, аби щось сказати. Я остерігаюся відповідей на телефонні дзвінки, як от «залиште ваше повідомлення, і я обов‘язково вам перетелефоную» та неможливость просто прийти і постукати в двері. Остерігаюся перемовин через прес-секретарів, особливо персонажів, які час, який би мали заощадити завдяки роботі прес-помічника, витрачають на пояснення прес-секреареві, що мають на увазі. Мене бентежить, що дзвонити можна буде лише з 8:00 до 17:00, а не о другій ночі, як десь в Каїрі. І якщо о 18:00 всі зустрічі скасовано, то немає сподіватися на імпровізований дзвінок від заступника очільника партії о 22:30 «зараз». І хай американці приходитимуть на інтерв‘ю вчасно, домовленість про 10:35 чи 10:45 мені видаватиметься дивнішою, ніж можливість не прийти взагалі Найбільше ж я остерігаюся нещирості, поставленої на потік. Нещирості професійної, названої професією прес-секретаря, піарника та політика. Ні, я вірю у щирість американців. Добре пам’ятаю товстелезну американку з автобудівного заводу біля Цинцинатті, яка у 2008 ледве не плакала на автобусній зупинці, бо не знала, як жити далі після закриття її цеху, бо нічого іншого окрім цього заводу ані її батьки, ані вона не знали. Вона ж майже кілометр пройшла пішки зі мною та оператором, допомагаючи нести обладнання, щоб таки посадити нас на таксі, бо у цю бідну околицю міста водії кебів не приїжджали. Вона й лишається однією з найщиріших людей, яких мені доводилося зустрічати. Мені здається, я можу прогавити щось важливе, хоча й вивчила цю геть нерепрезентативну систему виборців; що знаю, хто найкраще напише про те, який підтекст мала жестикуляція та body language кандидатів у віце-президенти під час одного з телевізійних шоу; попри те, що я знаю – краще не панікувати, що за місяць до виборів штаби кандидатів у президенти досі не підтверджують, де майбутній президент виголошуватиме свою промову, тому що, наприклад, передвиборчий штаб Барака Обами розташовано на його вотчині – у Чикаго, а не у Вашингтоні. Обама не хотів, щоб видавалося, ніби вибори робляться у Білому досі, Він – президент народний. Тоді як народ відписався, що той район Чикаго, де знаходиться штаб, не має нічого спільного із народом, оскільки міститься у кварталі, де розсташувалися ” такі самі товсті коти з Волл Стріт. З кожним новим героєм, кожною новою людиною, новим інтерв‘ю я стаю все наївнішою. З кожним написаним матеріалом – втрачаю залишки цинізму. З кожним експертом, політиком – усе менше вірю в глобальні стратегії, теорії змов і геополітику як таку. Звісно, я й далі читатиму стратегії і книги… Н, не про теорії змов. І далі слухатиму подкасти, але все одно цікавитимуть мене конкретні історії конкретних людей. Тому дуже складно перелаштуватися й вирушати висвітлювати ці перегони, які так нагадують хай і найважливіші, але спортивні змаганням, непросто вчитуватися у листи від Джо, Барака і Мішель, котрі намагаються бути аж такими людяними. Не дуже хочеться заповнювати безликі аплікаційні форми для акредитацій. Непросто писати керівниками ньюзрумів міжнародних агенцій, в яких працюють по 3000 людей, щоб ті розповіли про медіа технології майбутнього, що дозволятимуть висвітлювати новини ще до того, як ті траплятимуться. Складно писати експертам з think-tank, які роздають інтерв‘ю за графіком, і конгресменам, які погоджуються прокоментувати ситуацію залежно від ВВП країни походження журналіста. Аж ось за кілька годин до вильоту щось вимальовується: десь там таки на мене вже чекають такі самі збентежені і трохи демотивовані активісти Occupy, франко-білоруська родина фотографів з аероматрасом замість ліжка, просто хороші люди у Вашингтоні… І, звісно, величезна американка на автобусній зупинці поблизу Цинцинатті. P.S. А поки у мене на плеєрі заряджається Боб Ділан, тунісці переказали ось таке віртуальне вітання:

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: