“Друже, вибач, що так і не прислав своїх текстів”, – пише мені Малік з туніського гурту «Армада Бізерта». Я жу мушу зібрати все до купи, бо вже дедлайн, а я нарешті доробила цей текст/фото/профайл, що вже скоро вийде друком, і певно буде найполітичнішим із усіх привезених матеріалів. “Пробач, що не прислав тексти, але я дуже-дуже втомився. Ми щойно із Бейрута. Просто мушу тобі сказати, що там зустрів Тарека із Far3i, про котрого ти так багато розповідала. Справді, як ти й казала, ми мали познайомитися. Ми вирішили зробити щось разом.”
– Тареку, – пишу я в Амман. – Малек сказав, що ви зустрілися з Армадою? – О, Армада грандіозна! Ти направду казала, що ми маємо познайомитися.Кожному із них я справді говорила, що з усіх музикантів, яких я зустріла, ці двоє мають знайти одни одного. Такі хвилини попри, дедлайн і купу справ, неймовірно красиві і трохи дивні. Поки я тут у Києві, дошифровую серед ночі чергове інтерв‘ю єгиптян про «арабську єдність», вони із Тунісу та Йорданії повідомляються, що таки зустрілися та ще вирішили щось робити. Моя давня мрія – напевно найважливіша з усіх – зібрати усіх своїх найдорожчих із різних куточнів світу – Сантьяго та Аммана, Відня й Арізони, Тбілісі і Барселони, Парижа й Талліна, Лондона і Тегерана, Києва та Осло. Часом мені здається, що їм не треба буде знайомитися, вони й так одне одного знають. Більш того, у них і потреби не буде говорити – вони й так усе знають.
Тим часом перекладаючи з французько-арабсько-тунісько-персько-англійської й поганої англійською кількадесят текстів, мені здалося, що можна й собі починати римувати:
Можна так, як Малек:
“Я – солдат искусства
Пошли индустрию куда подальше
Освободи музыку от рабства продюсеров
Они – дровосеки, убивающие деревья
Без отданной им свободы
На заработанные деньги ничего не купишь
Индустрия хочет властвовать, как Бен Али
Но мы м в Тунисе, а не Калифорнии”
Я зупиняюся, відволіюкаюся, прокрастинуюся, щоб вкотре написати: добре, що ви, арабські друзі, єднаєтеся, але подумайте про іранців. Перські репери на тлі цього арабського unity видаються мені такими самотніми. Тому попри все я продовжую надсилати треки, наприклад, ось цієї дівчини з Ірану, про яку я навіть не знаю, що подумати, вчитуючтсь у її тексти… Добре, піонер перського репу Хічкас, про котрого йдеться у забороненому «Ніхто не знає про перських котів», уже давно перебрався до Лондона.
Вона ж, Саломе МС, живе у Тегерані і пише ось таке:
Пьяный шах, пьяный старик пропили страну
Я должна об этом сказать, несмотря на то, что слова застряли в горле,
ведь считаются греховными
Они – словно политзаключенные в одиночной камере
Мои слова – самоубийство. Даже, если бы я выражалась абстрактно
Моя ручка – мое оружие, а покрывало, которым накрывают умерших, всегда в рюкзаке
Не смейтесь. Мне есть что терять. Я обычная девушка…
Приходилось ли вам прятать под чадрой видеокамеру, лишь бы записать правду?
Иногда мы должны рискнуть свободой, чтобы свободу защитить
Страна – это корабль, события – море, а диктатура – пыль
Вот только у руля – несправедливость.
Я ж попри незначні винятки (куди тепер подітися від цієї піщаної землі) візьму паузу для того, щоб писати геть з іншого місця. У наступному пункті призначення все буде інакше. Це не Близький Схід, де будь-хто від знаменитого музиканта до водія маршрутки щиро й без жодного підтексту перепитає, чи є мені де ночувати. Там, у моїх друзів в контракті записано, що «гостей приймати заборонено», господарка квартири живе поряд та ще у під‘їзді камера відеоспостереження.
За кілька днів і я маю бути у Нью-Йорку – висвітлювати президентські вибори, знову відрядивши себе сама у незвичних для себе умовах.
На останок (попри те, що годі вже про цих реперів) нонспопом слухаю цих сирійців, котрі трохи більше місяця тому записали черговий антивоєнний трек – геть несподіваний. Спробуйте! Тільки тільки обережно, бо потім дуже важко не тиснути Play знову й знову.
So Far, So Close 
Leave a Reply