У каїрських віслюків дуже сумні очі. Тоді як каїрці на відміну від тегеранців посміхаются. Справа не в гостинності. Тегеранці не посміхаются не тому що не гостинні, а саме тому, чому прославилися своїми похмурими обличчями жителі СРСР.
Не маючи права на узагальнення, провівши лише якісь дні в цих краях, я все ж порівняю і додам наскільки різні ці країни. Попри численні західні уявлення про єдність ісламського світу, а найбільше усупереч усім стереотипам оспіваним ненавидимим мною Гантінгтоном, котрого вважаю ніким іншим, як ідіотом, вони так мало знають одне про одного. Перси, тюрки, араби, шиїти, сунніти, курди… Говорять одне про одного, ніби вони не мають нічого спільного і розпитують про своїх співвірян у мене. Саме тут розумієш, що CNN-effect справді працює.
Єгипетці вважають, що іранська віза в паспорті – майже вирок про майбутній невиїзд у ‘більш цивілізовані краї’, а Тегеран – місто, де мало не точиться війна. Тоді як Тегеран порівняно із Каіром видається чистішим за шпиталь. І тільки приїхавши до столиці Єгипту розумієш, чому іранці так пишаються тим, що в Ірані прірви між бідними й багатими у звичному розумінні немає. Тут же ж у районі Ма’аді є посольства, а поряд них гетто та звалища, віслюки й коні поряд машин різного калібру. Тут жінки не зобов’язані вбирати хіджаби, але жінок на вулиці справді мало, а ті, хто вбрані не так демонстративно показують свою красу. Тоді як суннітки можуть защепити накидку, звільняючи обидві руки. У шиїток чадра не застібається, її треба притримувати або ж однією рукою, або ж тримати в зубах і таким чином щомиті пам’ятати про свою неволю.
Жінка в чорній чадрі несе оголене немовля. На його тлі вона дійсно виглядає грішницею. У дешевій забігайлівці чоловік привселюдно дає ляпаса дружині.
Біля кожного закладу так би мовити західного ґатунку сидить охоронець на пластиковому стільці. Я всідаюся на тротуар навпроти з пляшкою cola light (у супермаркетах вода не продається – всю розібрали), щоб зловити безкоштовний вайфай. Дідо в білій арабській сукні-сорочці не витримує і віддає мені свого стільця.
Я все ж не можу звикнути до графіку, підсиленого Рамаданом, коли магазини відкриваються о 21:30 і дзвонити людям до 17:00 трохи зарано, тоді як в 22:00 мені вже трохи ніяково.
У магазивюні мобільного зв’язку поряд мене двоє експатів, котрих я традиційно намагаюся обходити стороною. Немає нічого гірше, ніж люди, що по кілька років живуть в чужій країні, впевнені у тому, що знають про неї все, тоді як більшість часу проводять на вечірках для таких самих і розмовах про ціни на житло, брак прогресу у вивченні мови, новий ресторан, де все “як на заході” Я сувора до них, а можливо просто заздрю, тому що я таки скоро поїду, а вони мають змогу зробити так багато, хоча нерідко цього не роблять. Експати поряд мене купують сім-картки на рік і два. Я розумію, що зійшла б з глузду, якби знала, що мені доведеться цілісінький рік жити на одному й тому самому місці.
Я таки дісталася до площі Тахрір, де так звично для нас все ще протестуючи, якісь чоловіки п’ють чай біля своїх вицвілих наметів. Сонце, чимало сміття, відповідні запахи, якісь сувеніри і прапори… Тут вкотре розумію, що у цьому світі немає жодного місця, яке б щось означало саме по собі (хіба це не природне диво). Значення місцю надають тільки люди і те, що вони тут зробили. А ще попри всю символічну велич, яку не помітити у вихідний сонячний день, і те значення, яке має арабська весна, саме на цій площі загинули люди. Чимало. І було це геть нещодавно. В історичному вимірі просто тут і зараз.
So Far, So Close 
Leave a Reply