“Демократизація хоробрості – ось, що відбулося у Тунісі. Раніше лише обрані, еліта могли дозволити собі не боятися, а під час протестів кожен тунісець зміг відчути себе героєм,” – каже один із фронтменів Armada Bizerta. Малек не черговий, а найулюбленіший з усіх арабських реперів, котрих зустріла. “Демократизація хоробрості,” – так і сказав. Звідки воно в них? Як їм арабським реперам у свої 20-25 вдається формулювати саме так? Не в Тулузі ж його цьому вчили.
“То ти летиш вже завтра?” – запитує зранку Семі Бенгарбія, засновник найцікавішого арабскього блогу www.nawaat.org, в котрого я зупинилася в Тунісі. “ Зранку. Сьогодні маю всигнути на чотири інтерв’ю, бо у вас всі все відкладають на останній день. Ввечері я ще маю встигнути в Бізерту, до Armada Bizerta.” “Це ж інше місто.” “Звісно, я знаю, й те, що ти звідти родом. Як туди дістатися громадським транспортом?” “ Зазвичай мене відвозили друзі, але туди ходять маршрутки… Чому б не взяти інтерв’ю Скайпом? Ти ж з Малеком спілкуватимешся?”
Я розумію чому Семі говорить про Скайп. Він – колишній хакер. Ті 14 років боротьби проти режиму, коли в’їзд до Тунісу для нього був закритим, були протистоянням онлайн. Усі його викриття, співпраця з Ассанжем, Туніслікс, боротьба з інтернет-цензурою… Коли вони лише починали Семі в очі не бачив своїх розсереджених по Європі колег, що ховалися за ніками й викривали корупційні дії Бен Алі. Я ж нічого не викриваю, просто навіщо скайп, якщо є маршрутка?
“Ні, Семі, мені треба зробити фото”, -пояснюю, міркуючи, чи змогла б щось написати про Наваат і зрозуміти, що й до чого, якби не провела у їхній редакції тиждень, а зробила інтернет-дзвінок.
“Чуєш, Малек, Семі пропонував взяти інтерв’ю через Скайп, та це якось неправильно, – кажу я майжу перед від’їзом. “Скайп? Геть не по-справжньому, – хитає головою Малек на даху строї фортеці, розповідаючи про речі cправжні.
Про те, що відбувається в Тунісі через два роки після революції, про те, як можна співати про міфічну свободу (вони і про неї співають), але й про те, як мафія вивозить з Тунісу, де колись стояв Карфаген, культурні пам’ятки. Його важко звинуватити у любові до туніської версії Братів-мусульман ісламістської парітї Ен Нагда, але саме він вгамовує страхи про ісламізацію суспільства й салафістську загрозу: “Ми грали на фестивалі. На відміну від минулого року атмосфера була іншою. Все відбувалося саме після того, як салафісти розгромили виставку картин у Абдалеї. Хтось сказав, що щось подібне може статися під час фестивалю. Не пам’ятаю, як саме все це відбувалося, але ввечері заговорили “салафісти йдуть до нас”. “Салафісти, салафісти”. Дивне відчуття загрози. Нічого не сталося, ніякі салафісти не прийшли, нікого не атакували. Це була якась дурня, перебільшення. Змінилася атмосфера, змінилися люди, змінився настрій. Це все не дуже приємно.”
До Бізерти я дісталася вже під шосту вечора страшенно втомлена й голодна. На приміському вокзалі були лише банани. Шоколад в цих краях влітку не продають – тане. Може, дійсно, треба було поспілкуватися Скайпом.
“Зачекай, не говори так швидко. Я ще не зовсім прокинувся, і не дуже добре розумію англійську”. “Французькою? Мені складно, але вже звикла. За останні 5 днів довелося, адже ніхто й близько не говорив англійською.” “Ні, я старався, щойно з фестивалю, де зумисне тренував англійську й готувався до розмови”, – додає Малек крокуючи набережною Бізерти, де повсяк час зустрічає знайомих: “Ось чому я не хочу жити в столиці. Тут у Бізерті всі одне одного знають. Усі справжні, усі свої. Я вчився у Тулузі, мені подобається Франція, але там немає такого виду на моря, там немає ось усього цього довкола. Розумієш…” – скаже він ще за півгодини. Заплативши копійки ми піднімаємося на фортецю, де на горі роставлені пластикові стільці і можна купити каву в пластикових скляночках. “Я хотів тобі показати якесь справжнє місце, де геть немає туристів.”
Замість вступу ми довго говорили – про Помаранчеву революцію, про розчарування після революцій, про наше покоління, про документальні фільми, про музику. Лише через годину я попросила увімкнути диктофон. Капусцінський писав, що найважливіше все одно запам’ятовується, а якщо не запам’ятовується, то не було важливим.
“Розкажи щось ти, бо розповідати про себе мені нецікаво. Колись хотів стати журналістом, але нині розумію, що все це надто поверхово. Коли просять, то даю інтерв’ю. Ми ж молодий гурт. Для нас важлива увага. Все ж здається, коли вже люди запитують, то хотілося і собі щось дізнатися. Віддавати, брати, ділитися.” Цим він мене й підкупив, бо найлегший спосіб мене підкупити – попросити розповісти історію: “ Дивно. Я півтора місяці в дорозі і найцікавіші зустрічі відбуваються саме тоді, коли мене просять щось розповісти. За цей час я побачила чимало особливих людей, і часом мені прикро, коли немає з ким цим поділитися. Я щойно про це писала, про цю невидиму самотність. На інтерв’ю приходиш дізнаватися, а не розповідати про себе. Треба налаштуватися, що людям байдуже, що з тобою відбувалося останній місяць, тиждень, чи півдня, і що відбуватиметься завтра. Як би не кортіло, доводиться мовчати. Спасибі, що запитав.” “То розповідай”. “У мене є чимало історій про таких самих, як ти хлопців з Йорданії, Ірану, Палестини. І було б так добре, щоб ви познайомилися. (Вони таки познайомилися) Маю ще історії з Ірану, з Єгипету, про подарунок-прощення для йорданського приятеля від старого туніського музиканта Ріди Дікі, (якого Малек, звісно, знає), а ще ж ціла Україна…”
“Постривай, достатньо історій, – згадую я, – сонце сідає, я маю зробити фото.” “Але я не люблю фотографуватися” – лукавить Малек. “Без фото ніяк. Слухай, ти ж музикант, публічна особа. Що значить не любиш фотографуватися. “Я не відома людина”, – знову лукавить Малек. Звісно, не відома. Про Армаду Бізерта не писав Таймз, як про Ель Дженерала. Хоча знайомі тунісці їх знають. “Тоді ходімо”. “Але ж тут гарне місце, та й сонце сідає.”“Тому ходімо швидше” Ми спускаємося із фортеці й піднімаємося на гору багатоповерхівки, відкриваючи люк, що веде на дах з купою параболічних антен. “Ось воно, моє місце. Я завжди тут ховаюся і думаю. Годиться?” 
Мені телефонують знайомі, котрим обіцяла бути, щойно виберуся з Бізерти. Родина порядних тунісько-йорданських неполітичних блогерів, до якої маю наостанок заїхати в гості й віддячити за допомогу. А потім ще зустріч з усіма із http://www.nawaat.org, а зранку літак, а сонце сіло, а я ще тут на даху геть у ішому місті.
“Я одного не можу зрозуміти, як ти їх усіх залишаєш? Як можна їхати від усих цих людей, яких ти зустрічає?” – питає мене подруга, з которою я спілкуюся надто рідко – хіба через цей блог, і котра попросила написати спеціально для неї книжку з обдруківками, яку я власне почала, бо хіба можна вмістити їх всіх у статтю про арабських хіп-хоп.” “Залишати й їхати геть найважче.”
-Лишайся, друже,- тихо каже Малек проводжаючи до зупинки міжміських маршруток. – У мене зранку літак. -Завтра приїдуть мої друзі, які займаються сучасним театром. Ти маєш побачити виставу. -Літак, – хитаю головою – А як же ж… impovisation? Імправізасьйон? – Малек давно перейшов на французьку.“На Туніс! На Туніс!” – гукають водії міжміських маршруток в темряві збираючи пасажирів на останній останній автобус. Як узагалі можна брати інтерв’ю через Скайп, коли можна приїхати? Це найцінніше, що є в нашій роботі. Звісно, якщо розмова не стосується індексів на фодовому ринку. Напевне, можна виграти кілька годин, але ж можна програти півжиття, Звісно, я пообіцяла повернутися. Насамперед собі. Звісно, я час від часу повертаюся. Ось уже скільки років моя найбільша туга – знаходити нових друзів і тут же їх втрачати. Можливо, справді, краще брати інтерв’ю через Скайп? Я пообіцяла надіслати композиції усіх інших хіп-хоп музикантів, з яким зустрілася, а ще музики української. Хіп-хоп – лише інстремент політичної боротьби. Малек пообіцяв музики справженьої. Так і спілкуємося – мовою ютьюба. Надсилаю Даху Браху – отримую Gnawa Diffusion та Lamb – Gul Trah Sound System. На туніського джазмена-классика Anouar Brahem відповідаю Мирославом Скориком. Отримую туарегів малійських – ділюся туарегами лівійськими з Terakaft. Я йому японця DJ Krush Kemuri, ras k’dee чи старого Дельфіна ,він мені – найулюбленішу нині Audiopharmacy та Avishai Cohen, єврейсько-мароканське фламенко чи єменський блюз в обмін на ірландця, що виконує сефардійських пісень. Допоки старенький ноутбук не зависає і всі ці композиції починають грати одночасно, створюючи мелодію сплетеного світу.
Подруга, котра чекає від мене книгу з обдруківками, не має аккаунта у фейсбук, називаючи його сублімацією спілкування. Я ж не уявлаю, як воно було в епоху до Фейбука. Були листи й листівки, але якже лінки? Окрім лінків у нашому спілкуванні майже немає слів, окрім “дякую, друже.” Мій інший добрий і теж далекий приятель казав: “Наше спілкування не має сенсу, бо ми в усьому погоджуємося. Нам немає про що говорити.” Хіба вперше, коли я тиждень тому надіслала переклад статті з Еsquire, Малек написав: “Я не знаю… Я б хотів якось віддячити за увагу”. “Немає за що, та й мені геть нічого не треба. Хіба добре слово. ” “Добре мати тебе за друга. Хай далеко..” “Знаєш, а прийшли мені ще якось музики.”
Днями я думала, щоб подарувати Малеку на день народження. Звісно, пісню. Звісно, українську. “Мистецтво має протистояти політиці. Ми ніколи не грали на концертах політиків, навіть, якщо поділяли їхні погляди. За рік до революції ми написали композицію “Мрія”, про те, як прокинулися в іншій країні без диктатора й репресій. На щастя, ми не записали її в студії, бо справжня революція досі мрія”, – казав він. “Веселі, брате,часи настали, ми наближаємось до мети. Чому ж на небі так мало сонця стало? Чому я далі пишу сумних пісень? Чому ж тоді я шукаю іншу стежку? Чому я далі з ними не хочу йти?” – перекладаю французькою десь на шляху з Харкова до Франківська . Я не дуже люблю Океан Ельзи, та й смаки у Малека надто вимогливі, та обрала ось це.
Взагалі це мала б бути передмова до його профайлу, а ще іранської реперки Salome MC, до котрої я так і не дійшла. Принаймні я сподіваюся, що Малек став куди ближчим, аніж якийсь собі туніський хлопець з публікації. А ще – пришліть мені, будь-ласка, гарної музики. Я обов’язково йому передам, тоді й вам цей дах у Бізерті видаватиметься не таким далеким. І ще застережу: колись хтось вам радить зробити інтерв’ю скайпом, і воно не про фондові ринки, а до місця призначення можна доїхати хай і власним коштом, – не погоджуйтеся.
Malek Khemiri, Armada Bizerta, Тунис, 26 лет
*****
Любовь к Тунису – в моем микрофоне В нем моя подпольная философия Я предан поэзии битов Армада – это миссия Я верю в правду до конца, какой бы горькой она не оказалась Деньги не заменят страсти Фотографы, граффитчки, художники, Чувствующие жизнь сердцем Пусть в нем и горит пламя, Но оно чего-то стоит лишь тогда, Когда вы можете разбудить спящих товарищейПомимо занятий хип-хопом Малек снимает документальные фильмы, организовывает уличные поэтические фестивали и пытается реализовать в Тунис греческий опыт захвата публичного пространства для культурных проектов. После учебы в Тулузе вернулся на родину, так как не может жить без моря и укромного уголка на крыше в родной Бизерте.
“Для меня хип-хоп всего лишь удобный инструмент донесения своих идей. Я вообще слушал Джоплин, Хендрикса. Десять лет назад, когда жил в небольшом городке возле Бизерты, один из друзей начал читать хип-хоп, рассказывающий о проблемах нашего города, критикующий местную власть. Его арестовали, потом отпустили. Это была небольшая, но революция. Так я понял, что могу озвучить и свои тексты. Первый трек записал под музыку Баха, на что услышал «придурок, что ты делаешь». Рэп стал моей личной революцией против моей среды. В 2004 придумал «Армаду», и как только мы смогли с одноклассником купить компьютер, начали писать профессиональные биты.
Официальная политика – миф. Даже разделяя мнение политической силы, мы ни разу не согласились играть на их концерте. Искусство должно противостоять политике, указывая на ее лживость, а еще предвидеть будущее. В этом оказалась сила арабского хип-хопа. Наш первый трек еще в 2005-ом назывался «Революция». Это казалась несбыточной мечтой. За год до свержения Бен Али мы написали композицию «Мечта», о том, как мы проснулись в другой стране без диктатора и репрессий. К счастью, мы так ее и не сделали в студии, потому что настоящая революция все еще мечта. В треке сделанном накануне протестов, когда люди еще сомневались, выходить ли на улицы, мы пели о необходимости восстания, во втором куплете – о реформах, в третьем, что революция разделит людей на два лагеря.
Самое главное, что изменилось – произошла демократизация смелости. Раньше только элита, избранные не боялись. Во время революции простой тунисец смог почувствовать себя героем. Пока наша страна была французской колонией, а затем еще на протяжении 50 лет диктатуры тунисцам постоянно вводили инъекции страха. Стена страха упала, и мы потихоньку очищаем нашу кровь.
В другом – та же ментальность, та же система образования, более замаскированная, но та же коррупция, те же контролирующие государство олигархи. За разговорами об исламе люди не замечают, как у них крадут их страну. Например, мы единственные поём о том, как с этой земли, где когда-то стоял Карфаген, мафия вывозит культурные и исторические ценности.
So Far, So Close 
ARMADA mentality not person !!