– Журналіст? З України? Прівєт, в мене була дівчина росіянка. Знаю, знаю. Росія! Ти пишеш для газети «Правда». – Ні, «Правда» не існує відтоді, як розвалився Радянський Союз. До речі, це було років 20 тому. (З розмови з молодим вашингтонським юристом у кав‘ярні на Dupont circle) Почуваюся у російському фільмі про Америку. Наприкінці останнього запису для «Української Правди» зазначила, що реальність у США надто кінематографічна. blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/508aeda7c93ed – читайте і поширюйте. Тут і про замурзаних шахтрів на тлі кандидата у білій сорочці, і почуття гумору Обами, й чому американські демотиватори такі демотивуючі. 
У Вашингтоні протягом кількох годин почуття змінюються так, ніби настрій змонтовано, а склейки між кадрами надто різкі.
8:45. Біжу. Розумію, що ні за що не змогла б жити у цьому місці. Cередземноморське узбережжя перетворилося на прихисток для пенсіонерів. Здається, що у Вашингтоні живуть люди, чия мрія – сита і спокійна старість. З нею вони прокидаються і засинають. Поки ж, готуючись до спокійної старості, вони ходять на баскетбол, грають у гольф, розмовляють про найкращі маффіни у місті. У Вашингтоні чоловіки справді вбрані в білі штані та сині сорочки. Дівчата ж у формальних костюмах. Час від часу око тішить поважна пані середнього віку у піджаку із фіолетовим волоссям.
9:00 Здається, це місто – величезний театр, де актори вирішили, що за їхньою виставою спостерігає весь світ, але загралися до такої міри, що самі повірили у реальність своїх дій і насамперед свою вагомість. Гра поглинула їх настільки, що вони не помічають ані реакції, ані того, що глядачі зайняті буденними проблемами. Наприклад, думають, що б таке з‘їсти після вистави. Поки мешканці/гості Вашингтона на сцені, у світі відбувається надто багато інших речей. Аудиторія «голосує пультом» і в розмаїтті інших сцен і акторів перемкнулася на інші канали. Я маю на увазі не лише американців, а усіх студентів й аспірантів, старших викладачів, співробітників важливих вузів і науково-дослідних інститутів, які пишуть дисертації, що мали б лягти в основу досліджень. Заперечте мені, що доповідь про «Зброю масового знищення» також потрапила на стіл Бушу, Блеру з якоїсь чергової недолугої роботи. У мене геть інший настрій.
9:05: Я помічаю лише персонажів і кінематографічність довкола. Склейка. Здається, з допомогою доброго друга, який через мою відсутність перетворюється на віртуального, я розібралася. Блог (колонка) на «Правді» – не тій, що припинила своє існування з розвалом Союзу – річ професійна. Там яка не є, а журналістика і я ретельно занотовую цифри, дати, імена, перепитуючи, що саме сказане офф-рекордз. Таке враження, що тут тільки офф-рекордз і говорять, хоча й не видають ніяких секретів. У блозі про людей можна не обмежувати себе.
9:10. Потрапляючи на засідання й зустрічі в усіх цих аналітичних-наукових інститутах ще менше вірю у чергову теорію змови і світовий уряд. Тягне на відділ сценаристів. Як відомо, більшість з написаних сценаріїв так ніколи не потрапляють в руки хорошому режисерові, а п‘єси так і не з‘являються на сцені. Це не заважає сценаристам вірити в унікальність своєї задумки. Та це стосується кожного, хто пише. Я ж так само наївно вірю в те, що пишу.
9:15. Під офісами Вашингтонських бюро різних телеканалів і газет знову типажі. Конферансьє, які виходять на сцену, щоб представити артистів і надати тим слово. Коли зала аплодує, то конферансьє, здається, вірять, що аплодують і їм. Вони самі заражаються почуттям власної ваги і неперевершеності. Вони так само забувають, що вони всього на всього на сцені і досі щиро вірять, що увага усіх цих 6 мільярдів прикута до них. Вони так переймаються бюджетами, що так само не помітили, що світова аудиторія або перемикнула канал,або вже давно в Інтернеті, а місцеві конферансьє навчилися дублювати американських колег мовами народів світу.
9:25 На відміну від американських чиновників костюми вашингтонських кореспондентів дорожчі у десятки разів. Власне, як і гонорари. Знаю. З грішми тут все гаразд. Гра грою, а військові бюджети діляться, грандіозні відкати ховаються в написах дрібним шрифтом на одній із тисяч сторінок чергового контракту, заснованого на дослідницький роботі штату аналітиків, які мріють, що колись перестануть бути статистами й на мить з‘являться на сцені. Більшість із них не їздить на відпочинок на іспанські пляжі (так робить тільки Мішель Обама), тому немає перед ким хизуватися своєю участю у доленосній справі. Та й небезпечно. Черговий сценарист з чергового дослідницького інститут нарешті написав чорним по білому, що «світ небезпечний» і сам в це повірив.
9:30 Думаю про Вашингтон, куди повернулася через три роки і зрозуміла, що єдине місце, яке я справді любила тут – триповерхову книгарню у Джорджтауні перетворено на магазин Найк. «This land is condemned all the way from New Orleans to Jerusalem. But power and greed and corruptible seed. Seem to be all that there is. And I know no one can sing the blues. Like Blind Willie McTell,» – у навушниках підхоплює Ділан .
9:40 Вашингтон люблять за природу. За багряну осінь. За літак, що здіймається над річкою Потомак. Я ніколи не переймалася відпочинком на природі, ані ланами, ані кручами, ані червоними кленами і горобиною. Я люблю тільки холодне море. Все ж зупиняюся. 
9: 45 У Вашингтоні усюди можна дійти пішки. Дорогою усвідомлюю, що потрапила сюди після Близького Сходу, щоб зрозуміти, що мій особистий «план Б» провалився. А це був план на все життя. Я ніколи не збиралася їхати з України (не збираюся). Як і ті, хто мріє про будиночок у Карпатах, хатинку в селі, пляж на Балі, Тіхуану чи Патагонію, міркувала: якщо все піде геть не так, то запасним варіантом стане якесь навчання, стипендія, участь у дослідницькій програмі десь тут, у Новій Англії, у Нью-Йорку. Звісно, це мрія, але не всі вважають планом пляж на Патонгу. Вашингтон не Нью-Йорк, але ті самі жовто-гарячі кольори, гарбузи до Хелловіну, розмови у кав‘ярнях про найкращі маффіни у місті, а найгірше – мрії про пенсію і аксіома, яку я, сподіваюся, ніколи не зрозумію і не сприйму: «суботу я завжди проводжу із дітьми і родиною». «План Б» – скасовано. «План А» – ніколи не існував. Точніше «План А» полягав у відсутності плану. 
9:55 Добігаю на зустріч, перетнувши усі ці Пенсильванія-Коннектікут-Массачусетс авеню у черговий скляний офіс. Місцеве життя тут видається не пластиковим, а скляним. За склом хай часом і затемненим надто багато стратегій, сценаріїв, відчуття власної важливості. Мені ж бракує людей. У моєму новішому за Новий світ світі одна маленька історія важливіша за гру на показ.
10:00 У скляному офісі людина. Важлива. Така, що знає багатьох ще важливіших людей. Вона ходить з ними на вечері. Не через важливість. Вона тут з 15-ти років, а їй десь 60. Якщо 45 років разом грати в гольф, то як не стати друзями.
10:05 Говорить не про стратегії і сценарії, а конкретних людей, які з тієї чи іншої причини роблять ті чи інші вчинки, які хай опосередковано впливають на вчинки, резолюції, рішення. Ось, наприклад, пані, яка очолювала офіс Хілларі Клінтон, коли та була першою леді, звісно, зберегла певні стосунки. Її неформальні розмови могли вплинути хай не на рішення, а загальне розуміння ситуації на її колишній батьківшині. Так, так – пані має українське коріння. Це лише одна з дрібниць. До того ж Хілларі знає, що газета «Правда» не існує уже 20 років. Часом ті рішення, які не є дрібницями, таки впливають на решту світу, а до вистави приєднуються інші актори. У деяких з ігор задіяні великі гроші. Звісно, тут може вирішитися, хто отримає вагомий приз, наприклад, частину відкату від мільярдного контракту на продаж зброї. Найчастіше переможцем виявиться черговий племінник саудівського монарха. Не тому, що хтось з аналітиків написав так у своєму стратегічному сценарії, який хтось обізве теорією змови. Просто цей племінник грав у гольф із кимось із мешканців Джорджтауна. Не йдеться про корупцію. Деякі речі абсолютно легальні. Тут люблять грати за правилами, які, щоправда, ніде не записані. Наприклад, американські політики призначають на посади тих, хто фінансував їхню передвиборчу кампанію, але тут заведено віддавати таким людям позиції, на яких вони не можуть особливо зашкодити. Все залежить від конкретної людини.
11:00 Мені подобається Вашингтон. Як будь-яке місце у всьому світі, наприклад, Приштина. Попри те, що тут таки приймаються дуже важливі рішення, які впливають на окремих впливових осіб, але меншою мірою на тих, хто мене цікавить, тут теж є люди. Просто це не моє місто. Я люблю театр, але я не люблю гри. Я ніколи не грала в ігри комп‘ютерні – ані тетрис, ані пасьянс, ані шахи. Мене байдуже до спорту – футболу, тенісу, гольфу. Хай під час гри в гольф у всьому світі підписуються найдорожчі контракти. Вартість одного могла б формально удвічі збільшити денний бюджет принаймні мільярда з тих, хто видається мені куди важливішим. Яка різниця? Все одно тих важливіших все це не стосується.
11:05 Я, звісно, помиляюся. Все, що написала про вашингтонську кухню –суб‘єктивне враження у суб‘єктивному записі. Швидше за все категоричні думки про несприйняття могутніх офісних будівель спричинені браком кави.
11:15 Випила кави, щось перехопила, зустрілася із хорошою хай і впливовою людиною, і настрій та враження змінилися швидко, як кадри у черговому фільмі. Шкода тільки, що сьогодні справжні стрічки, як от «Вся президентька рать» про Вотергейт загубилися серед потоку блокбастерів. Загубилися разом із реальними людьми із вашингтонських коридорів. 
So Far, So Close 
Leave a Reply