От щойно на мене мало не впав вогнегасник. Пролетів у кількох сантиметрах, тільки-но я почала писати оду кав’ярні де просиділа останні кілька годин. Як не любити місто, в якому, на питання “де у вас вбиральня” власник відправляє тебе на вулицю, показує на сходи, що ведуть у закидану майстерню, яка насправді виявляється студію, де висять його картини. У ній можна залишитися самій – ось такий він рівень ньюйоркської довіри. Я вже писала, що боюся місць, в яких грає музика із мого плеєра, якщо це, звісно не Сінатра, Боб Ділан чи Nina Simone. Але дивніше, коли обидві пісні починають грати одночасно. Сподіваюся, що починає спрацювувати моя улюблена теорія “казуальної синхронізації”, і все почне мати сенс. Я ж знайшла спосіб як не дублювати цей блог із блогом на “Українській правді”. Просто тут я публікуватиму копію, а плагіат на себе саму у сусідніх записах – ще той сором. (У сучасному світі це називається multiple platforms). Але востаннє можна пробачити. Ну як же ж без “Вріж йому, Барак!” http//blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/5081c9e16e2e7/
P.S. Фото на прохання друга, який у Нью-Йорку не був, але любить фото з Нью-Йоркського метро, а ще більше – блоги, в яких є фото.
So Far, So Close 
Leave a Reply