Якби ще хтось у цьому світі нині фінансував молодих лівих, то з мене вийшов би непоганий агент розбудови інтернаціональної мережі молодіжного інтернаціоналу 21-го століття. Але не 2.0. Я б змогла виконати функцію, яка потребує фізичної присутності. Наприклад, перевезення грошей у валізах.
У квартири з портретами Грамші, Рози Люксембург, Едварда Саїда, я теж потрапляю чи не в кожній країні. І навіть почала впізнавати на графіті силует засновника робітничого руху Тунісу Фараха Хашеда, чим приємно дивую мешканців цих квартир.) Більш того розповідаю їм, що його внучки-юристи нині займаються відкриттям доступу до туніського архіву. (Про те, що про Фараха Хашеда дізналася від внучок, а не з політичних статей промовчую.)
У Тунісі до місцевих ліваків-антиглобалістів потрапила випадково. Група street-artist Ahl Alkahf після єдиного інтерв‘ю Al Jazeera English (піратські радіостанції не рахуються) так само не любить пресу. Про фото й мова не заходить. Мені ж пощастило. Пощастило тому, що один з художників вчиться у Пітері і говорить російською. Тому і відповів на імейла, бо журналісти із цих країв до них ніколи не зверталися. Та й нам було що обговорити. Зокрема те, що якщо до їхньої ініціативи долучилися графітчики зі Стокгольма, Відня, Палестини, Франції, Лівї, Канади, то за роки у Росії він не зміг знайти цікавих вуличних художників. Так, наша так би мовити техніка неймовірна, малюнки – красиві, а от, що вони хочуть сказати окрім того, що малюють не зрозуміло. Про соціально відповідальне мистецтво годі говорити. Одна «Война». Там само цей же активіст, а заодно молодий режисер і діджей з сумом заговорив про те, наскільки любив радянське кіно, і наскільки його розчаровують примітивізмом сучасні російські режисери. До речі, Тарковського у місцевих пунктах прокату DVD чимало.
На жаль, їх таких зрозумілих (як і моїх реперів) зустріла в останні два вечори. До того ж на околицях різних міст. За інших обставин на цьому даху я лишилася. Та треба було встигнути на останню приміську маршрутку, яка тут зветься французькою «люаж», бо ж потім – літак. А ще до півночі мала б повернутися в місто, щоб віддати данину ввічливості і попрощатися з тими, хто дійсно допоміг.
А саме сказати «до побачення» порядним родинами, що живуть в просторих квартирах і виховують порядних і галасливих дітей.
І мушу зізнатися спілкуватися з ними попри їхню привітність, ввічливість мені найважче. Саме вони ці порядні родини «трохи вище середнього класу» вибивають з рівноваги, і змушують сумніватися в тому, що це за професія така, яка змушує слухати і намагатися зрозуміти тих, з ким так важко погодитися. Навіть туніського брата-мусульманина, котрий спершу представився, як «батько двох дочок», а вже потім генсекретар районного відділу правлячої партії «ЕнНагда» мені легше зрозуміти. Хай він і звинувачує у всіх гріхах медіа, які розбурюють ситацію, бо так, саме медіа провокують салафістів, котрі, «так, на жаль, скоїли кілька нападів на активістів, журналістів, секуляристів але не мають стосунку до нашої партії». Хай на мої питання на кшталт «Ви звинувачуєте медіа в тому, що вони радикалізують ситуацію, але ж ви правляча партія, медіа – державні, чому ви не вирішуєте це питання?.. Ви кажете, що конфлікт між салафістами, і секуляристами дійсно набирає обертів… Навряд чи вас дослухаються ваші опоненти, але ж на салафістів ви можете впливати ідеологічно, ви авторитет, то що ви робите для того, щоб захистити від нападів ісламістів іншу частину суспільства?» – партійний Еннагди відповідає 30 хвилин французькими евфемізмами, але приймаю логіку його самозахисту.
Молоді освічені подружжя з чудовою англійською, які пишуть свої аполітичні блоги, їздять в мандрівки Європою, пропонують наступного разу провести разом вікенд, бо в їхніх Тунісах і Єгиптах прекрасні пляжі, до яких мені, чесно кажучи байдуже, як і до кав‘ярень із дзеркальними стелями, по великому рахунку могли б стати друзями, вганяють в ступор. Вганяють у ступор, коли кажуть, що «корупція не причина для революції, бо існує у всьому світу, і в нашому Тунісі чи Єгипті вона не була найбільшою, що до революції сміття на вулицях було менше, і хоча бідні були бідними і все одно такими лишаться, середньому класу і вище жилося непогано, адже до Революції не будували нелегальні кіоски і дотримувалися правил дорожнього руху, а взагалі існувала стабільність…”
Вони говорять ніби правильні речі, цитуючи незрозумілі статті із «Інтернету» – ніби увесь Інтернет це журнал The Times, змішуючи чотири різних теорії змови, які виключають одна одну. Я дивлюся в очі цих прекрасних молодих людей – майже моїх однолітків, які успішно працюють в підрозділах великих корпорацій, отримали свої MBA і не можу зрозуміти, чому для них неприбране сміття важливіше за людське життя, чому новий нелегально побудований кіоск в їхньому затишному і такому безликому районі, який вважається престижним, але з якого так хочеться по швидше втекти, важить більше, аніж можливість хлопця у цьому кіоску заробити хоч щось для своєї родини.
Я не дуже добре вмію вести ідеологічні дебати, сперечатися, доводити… І тим паче не роблю цього в чужих країнах, бо не в тому моя роль. Краще я буду і далі об‘єнувати ці арабські землі. За традиційним уже збігом, Малек, з Армади Бізерти наприкінці вересня має поїхати на фестиваль на запрошення Freedom Theather з Дженіна, а палестинські організатори ніяк толком не пришлють йому інформацію, і не відповідають на імейли. Я ж буду у Freedom Theater вже завтра тижня і все сама розпитаю. Все інформацію про фестиваль давно маю. Час налагоджувати тунісько-палестинські зв‘язки.
So Far, So Close 
2 Responses to “Інтернаціонал не 2.0”