Чи чекати Ірану на перебудову?

Власне репортаж, що вийшов друком в “Українському тижні”: http://tyzhden.ua/World/83058

Новим президентом Ірану став Хассан Рухані – єдиний реформатор з-поміж допущених до виборів кандидатів. Його опоненти походили з консервативного крила, тоді як лібералам балотуватися не дозволили. Рухані – освічений дипломат, який володіє п’ятьма іноземними мовами, тео­лог, був членом Вищої ради національної безпеки й представляв країну на переговорах щодо ядерної проблеми. Його перемогу тегеранці відзначили вуличними святкуваннями. Той обі­­­цяв домогтися скасування міжнародних санкцій і повернути в політику «поміркованість, зрілість та здоровий глузд». Вісім років правління Махмуда Ахмадінежада (першого цивільно­­го президента від часів Ісламської революції 1979-го) позначилися посиленням консерватизму й конфронтацією із Заходом. Утім, попри очевидні зміни, уся повнота влади в Ірані лишається у Верховного лідера аятоли Алі Хаменеї.

Залізна завіса для обраних

Іран, як і раніше, є однією з найзакритіших країн світу. Та порівняно з іншими мусульмансь­кими державами він сьогодні більше нагадує не країну, де перемогла Ісламська революція, а Радянський Союз часів 1980-х. Суспільство тут хай і вірить у непохитність режиму, проте живе подвійним життям – на вулиці й удома.

За кілька хвилин до посадки в Тегерані, як і всі жінки в літаку, покриваю голову хусткою, вдягаю поверх штанів цупку сукню з довгими рукавами. Саме такий вигляд повинна мати жінка в Ірані. Після Ісламської революції це не звичай, а закон.  Сусідка застерігає: не треба натягувати хустку на брови й закривати волосся, як це роблять арабки. Достатньо просто накинути її на голову. Видаватися консервативнішою за іранців і перебільшувати суворість режиму не варто. Це стосується усього.  У гостях мені одразу пропонують перевдягнутися – так чинять місцеві дівчата, які й без того привертають увагу яскравим макіяжем і зачісками, що перетворюють хіджаб на умовність.

.

Офіційно за атеїзм загрожує смертна кара, але деякі іранці зізнаються, що в Бога не вірять. Бачу, як поліція моралі зупиняє авто, щоб перевірити документи в хлопця й дівчини: їхати разом у машині може лише подружжя або брат із сестрою. З вікна будинку помічаю молодого тегеранця, який у самому спідньому проводить час із жінками біля басейну свого маєтку.

Релігійний закон суворо забороняє вживати алкоголь, але без нього гучні вечірки не минають. У Вірменії, Азербайджані, Туреччині ходять легенди про те, скільки п’ють їхні сусіди, які приїздять туди святкувати іранський новий рік Новруз. 

«Молодь вважає секс і алкоголь головними виявами свободи тільки тому, що вони заборонені. Це дає змогу консервативному населенню говорити про «шкідливий вплив Заходу», – пояснює хлопець, який повернувся на батьківщину з Беверлі-Хіллз.

Фільми в Ірані мають пройти державну цензуру, а із західних стрічок вирізають відверті сце­­ни. На фото журналісти державної інформагенції, наприклад, домалювали першій леді США Мішель Обамі до сукні рукави, щоб прикрити оголені руки. Водночас у Тегерані можна лег­­ко купити диск із будь-яким іноземним фільмом.

Мій герой – молодий музикант. Попри те що пишуть західні ЗМІ, хіп-хоп в Ірані не поза законом, але продавати диски та виступати з концертами заборонено. Він аж ніяк не революціонер – страшенно любить Тегеран і вважає, що митці, які виїхали з країни, втратили зв’язок із власним народом.

Як і багато іранців, наполягає, що не має жодного стосунку до політики, висвітлює лише соціальні проблеми: «Свій перший текст я написав 10 років тому, коли складав вступні іспити. Для молоді то неймовірний стрес. На місце в університети претендували десять мільйонів, а приймали ли­ше один. У моєму останньому записі йдеться про те, що хтось із тегеранців не має де заночувати, тоді як інші не можуть визначитися, у якій із кімнат своєї вілли лягти». Це не метафора – в Ірані вдається зустрітися з місцевим мільйонером (його батько заробив статки на торгівлі), якому незатишно спати в пентхаусі площею 600 квадратних метрів.

Арсалян Камкар – музикант у законі, перша скрипка Тегеранського симфонічного оркестру. Його дружина Пупак також скрипалька, але була змушена покинути роботу. Зараз вона співачка. В Ірані жінки не мають права виконувати соло. Щоб диски Пупак ліцензувало Міністерство культури та ісламу, Арсалян мав співати голосніше за дружину. «Я не люблю цього, але такі правила. У нас чимало дивних заборон. Наприклад, ко­ли виступає оркестр, по ТБ не можна показувати музичні інструменти. Усі розуміють, що то абсурд, але змушені йти на поступки. Ми, іранці, звикли пристосовуватися, – пояснює чоловік. – Уточню, що поміж нас є й украй релігійні та консервативні, але серед наших знайомих таких одиниці».

Подружжя Камкар мешкає в Північному Тегерані. Це заможніша частина 12-мільйонного мегаполіса з ліберальнішим населенням. Пупак дістає iPad і заходить у Facebook через VPN-сервер. Попри те що в аятоли Алі Хаменеї акаунт у фотомережі Instagram з’явився набагато раніше, ніж у Папи Римського, усі інтернет-майданчики в Ірані заблоковано. Після 2009-го, коли під час масових виступів проти фальсифікацій на виборах блокували мобільний зв’язок, саме вони стали основним джерелом інформації, що дало привід американським ЗМІ назвати протести «Twitter-революцією».

Щоб оминути блокаду все­світньої павутини, не треба бути великим опозиціонером. Більшість іранців у соцмережах пишуть про буденні речі. Можливо, тому, що політика їх не обходить. Інші натякають: VPN-сервери насправді контролюються службами безпеки, що, як і в інших сферах публічного життя, заплющують очі на вияви непокори, поки та не становить прямої загрози режиму.

«Я не була в Ірані 30 років. Повернулася й зрозуміла, що нарешті вдома. Та за цей час люди на вулицях перестали всміхатися», – ділиться своїми враженнями Махтаб. Її родина, як і тисячі інших, емігрувала до Лос-Анджелеса після Ісламської революції 1979-го.

На відміну від тих, хто виїжджав із СРСР, іранські емігранти не втрачали своїх паспортів. Понад те, у країні досі дозволене подвійне громадянство. Випадково дізнаюся, що один із моїх перекладачів має австралійсь­кий паспорт, подруга-режи­серка – канадський. Тоді як у сотень іранців є безліч родичів на Заході, з якими ті підтримують зв’язок.

Махтаб пояснює, що справа не лише у відсутності Залізної завіси: “Традиції кордонів не мають, тому і в Америці я лишалася іранською дружиною. Чоловік не дозволяв їхати сюди, поки я не домоглася розлучення. Я не можу перебувати в Ірані довше, аніж місяць через задушливу атмостферу несвободи, лицемірства, подвійних стандартів. Діти змалечку бачать, що говорять одне вдома, інше – серед людей. Водночас я ніколи не назвуся американкою, адже не можу підтримувати країну, яка вважає мою батьківщину країною насильства, а співвітчизників терористами, що ненавадять захід. Американські медіа брешуть, зокрема й тому, що саме політика США поставила іранців в такі умови.”

Ісламська революція 1979-го багатов в чому була реакцією на репресивне правління підтримуваного Заходом шаха Рези Пахлаві, який здобув повноту влади в результаті державного перевороту організованого після підтриманого ЦРУ. Як і Махтаб, містер Раміш, – великий критик Ісламської революції. Викладач літератури, тридцять років тому через загрозу арешту залишив університет, переїхав із рідного Тебріза в Тегеран, де відтоді працює водієм.

Містер Раміш уважно стежить за новинами по формально забороненому супутникому телебаченні. “Ось уже рік США погрожують нам війною. Це нісенітниця, адже іранська армія одна з найпотужніших у світі. Так само з вини США через санції насамперед страждають прості іранці.”

«За останні роки ціни на хліб зросли в 11 разів. Курятина подорожчала вдвічі. Останні два місяці ані я, ані мої друзі не можемо дозволити собі м’ясо, а в мене дитина щойно народила­­ся», – замість розмови про кіно розповідає молодий режисер, учасник однієї з програм Каннського фестивалю.

Через міжнародні економічні санкції багатий на нафту Іран переживає серйозну економічну кризу й девальвацію місцевої валюти. Громадяни, які брали участь у протестах 2009-го, вважають, що ті не стали масовими, бо не мали економічного підґрунтя, їх не підтримали мешканці консервативнішого Південного Тегерана. Щоб дістатися до цієї частини міста автобусом чи автомобілем, потрібно три-чотири години. 

Іранські магістралі переповнені. За Ахмадінежада на підвень провели нову гілку метро. Сучасні вагони поділені на чоловічі й жіночі. В останніх жінки можуть зняти свої хустки і жваво торгувати кольоровою гаптованою білизною. 

Вийшовши з підземки, одразу помічаю різницю між ліберальною Північчю і консервативним Півднем: усі жінки довкола в чорних чадрах. На стінах зображення мучеників-шахідів – тих, хто загинув в ірансько-іракській війні, що точилася у 1980–1988 роках. Більшість добровольців родом із бідніших релігійних родин. На одному з парканів намальовано Міккі Мауса. 

Замість магазинів, які продають авто, – точки, що торгують мотоциклами. Замість дорогих спортзалів – тренажери просто неба.  На відміну від багатьох міст так званого третього світу в Ірані немає нетрів чи гетто. Помешкання скромні, але добре впорядковані.

У 2010-му Махмуд Ахмадінежад запровадив субсидії з наф­тових грошей: кожен іранець має право щомісяця отримувати $45. $180 для родини з двома дітьми деякий час були непоганим аргументом, щоб підтримувати колишнього президента, але це значною мірою виснажило тамтешню економіку.

Демократія по-іранськи

Поза межами Ірану Ахмадінежада сприймали як одноосібного диктатора, хоча той був обраним президентом. Понад те, колишньому главі держави довелося відійти в тінь задовго до закінчення свого терміну, а його ставленика до перегонів так і не допустили. Причина не так у неефективній популістській політиці й загостренні відносин із Заходом. Агмадінежад хай і насаджував ще консервативніші порядки, однак таким чином зазіхнув на владу клерикалів. Ще за рік до виборів мені пояснювали: щоб повернути підтримку помірковано налаштованого населення, мулли дозволять прийти до влади менш контраверсійній фігурі, яка змінить риторику, але не похитне принципових позицій, зокрема щодо ядерних програм . Тим біль­­ше що це питання перебуває в компетенції Верховного лідера. Зрештою, перемога Рухані прогноз підтвердила: хоча до виборчої кампанії допустили своїх, підрахунок голосів був чесним, що дало підстави говорити про демократію по-іранськи. «Хай горить у пеклі той, хто не визнає наших виборів. Іранцям байдуже до зауважень ворогів», – заявив Алі Хаменеї.

«Багато хто не розуміє, що Іраном не керує одна людина. Саме тому так складно похитнути цей режим, який пережив смерть засновника – аятоли Хомейні, війну, санкції», – пояснює Мосех, громадський активіст. Чоловік покинув Іран через страх репресій, але сподівається повернутися додому за нового президента. «За останні 30 років виросло покоління, яке не знає життя до революції. Воно, можливо, не вірить у її ідеали, але поважає Верховного лідера, за яким лишається останнє слово. Все ж Рухані здатний вплинути на ситуацію з правами жінок, дозволити певну свободу медіа і самовираження. Це змусить людей заспокоїтися чи навіть дасть змогу відчути смак свободи й вимагати подальших реформ».