Hard Times in New York Town

4 Nov

Українці пишайтеся! Місце дії: Бруклін. Перетин Вільямсборо, де живуть дорослі хіпстери, й польського Грінтпоїнт. Кадр нагадує мені чергову мелодраматичну комедію про Нью-Йорк. Знайома мого американо-норвезько-колумбійського товариша вигулює собаку. Собака виглядає, як класичний пес із мелодраматичних комедій про Нью-Йорк.

Вона: Ви звідки?
Він: О, тут за рогом непоганий польський “делі” (закусочна), тож ми взяли трохи пирогів і борщу
Вона: Польського? Але польський борщ насправді не борщ. Не такий, як український. Не смачний, він ніби суп з буряка. В українському є смак, є м’ясо. 
Він: До речі, Наталя з України
Вона: О, Шахтар!
Я: Шахтар? Ви ж не дивитеся футбол
Вона: У мене на роботі айтішник із Донецька

Спробувати польський борщ я чи забула, чи не встигла. Не борщем єдиним. До їжі мені байдуже, як і до кулінарної гордості. Про Україну, окрім Карпатського репу від Дахи Брахи, я цими днями розповідаю інші речі.  

Намагаюся перекласти так, щоб це не звучало геть абсурдно: “От подивіться, як наша riot police (спеціальний підрозділ) погорабувала виборчу дільницю і силою вилучила бюлетені.”  З мене жартують: у нас два стихійних лиха – буревій та вибори президента, а в тебе виходить ще й третє – вибори українські.  Прикро, що доводиться так багато часу сидіти й писати. Заспокоюю себе – не все ж спостерігати, кому потрібні спостереження, якщо про них не відписати. Бруклінці теж сидять по домівках – працюють з дому.  Сполучення метром до Манхетенна досі немає. Все ж тут краще, ніж, наприклад, у Трайбеці, де живуть усілякі зірки на кшталт Уми Турман. Там досі немає світла. Навіть важливі політаналітики, що живуть десь там, відписують “Дякую за лінк, але в нам вдома досі немає інтернету й ствітла”. Головне сатиричне шоу Saturday Night Live підбиває підсумки. В кадрі пародія на мера Майкла Блумберга: “А тепер я звертаюся до іспаномовних мешканців міста: будьте обережними – цього тижня білі ньйоркці будуть злими і в поганому настрої. У них немає Інтернету, немає Фейбуку, немає НВО”.                    Про те, що відбувається у Нью-Йорку і як, Аль-Джазіра рятує усіх цих мешканців Нижнього Манхенетта (Нижній Нью-Йорк звучить дивно) я вже написала і навіть додала купу фото http://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/5093f79e70dde/

З фотографами Джанною та Джилем з Occupy! ми мали б поїхати на Стейтен айленд, але у Джил закінчився бензин, а з ним проблеми. Вони працюють на “Темній стороні”, а там досі не відновлене мобільне сполучення, тому домовитися про зустріч складно. Про їхню роботу я напишу окремо. Поки ще фото можна побачити на сайті Джанни.  Писати про мегашторм можна довго, наприклад, про те, що в Нью-Йорку скасували традиційний марафон, а в готелях, заброньованих для учасників звільнилися місця для “біженців Санді”. (Це, звісно, жарт, тут не так вже й перебільшують і не плачуться з приводу свого становища.) Щоб там не казали мене найбільше вражає це дуже природне волонтерство. Від дрібного – ось цей чоловік на Стейтен айленді готує хот-доги для постраждалих сусідів і тих нью-йоркців, хто приїхав розгрібати завали. (Усі фото Джанни).

Image

Ось власне ті, хто приїхав розгрібати завали. Підходять до людей і питають, чим допомогти.

Image

Я пишу ще й про вибори – як американські, так і наші. За наступні 3 дні у мене 2 колонки, одна стаття, 3 інтерв’ю. Поки про враження американського політтехнолога, котрий працював в Україні зараз і в 2010-му і те, як наші політики по великому рахунку провалюють усі виборчі кампанії, виписуючи закорднонних радників немов недешеву модну забаганку, але не дослухаючись порад  blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/50935aaf61ba7/. Мені закинули, що політтехнолог безіменний. Тут, в США, надзвичайно часто говорять з журналістами “офф-рекорз”. Завтра маю написати про те “хто й чому переможе” після розмови з хлопцем, який проводить для штабів соціологічні опитування для внутрішнього користування. Знову “офф-рекордз”. Здавалося б,  яке діло штабістам кандидата в президенти США до українського видання? Але ж є “гуглтранслейт”.  Нам точто байдуже звати політтехнолога Джоном, Майклом чи Брайяном. Все ж є один шанс з мільйона, що можна нашкодити, тим паче у випадку, якщо людина і далі збирається працювати  в Україні. Найголовніше заради чого?

“Тобі певно, складно в Україні,” – каже ще один знайомий – фотограф Міша Фрідман. Він у Нью-Йорку вже 16 років. Він знімає для чималої кількості медіа та міжнародних організацій, в тому числі на пострадянському просторі. Працював в Судані, Нігерії, Бірмі. Рік прожив у Києві, роблячи блискучий проект про туберкульоз для “Лікарів без кордонів”, а також про “Донбаський романтизм” та нелегальну міграцію.  “Тобі певно, скадно в Україні”, – повторює він щойно повернувшись з Росії, де готував величезний фотопроект про корупцію в головах. – “Я ж не про гроші. Я ж трохи знаю ваші медіа, ваших фотографів. Хто читач? Хто справді цікавиться тим, що відбувається у світі? Де віддача? Не зовсім зрозуміло, для кого працюєш?” Заради чого? Кому цікаво? Незрозуміло,” – підхоплюю я.

Здається з кожним доводиться говоримо про Нью-Йорк. Ніби кожен хоче пояснити черговому незнайомцю, чому він тут. Десь під час Хеловіну, який цього разу святкують дуже скромно, а в бар по-сусідсву можна було приходити без костюмів, до нас приєднується знайомий. “Як цікаво. Ти з України і пишеш про американськи вибори. Я щойно зняв фільм про вибори і не так давно був в Україні. Ми розшукували у селі на Галичині людей, які могли б пам’ятати родину  моєх колишньої дівчини. Її дідуся вивезли в концтабір під час Другої світової.” Сам же режисер народився і виріс в Нью-Йорку, і намагається мене переконати, що всі, геть усі в світі хочуть перебратися сюди.

– Ні, не всі, – заперечую я.
– Лукавиш.
– Та ні, я знаю людей деінде, які не хочуть. В мене є друг, який залишив Париж і повернувся в свою Бізерту, до свого моря, на свій дах (Йому я не могла показати, а ви – підведіть очі, погляньте вгору. Ось він той дах, Як його проміняти на Париж).
– Я розумію про що ти говориш. Ти права, я знаю. Все ж багато часу провів у Судані. Всі з ким я говорив просили мене допомогти їм вихати в Америку
– Мене не просили.
– Бо ти не американка.
– Але це Судан. Я знаю, я все знаю, ти права. Але справа в тому, що всі, хто хочуть щось довести їдуть сюди, бо тут можна бути собою, бо тут можливо робити найбожевільніші речі.

Мешканцем цього міста стаєш одразу, – так само переконують мене.  Байдуже чи ти тут два тижні, два місяці чи два роки. Тут всі звідкись приїхали, і всі мають якийсь акцент, а значить – ніхто не має жодного акценту.

– Що нарешті забираєшся геть звідси? – перепитує великий чорний дядько на чек-іні. (В  аеропорт Ла Гвардія попри непрацююче метро дісталася. Автобуси, що заміняють підземку досі безкоштовні, а водії детально роз’язнюють маршрути)
– То ти живеш у Чикаго?
– Ні, я на вибори.
– До Барака?!! – протягує він мені свою велику долоню на знак солідарності. 
– Саме так, я там була в 2008-му і тепер маю пересвідчитися, що він знов переможе.
– Давай, давай! Лети і удачі тобі й нам усім, – жартує вся група працівників аеропорту

Таки забираюся геть, забираючи із собою справжній нью-йоркський настрій.

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: