амман-і-я 2: شو – що? питання, яке не потребує відповіді

22 Sep
– Яку тобі пісню поставити?
– Постав, Його.
– Його? (пауза). Є лише одна людина, яку можна так назвати. Це Він?
– Так, Він.

Я боюся сказати зайве, бо раптом мій добрий друг, названий вже містером Дотепність, знову на щось образится. Наприклад, на те, що посередині дискусії про створення онлайн кодексу йорданських анархістів я переберуся з другого на перший поверх, а розмову про те, наскільки цитати Боба Марлі пасують до життя сучасних йорданських селян, проміняю на прогулянку з собаками серед ночі. Ми домовилися: відтепер мій єдиний спосіб вибачитися – привезти в Амман Боба Ділана. Сподіваюся, що до того часу, як мені доведеться вибачатися, Він не протягне.  

Напередодні мого минулого від’їзду улюблений усіма англійєць, студент Кембріджа, до якого от-от мала приїхати 21-річна сестра, сказав, що “за жодних умов не приведе її у цей будинок”. Я його підтримала і зауважила, що теж не радила б « приводити юну дівчину, якій от-от виповнилося 21 у ‘цей будинок’.» От і все. Чи був цей жарт безневинним? Майже. От вам і intercultural communication. Для когось це означало, що всіх арабських чоловіків/хлопців, а зокрема, тих, хто бував у цьому будинку назвала бозна ким. Байдуже, що деяких справедливо. Просто тоді я ще не розібралася, хто є хто. Присутні англійські тоді і німецькі сьогодні студенти-орієнталісти запевнили, що як на таку серйозну образу, щоб перестати спілкуватися, причина ідіотська.

Я врешті отримала пояснення. Іноземцям тут все пробачають, бо вони – інша раса, чий західний мозок не осягне цієї святої землі. Коли ж тебе впустили у цей світ, дозволили бути однією із нас, то забудь, що ти не звідси й живеш не за цими правилами. Попри візуальну повільність і бедуїнські ритми гостинність може блискачивно швидко перетворитися на байдужість.

Якби ця історія була хоч би трохи романтичною, я би зрозуміла її краще. У відсутність будь-яких інших моїхмотивів не міг повірити навіть старий тунісець Ріда Дікі, яким так захоплювався мій, що попри свою дотепніть не вміє пробачати невдалі жарти.

Звісно, я розшукала його саме для цього, для того, щоб після двогодинного інтерв’ю французькою пояснити “Мсьє Ріда, я ніколи цього не роблю, але в мене є особисте прохання. Ви б не могли підписати листівку для мого друга з Йорданії?
Знаєте, я ніколи такого не робила, але ані мені не важко попросити, ані вам підписати , а він буде щасливим.”

Ріда Дікі листівки не підписав, а присвятив два дні, щоб власноруч записати два диски – мені та моєму другові, намалювавши кілька скетчів. Більш того, моєму другові приніс книгу відомого туніського поета і написав передмову, замовивши за мене слова.

5 секунд – саме стільки мій товариш читав передмову. Я знову можу почуватися вдома, і бути своєю у цій половині будинку. Ще кілька годин знадобилося, щоб про привезену з самого Тунісу книгу і диск, підписані особисто Рідою Дікі, знали усі довкола. Хоча, можливо, я перебільшую.

[youtube.com/watch?v=DuDeA7B4mnI]

