За Барака! За Обаму!

Неділя. Вечір. Вгадайте, на якому поверсі Prudential building у Чикаго розміщено виборчий штаб Барака Обами?

Готові? Вмикаймо саундтрек. Гурт з Сан-Франциско, зате настрій чиказький. Офіційно, я тут, до речі, єдиний журналіст з України.  Нам не до того, у нас революція.’  

 Обіцяні чотири роки тому зміни і відбулися, і ні. Я ж просто люблю суперечливі почуття. Містерові “Yes-We-Can” (так ми можемо) довелося стати “No-You-Don’t” (ні ви не зможете), намагаючись зупинити ще одну війну, фіскальну безвідповідальність і ненажерливість банкірів із Волл Стріт.  

“Обама-виходець з чиказької демократичної машини, а Чикаго- одне з найкорумпованіших міст Америки. Саме тут він нагострив свої політичні зуби”. Заради цієї цитати я витримала занудне інтерв’ю, на яке все одно поїхлала, бо таки сподівалася, що зустріну там потрібну людину. Саме за нею, за цією цитатою я й приїхала в Чикаго, де на вулицях час від часу бракує оптимізму.

Я просто люблю суперечливі почуття. Тому замість пафосного офісу, в який я все одно опиняюся в центрі для нелегальних мігрантів. Я не зумисне, але чомусь таки потрапляю у місця, де займаються ще й тим, що відправляють американських і канадських студентів у мексиканський штат Чьяпас перейтати досвід громадянського активізму й автономного самоврядування, щоб впроваджувати досвід мексиканських революціонерів у США. Звісно, вони тут усі вважають, що краще голосувати за зелених чи взагалі не йти на вибори, бо система побудована так, що в 41 штаті все одно виграє той, за кого голосує більшість.

“Ми відмовляємося обирати між меншим та більшим злом” – кажуть свідомі іспано-венесуельські поети, які читають свої поезії на вечері слему в Green Mills – одному з найстаріших поетичних барів Чикаго. До речі, улюбленому барі Аль Капоне. Я таки люблю суперечливі почуття.

”Ми відмовляємося обирати між меншим та більшим злом” – кажуть сивочолі худорляві професори, які виглядають як герої детективів, що насправді знають, що воно таке “зло”. Замість того, щоб спокійненсько дописати все, я заганяю себе в цейтнот, щоб відшукати і перших, і других. Мені імпонують і перші, й другі. Хоча я за вибір між мешим та більшим злом. Я просто люблю суперечливі почуття.

У Чикаго я була в ніч виборів 2008-го. І зрозуміла, що тоді дорогою із готелю в прес-центр так і не побачила нічого – ані темних підземних переходів, ані публічних ліфтів, яки використвуються тут, як громадські туалети.

Я повернулася, пообіцявши переказати вітання Бараку і знову принести йому удачу на прохання французів, австрійців, поляків, йорданців, британців, канадійців, чи тунісців.  Я офіційно визнаю свою поразку –  як я не старалася, так і не спромоглася знайти хоча б одного адекватного аргумента за Ромні. Я ходила на засідання республіканців, читала фінансовий Волл Стріт Джорнал, дивилася об’єктивні фільми на громадському телебаченні, об’єктивні фільми на CNN, які були один в один списані з фільмів, які тиждень тому показали на громадському телебаченні, але змонтували на голівудський манер з купою стендапів і текстами на кшталт “Аж ось юний Ромні опиняється в несподіваному місці” (йдеться про місію в французькому Бордо) та цитатою дружини “Коли я дізналася, що Мітт їде до Франції, то зомліла”. Я зумисне не дивилася консервативний Fox News, бо шукала адекватні аргументи. Заборона абортів, одностатевих шлюбів, збільшення військового бюджету, зменшення податків найбагатшим, відсутність контролю над фінансовими інитуціями, які догралися і через відсутність регулювання призвели до світової фінансової кризи, – на  адекватні не тягнуть.  Нарешті я дивлюся телевізор. У Чикаго на перші дві доби я зупинилася в класичній родині, яка має телевізор з великим екраном, айпеди, айпади, айфони з апгрейдом. Сем та Елісон з консервативної Індіани. Бабця Елісон не хоче зізнатися, що голосує за Ромні, тому що Обама чорний, але всі й так знають, що думає про чорного президента біла бабця, яку виховували в часи сегрегації. “Тількі не Обама”, – говорить тато Сема просто тому що він все життя пропрацював в автоіндустрії. В той же час і Сем, і Еліс заледве витримують, дивлячись як штучно виглядає губернатор Ромні на їхньому екрані. Звісно, вони за Барака. Я ж люблю суперечливі почуття. Ми разом сміємося, дивлячись Saturday Night Live, де пародіють політиків:

Ведучий: І яке ваше заключне слово, губернаторе?

Ромні: Заключне? Я хотів би нагадати, що мене звати Мітт Ромні, і що я ще досі кандидат у президенти. Я хочу пообіцяти американцям, бо в майбутньому можу пообіцяти їм все, що завгодно.

“Ви знаєте, вони кажуть, що президент веде таємні перемовини з італійцями про перевезення робочих місць у Китай,” – це вже не пародія. Це Білл Клінтон звертається до виборців у Пенсильванії. “Ви хочете мати президента, який бреше й не червоніє, який знає, що говорить неправду, але все одно говорить. Коли я був маленький і ліз в банку з варенням, то коли мене ловили на гарячому, я швидко витягав руку й червонів. Коли губернатора Ромні ловлять на брехні, він засовує руку далі в банку з варенням”.

Клінтон досі один із найкращих ораторів в США. У них з Обамою були прохолодні стосунки, поки їхні радники не привчили Барака й Білла грати в гольф. Це я прочитала в Ньюйоркері.   Том Вулф писав про роботу колумніста: “… Обычно колонки давали репортеру в качестве награды за резвость и усердие. В результате терялись хорошие репортеры и получались плохие редакционные писаки. Типичным и древнейшим ведущим колонки был Липман. Казалось, он целых 35 лет только то и делал, что читал “Таймз”, потом все это несколько дней пережевывал и затем изрыгал получившееся месиво на головы несколько сот тысяч читателей других газет…”  Я найменше хочу перетворитися на репортера, який переказує, що говорять по телевізору. По телевізору тим часом показують  за які ще цікаві законодавчі ініціативи будуть голосувати – у трьох штатат пропонують легалізувити марихуану. Вулф Бліцер питає репортерку, кому таке рішення на користь. Вона відповідає, що швидше за все на дільниці прийде більше молодих людей. У трьох штатах хочуть дозволити одностатеві відруження. Ще в кількох – заборонити. Годі! Я більше не можу дивитися телевізор. Репортери Сі-Ен-Ен виглядають ніби їх підбирали за типажами. Зі штабу Ромні включаються дядько схожий на заможного відмінника й білявка, яка виграла б конкурс “Міс Вірджинія”, із Флориди – огрядний самовпевнений латинос, з Цинцинатті інтелігентний афро-американець – освічений виходець з робочого класу, з виступу віце-президенте Джо Байдена – інтелігентний ірландець – виходець з робітничого класу, що таки зміг отримати стипендію в Гарварді. Я одним оком проглядаю передвиборчі звернення двох кандидатів на сайті CNN. Звернення Ромні ніби писав студент. Промова Обами як завжди надихає. Інше питання вірити йому, чи ні. Я не вірю, але надихаюся. Я люблю суперечливі почуття. Я купую два чи не найкаращих американських виданнят (the Atlantic цього тижня не цікавий), яким довіряю, і які однозначно підтримують Обаму. У їхніх довжелезних статтях, колонках, передмові до інтерв’ю із Обамою у the Rolling Stone я так само не можу знайти жоднодного адекватного аргумента за Ромні. Напередодні виборів я написала велику статтю в “Український тижень”, але яка досі в закритому доступі, хоча завтра у ній буде мало сенсу. Але там все по суті. Сьогодні я хочу написати колонку на “Українську правду” про фактичні шанси Обами. Завтра я маю написати великий репортаж про результати і відправити не пізніше, ніж за кілька годин після оприлюднення результатів. (А ще у мене кілька інтерв’ю). Замість цього  перекладаю вірші:

Барак Обама написав це в 1981-му. Вірші не показник хорошого президента. Караджич теж писав романи, до того ж непогані, що не завадило йому бути “доктором-зло”. Але я люблю суперечливі почуття. Я спробую коротко, зі слів істориків і коментаторів, яким довіряю пояснити, чому Обама це зло менше. Він зупинив революцію правих, розпочату Рейганом, які виступають проти соціальної держави. А ще мені здається, що Обама, як тут кажуть, непоганий хлопець. А їх в політиці так мало.  Особливо серед вихідців чиказької демократичної машини. Тож я не звертаю уваги на пораду Тома Вулфа і перекладу передмову з інтерв’ю із Обамою, яке для the Rolling Stone взяв відомий історик, що написав біографії 5 американських президентів.

“Влітку з дружиною та дітьми ми пішли на зустріч Обами з працівниками Крайслера та Дженерал Моторз”. Поряд стояли дві афро-американські дівчинки, які захоплено дивилися на Обаму. Я вирішив провести їх і познайомити з президентом. Ми чекали в черзі, а потім найменша попросила Обаму розписатися на її футболці

“Це була чудова мить. Це не був президент, що цілує малят для фото. Попри те, що відбувалося поряд, він зміг відрізнити вік дівчат і дати урок, що молода леді має себе поважати. Коли завершилося наше інтерв’ю з Обамою, то наш виконавчий редактор, Ерік, нагадав мені про своє минуле інтерв’ю з Обамою. Ерік запитав шестилітню доньку, що передати президенту. Та сказала, “Скажи йому, що Він може.” Обама розсміявся “О!Не найкраща порада. До речі, я дуже популярний у цій віковій категорії.”

Зазвичай я не люблю такі солодко-сльозливі історії, але я люблю суперечливі почуття. Час писати про щось серйозніше. Час вимикати телевізор. ProPublica прислала розслідування про брудні гроші, використані на рекламну кампанію. Вимикаю звук. На екрані Ромні потискає руки прихильникам на заключному мітингу. Аж ось бере в когось з рук немовля, цілує й невідводячи очей від телекамери і не дивлячись в очі ощасливленій матері механічно повертає дитину. Щось є в цьому телебаченні. Ні, хай далі працює.

Tags: Клінтон, Обама, США, Чикаго, американські вибори, американські медіа