Босфор лікує все. Бродський писав, що якщо бракує свободи, треба жити в містах біля моря. У Тегерані насправді задихаєшся через її відсутність, а не смог. Її брак видно попри не сховані під хіджабами кучері перефарбованих блондинкок, попри їхні заклеєні пластирем носи після надто популярних тут пластичних операцій, попри фігурні закріплені гелем зачіски юнаків (такоі гривки достатньо, щоб вважатися геєм). Її брак – у неможливості пересуватися пішки. Я майже не сумніваюся в тому, що справді була єдиною, хто дійшов від станції метро Gheytariye до однойменного парку пішки, уздовж шосе, переступаючи камінці на, здається, ніколи не існуючих тротуарах та калюжі з давно зацвівшою водою. Не сумніваюся, адже ті, хто не мають машин чи не можуть дозволити собі пересуватися на таксі, не живуть у цьому районі… Брак свободи – у неможливості обійнятися на прощання чи міцно потисути руку… І звісно у відсутності ‘здорового життя онлайн’.
Напередодні свого від’ізду я спілкувалася з іранською єврейкою, чия родина виіхала до Лос-Анжелеса після Ісламськоі революції 1979. Традиції не мають кордонів, тож її іранських чоловік не відпускав жінку на батьківщину, аж поки вони не розлучилися. Щойно отримавши свободу вона таки приїхала – писати, малювати, допомагати… І традиційно зрозуміла, що нарешті після 30 років опинилася вдома, там,де її перське ім’я звучить і має значення, а не просто слово, яке американці так і не навчилися вимовляти.
Уперше в Ірані вона пробула два тижні, цього року – майже два місяців. Відтепер буде повертатися тільки зможе (іранці, котрі виїжджати із країни не втрачали свого паспорту й громадянства). Залишатися на довше, ніж на два місяці не може, бо таки задихається без свободи і боїться не втриматися і щось накоіти. Наприклад, дати ляпаса якомусь чоловікові-нахабі. Цього буде достатньо, щоб ніколи не повернутися.
Я тішуся, що вивезла все, що могла, тобто усі записи з інтерв’ю і фото. Параноя виникає на порожньому місці, їй не треба підстав, тож замість кількох годин сну дублюю фото, подарувані диски й аудіофайли. Все, що мені розповіли – пам’ятаю. Жодного компромату, нічого скандального, анічогісіньки особливого окрім розмов хай і незвичних, але звичайних людей, які щоправда не сталися у присутності прикріпленихтперекладачів.
Суворий іранський лікар заборонив мені “дихати холодний повітрям з кондиціонеру, вентилятора чи від води”. Та хіба можна утриматися, отримавши можливість упродовж двох годин відчути прохолодний бриз з Босфору, куди щойно дісталася. Попереду самі пустелі.
У Стамбулі пересадка. Прибувши до аеропорту на околиці азійськоі частини міста помічаю, що навіть загорнені в хіджаби дівчата у своїх вузеньких сорочках, що обтягують груди видаються мало не оголеними. У Стамбулі мечеті це насамперед архітектурні споруди, а заклик муедзина на намаз під час Рамадану у кав’ярні, де ніхто собі ні в чому не відмовляє, звучить як звичайний саундтрек до гелготіння чайок і сьорбання чаю турецькими дідусями.
Все насправді відносно. Щоб дістатися іншого аеропорту треба проїхати Азійську частину Стамбула, пересісти на паром, а там вже трамваєм і метро добиратися до Ататюрка (спасибі авіалініям за відламане коліщатко на новій валізі).
Вибравшись з Ірану продовжую помічати скільки непотрібних дурниць і обмежень спроможні вигадати люди. Безкоштовний wifi можливий лише, коли маєш місцевий телефон. В решті елементарна річ перетворюється на спроби знайти туркеню (я вже за звичкою вирішую не звертатися до чоловіків) готову зареєструвати на сайті власний номер мобільного телефону і видати мені пароль.
Я вперше за тиждень заходжу на заблокований Facebook і розумію, що час все лікує, як і Босфор. Попри повідомлення й повідомлення про повідомлення розумію, що бажання постити, коментувати і викладати фото, що так хотілося зробити, поки я була там кудись зникло. Статуси, як і відсутність можливості засвітитися з формулюванням ‘checked in in Tehran’ не видаються настільки важливими. Особливо, коли є свобода це робити.
*****
Мене доставляють
З усією поклажею
Необтяжену
З пустельного порту
з Оттоманськоі порти
В омані, в вітряному тумані
Шлють на пагорб долі
Проти власної волі…
Далі – надто особисто. У свободи висловлювання і приватності є межа
So Far, So Close 
Leave a Reply