Оточені схилами

– Бадер, інколи у вас страшно. Якщо порахувати, то в Аммані я провела якихось кілька тижнів, але мені здається я знаю всіх і все про кожного. Позавчора, якийсь досі незнайомий мені музикант, що грає на уд, розповів мені, що ти закінчив юридичний факультет і в день отримання диплома приніс і вручив його батькові зі словати: «Тримайте, а тепер я займуся скульптурою». Я розумію, що ти найуспішніший і найвідоміший йорданський скульптор і фотограф, але навіщо мені це знати? Я не запитувала. Чому я повсякчас зустрічаю людей, які знають усіх і розповідають мені про них все.
– Можливо, це невелике місто. Усього кілька мільйонів, але тут справді всі одне одного знають.
– Ні, це непросто невелике місто. Тут немає приватності, тут не сховатися. Я так не можу.
Як ти тут живеш?
– Мені довелося боротися за свою приватність. Спершу на мене ображалися, я сварився, аби тільки моя студія не перетворилася на будинок, куди будь-хто міг прийти будь-якої пори. Я радий бачити людей, але я просив попереджати, а коли був зайнятий, казав – не можу. Тут до такого не звикли.

Бадера можна випадково зустіріти о 2-ій ночі біля кіоска з ліванською піццою, щоб потім вже на його запрошення прийти на ганок їхньої з братом студії і повільно розмовляти про структуру каменю, про те, чим робота з мармуром відрізняється від роботи з гранітом, про те, що Стенлі Кубрік не знімав висадку на місяць, а мокументарі, яке таким вважається. Згодом завітає ще хтось, щоб ще довше й повільніше обговорювати те, чи розвивалася арамейська мова паралельно з арабською, чи була її прамовою; те, що в Саудівській Аравії є пам‘ятка подібна до йорданської Петри, але через те, що це «доісламьска реліквія» туди заборонено їздити і місцевим, і іноземцям, аж ось кілька дозволених археологів виклали відео у youTube. З ними можна говорити про запах бактерій, що оживають від першого осіннього дощу, а завершити тим, як ми разом переживаємо, що їхній схил Аль-Львебдех стає схожим на Джабаль Амман з барами, кав‘ярнями і вивісками англійською, яких ще не було так багато ще півроку тому.

Інколи потрібно зустріти йорданського скульптора, щоб той врешті пояснив, чому на іранському телебаченні заборонено показувати музичні інструменти, що досі не міг розтлумачити перша скрипка Тегеранського симфонічного оркестру. За його здогадкою, суть в тому, що людство створювало інструменти надаючи їм форму жіночого тіла, а гра на деяких інструментах таки багато в чому імітує заняття коханням.

Мені не завжди затишно у цій кав‘ярні, де можна поставити свою музику, намалювати власне графітті, найкраще з яких зроблене Урвою. Не затишно, бо коли я розсташувалася в кутку і вчасно не піднялася, щоб привітатися, мені здається, що я ніби підглядаю за знайомими, які поки мене не помітили. Так само, як під час розмов я не розуміючи арабської вихоплюю тільки імена і мушу зізнатися – я надто часто чую знайомі. Сьогодні я вже здогадуюся, що між багатьма із них чимало непорозумінь. А я не хочу підслуховувати, тим паче, коли той, про кого щойно говорили у цій компанії виходить з дверей, а я мушу міцно його обійняти, бо вже 4 дні не була вдома – на жодному з поверхів – і розповісти про такий недоступний Дженін і бійців Вільної сирійської армії. Я вже другу годину у цьому місці, а ще не привіталася, бо так і не встигла зайти всередину, зустрівши інших знайомих на вулиці.

[youtube.com/watch?v=k479sDWgrxo&feature=relmfu]

– Ти їдеш завтра зранку? Шкода
– Так, їду. Принаймні мені пощастило, що концерт Тарека сьогодні, а не завтра.
– А з ким ти пришла?
– З ним.
– З ним? З Амером?! А його ти звідки знаєш?
– Надо, я ж тобі писала, що роблю цю серію портретів арабських реперів.
– Так…
– От ми одразу після інтерв*ю сюди, я ж маю сказати до побачення Тареку перед від‘їздом.
– А…

20120923-021115.jpg

Тут всі знають геть усе про одне одного, а мені під час чергової випадкової зустрічі треба вкотре переповідати, «що Халавані завершив зйомки і поїхав в Єрусалим, тому його кімната вільна, і я зупинилися там» і не дивуватися зауваженням “я бачив тебе в “Графітті” з Алою». Хто такий Ала’а?!

Мені розповідали історію про агента Моссад, який працював в Європі і приїхав в Амман. Жертви він позбувся на вулиці і як годиться професіоналові попрямував далі ніби нічого не сталося. Його наздогнали за кілька секунд. Вся вулиця. Він помилявся, коли вважав, що люди довкола не дивилися у його бік. В Аммані всі все бачать. Просто поки в цьому немає потреби удають, що не звертають уваги.

– Наша гостинність щира, ми приймаємо людей, але не думай, що всім довіряємо. Ми постійно чогось чекаємо і боїмося. Гадаєш, я так просто із тобою зустрівся? Щойно ти поздвонила, я набрав Тарека і перепитив, чи справді він спрямував до мене цю журналістку з України, і що він про тебе думає. Знаєш скільки журналістів приходять до нас і роблять матеріали про «арабську молодь». Насправді їм нічого не цікаво. Ти перша поставила питання власне про музику.

[youtube.com/watch?v=Uh0CgaI69NA&feature=relmfu]

Саме тому, що всі знають все, тут так легко все зруйнувати. Якщо припустився помилки, то про неї почує кожен. Писати про них теж окрема справа. Головне в жодному разі не прикрашати ані реальність, ані людей. Вони самі знають, хто є хто. Все решта видаватиметься підлабузництвом.

Інколи мені огидно, коли вони повертаючись додому о 5-їй вечора біжать на якусь виставку-воркшоп, випивши там першу каву, а при нагоді по черзі дають відео інтерв’ю черговим знайомим від імені хай не найзнаменитіших, але художників. Я хочу втекти від цього лицемірства. Пройде десять годин, і я вкотре все пробачу, звинувачуючи себе в тому, що поспішаю із висновками:
– Знаєш, Наталія, ця виставка була огидною. Мені було так зле там. Вони привезли малих дітей з багатого західного Аманна, а також з таборів палестинських біженців, щоб ті ніби разом робили фігурки з газет, а потім переповідали казки. Ніякого соціального єднання там не було. Це було бридко: багаті мами намагися довести, що їхні діти – кращі, а малі з таборів почувалися чужими… Я ненавидів себе і те, що говорив. Здається потім я не втримався і сказав все, як є.

20120923-020831.jpg
Справжній колір пустелі

– Хурі, ти ж найрозумніший у цьому місті, скажи-но, в чому річ? Чим воно таке особливе? Чому воно мене так міцно тримає?

– Воно геть не особливе. Просто це пустеля, а в пустелі нічого не сховаєш і не сховаєшся. От і все. Пустеля жорстока, але справжня, як життя, а життя тут непросте – бракує води і грошей, тож люди мають бути жорсткими. Тут зневажають наївність. Якщо тебе хочуть використати – забудь про ввічливість. Розумієш, це місто ні за кого себе не видає. Воно не відволікає уваги нічним життям Бейрута, хвилями Босфора, хаосом Каїра. Тут все так, як є в житті. Інколи нудно, інколи немає чого робити, інколи все крутиться довкола непотрібних речей, але таким і є життя без прикрас з усією його огидністю. Тут немає місця надії, що життя буде кращим, що в пустелі з’являться барви. Все буде таким, як є – сірим, піщаним, жорстким, палючим, вицвілим, але справжнім. Розумієш?

– Нарешті.

Тут немає рожевих окулярів, але й немає надриву. Чимало щирості, але й достатньо брехні. Все збалансоване і надто справжнє. Є місце дружбі й розбрату, любові і численним зрадам. Тим паче, коли з такою ж вільною художницею не одружитися, бо клани – ворогують. Тим паче попри те, що на традиції тут можна начхати, але, наприклад, одруження – занадто дорога річ з усіма викупами й церемоніями, тому краще інакше вибудовувати своє особисте життя. Все ж драматизму не бракує.

– Такрурі, поїхали в Сомалі…
– Я не хочу їхати з тобою. Я поїду сам.
– Такрурі, ти ж знаєш, що сам ти нікуди не поїдеш. Півроку назад ти казав, що от-от вийдеш із цього дому, що повернешся у свою Зарку, бо тобі треба залишитися на самоті, аби врешті написати сценарій свого фільму.
– Але ти знаєш, що я напишу. Головне почати, але це так важко.
– Знаю, ти почнеш, і врешті решт поїдеш і в Сомалі, і в Нігерію. Звісно, сам. А перед тим я мушу все для тебе розвідати.

Прадід Такрурі приїхав із Сомалі побувати в мечеті Аль-Акса у Єрусалимі й лишився. Прабабуся приїхала на хадж з Нігерії і лишилася. У 1948-му родині довелося тікати до Йорданії. Він – палестинець позбавлений по великому рахунку усіх трьої прабатьківщин – Сомалі, Нігерії і Палестини. А може має цілих три?

– Такрурі, тобі дві години їхати додому. Чому ти не переїдеш із свого жахливого бетонного передмістя сюди до хлопців?
– Я живу з мамою і сестрою, і я єдиний чоловік, тож не маю права залишити їх самих. Та зрозумій, я люблю бути із ними.

– Ходімо, ми йдемо допомогти прибрати в будинку й вибити двері у садок. У нього щойно помер батько. Він був дуже заможним, але мачуха забрала геть все. Та їй все ж довелося віддати будинок Шехабі з сестрою.
– Що значить довелося віддати?
– Це було б занадто – залишити їх на дворі. Ми б просто ни дозволили. Люди довкола їй би цього не дозволили.

– У дев’ять років вона повертаєтся додому у сльозах, тому що цей ізраїльський солдат каже, що дорога до школи перекрита. Робіть, що хочте зі мною, але я не знаю, як пояснити своїй маленькій сестрі, чому вона не може піти до школи.

Це дрібниці, порівняно з буднями хлопців із Дженіна. Та реальність життя у відмові в канадській візі попри запрошення фестивалю у Торонто на прем’єру свого ж фільму. Реальність у неможливості поїхати будь-куди з паспортом палестинця, який треба поновлювати щоп‘ять років. Такі видаються тим, чиї родини перебралася до Йорданії не в 1948, а після 1967 – програнної невідомо ким Шестиденної війни.

– Я не можу чути цю музику, я ненавиджу ці пісні. Вони просто жахливі. «Я обійшов усіх лікарів світу, але жоден не знає, що за хвороба у мене. Окрім того, що вона смертельна». Це підпільна музика 60-х, музика таборів біженців. «У цій книзі вже тисяча сторінок, але вона аж ніяк не закінчиться, тому що не закінчуються сльози, якими я пишу цю книгу свого життя».

На київській прем‘єрі The Whores‘ Glory австрійського режисера Міхаеля Главоггу запитали, чому його документальний триптих такий довгий. Главогга пояснв, що час потрібен для занурення в атмосферу, бо життя не таке швидке, як на екрані. Я могла б скоротити цей текст, залишивши кілька діалогів. Сенс мого перебування там та й написання в тому, щоб зупинитися, уповільнитися, зануритися у в‘язку гірко-солодку буденність цього міста і цих людей, відчути їхній повільний темп – зав‘язування шнурівок на наших вицвілих жовто-зелених кедах, пошуку ланцюгів для собак, аби спокійно вийти з дому, а перед тим півгодини шукати дві чистих склянки, щоб заварити чай із м‘ятою.

Нарешті розумію і власні помилики: в пустелі треба рухатися без поспіху, крок за кроком. Якщо робити різкі рухи, намагатися бігти, перестрибнути, прагнути отримати все й одразу, то дуже легто зав‘язнути в піску. Одне з моїх правил чи радше звичок – робити хоча б щось. Вони ж уміють жити так, щоб не створювати видимості роботи, не витрачати час та сили на непотрібні речі. Коли можеш щось не робити – не роби. У їхньому існуванні є щось тінейджерсько-безтурботне: не знати, що відбуватиметься завтра, хіба от старша сестра приїде і забере на вечерю до батьків; кататися на гойдалці у сусідньому парку о 4-ій ранку, а потім просто так знімати на відео, як площа під схилом затягуюється помаранчевим брезентом, обертаючись на цілодобовий ринок.

20120923-020738.jpg

Нам від 25 до 35. Все ж ми не соромимося вести тінейджерські розмови, наприклад, про сенс життя, і те, що є у цьому світі речі переоцінені, як от кохання. Тоді як є у цьому світі речі недооцінені – як от звичайна любов.

Знайомого німця, який прожив у Йорданії 5 років, днями завернули на кордоні і відправили назад до Мюнхена, де він провідував батьків. Він еколог, але з березня організовує допомогу сирійським біженцям. Ми мали зустрітися, але він не долетів. Досі я не чула, щоб до Йорданії не пускали. Невже щось змінилося? Невже прокинувся всесильний мухабарат?

Коли я порвернулася від сирійських біженців в оселі нікого не було, бо всі пішли на демонстрацію. Кількох активістів, які вимагали демократичних реформ, заарештували. Напередодні прийняли закон про Інтернет-цензуру, яка вимагає реєструвати геть усі веб-сторінки і дає право міністерству заборонити будь-яку.

– Слухай, це був дивний протест. У нас виникно нехороше передчуття, ніби тут справді може щось початися.
– Що й коли?
– Не знаємо, але ти маєш лишитися. За кілька місяців дійсно може щось статися
– Що може статися?
– Можливо, ми перебільшуємо, але Амман – це не Йорданія. Кожна йорданська родина – озброєна. Ти просто не уявляєш скільки зброї у старих й у молодих. А у більшості амманців зброї немає. Тут дуже багато людей, які вважають, що активісти зазіхають на Короля. А ще ці люди зі зброєю не люблять аманців, а ще більше палестинців, яких тут 60 відсотків.

Я чудово розумію, що наша розмова несерйозна. Вона дитяча. Ми ж дорослі діти, які ніколи не виростуть. Все ж мені уперше лячно. Я поглинаю поглядом ці обличчя, очі, губи, рухи, щоб назавжди зберегти цю безтурботність. Я нерідко натрапляла на фразу в матеріалах про журналістів та конфлікти, які вібувалися в містах, «які вони так любили і де мали багато друзів» .
Ні, тільки не Амман. Де завгодо, але не тут. Ніхто не має права зруйнувати моє місто і мій спокій.

– Цього разу я дійсно не знаю, коли повернуся
– Ти завжди так кажеш, а потім повертаєшся.

Advertisements

4 Responses to “амман-і-я 2: شو – що? питання, яке не потребує відповіді”

Trackbacks/Pingbacks

  1. ХИП-ХОП ЖИВ 4. Deeb (Egypt) & Amer Al-Taher (Jordan) « So Far, So Close - November 30, 2012

    […] остановится, как умеют делать мои персонажи в выгоревших на солнце желто-зеленых кедах. Казалось, что если встану с пола и выйду в сад, чтобы […]

  2. хип-хоп жив 5: Armada Bizerta « So Far, So Close - December 3, 2012

    […] з Йорданії, Ірану, Палестини… Був Іран, був Єгипет, подарунок-прощення для йорданського приятеля від старого туніського музиканта Ріди Дікі, […]

  3. Зима в Аммані « So Far, So Close - January 11, 2013

    […] – думала я. Хіба не писала у вересні ось це:  ”Слухай, це був дивний протест. У нас виникно нехороше передчуття, ніби тут справді […]

  4. Пальми в снігу і знову Амман « So Far, So Close - January 11, 2013

    […] – думала я. Хіба не писала у вересні ось це:  ”Слухай, це був дивний протест. У нас виникно нехороше передчуття, ніби тут справді […]

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: