Aside

зворотній бік зворотнього боку

22 Oct

“Моя колишня дівчина, ми зустрічалися, коли вчилися у коледжі… Журналістка, знаєш, вона загинула у Сирії цього року – Мері Колвін… Власне в останній її приїзд до Нью-Йорка ми сиділи у цьому пабі в Трайбеці”, – говорить мені старий політтехнолог, який робив минулу кампанію Обами, а на цих та минулих виборах консультує українські політичні партії. Знаю, звісно ж, знаю. Як не знати найкращу з останніх. “Коли вона приїздила, я сказав своєму малому, що прийде моя стара подруга, але вона ніякий не пірат – просто у неї немає одного ока. Ми лишалися дуже близькими друзями, вона завжди зупинялася у в нас. Коли її поранили у Шрі-Ланці, казав лікарям, що я її брат. Ми були шоковані, коли вона загинула. Шоковані, але не здивовані.” 

Часом у житті бувають ось такі сумно-красиві моменти. Це був один з найсумніших днів за останні місяці. Такий, що навіть мені важко було впоратися, тоді як не існує нічого, із чим би я не могла впоратися, бо якби камінці, якими палестинські діти кидають в ізраїльських солдат робили з таких, як я – інтифаду вже давно б виграли. А надвечір я мала інтерв‘ю із цим досвідченим політтехнологом, який 20 років робить вибори уже в 20 країнах світу. І от, коли мова таки зайшла про зовнішню політику, й ми заговорили про Близький Схід, він згадав про неї, тож останні півгодини ми говорили про Мері Колвін, її пост-травматичний синдром, як вона розповідала його 10-ти літньому синові про відірвані руки і ноги іракських дітей і ще якісь дивовижні речі. І все запрацювало і знову зав‘язалося, тож я врешті зрозуміла, що означало те вчорашнє «Тримайся, будь сильною, ми з тобою» – написане моїм улюбленим юним репером із Тунісу. Йому пересилала почутий напередодні на дивній і страшенно снобській вечірці японський хіп-хоп, бо він попросив «ne hesistez pas a m’envoye tes decouvertes» – без вагань надсилати йому усі відкриття. Малек потрапив під руку, бо хто ще, окрім арабських музикантів не спить тоді, коли навіть у Нью-Йорку скоро вечір. Я ж поганою французькому, прочитавши, що він був у зоопарку, на формальне питання “як там” почала скаржитися, що « хоча так люблю це місто, загубилася, заплуталася, втомилася», тому що до кінця не розумію, що взагалі тут роблю, адже замість того, щоб писати, знімати, фотографувати, думати про бюджети, все одно найголовнішим виявляються ці зустрічі, які зв‘язують різні куточки й людей, на яких ніби вагабонд чи то посол без мандата розповідаю активістам з Occupy Wall Street про грецьку Екзархію чи єгипетського музиканта, котрий влаштовує хорові проекти з жителями сірих багатоповерхівок, аби побороти відчуженість серед мешканців мегаполісів.» Коли Даніель постить усю цю розмовуи у своєму Твіттері, а в нього – кілька тисяч послідовників, на секунду мені здається, що в тому, що я роблю є сенс. Кілька хвилин – і усвідомлюю: краще написати толкову статтю замість усіх цих нескінченних розмов чи умовних послідовників у Твіттері.

20121022-022758.jpg
Яка стаття! Мені б дописати щось про Нью-Йорк, де через три роки пізнаю кожен магазин з перськими килимами, кожного продавця, особливо того поблизу Таймс Сквер, котрий двічі з різницею у рік (у 2008 і 2009) пропонував купити перехідник для розетки за 20 доларів. Я не поступилася жодного разу. Я кілька днів намагаюся написати про те, що дивовижний офіс Блумберг, збудований так, щоб якомога довше в приміщенні використовувалося денне світло, нагадав мені, що тут я майже вдома.

20121022-023648.jpg Мені видали бейдж з фото трирічної давнини, на якому я дуже натхненна і ще не розчарована у великих медіа. Хоча чого розчаровуватися? З різницею у три доби (в понеділок і четвер) дві старі подруги із Києва і Нью-Йорка, нині неймовірно успішні й важливі у своїх сферах, а приблизно 20 років тому жили в одній кімнаті в гуртожитку, на мою ремарку, що писати краще, ніж знімати сюжети, сказали ніби в унісон : «Наталко, ні, це не телебачення погане, це просто погане телебачення. Було б інше, ти б робила те саме і з камерою» та «Незадоволена телебаченням, то зроби краще, іди й роби».
Кілька днів намагаюся написати про місто, де люди замовляють каву «напів з кофеїном/напів без кофеїну». Скоро вони почнуть замовляти пиво «напівалкогольне/напівезалкогольне», курити цигарки «напів з нікотином/напів без». Певно це Клінтон задав моду «smoke but not inhale». Намагаюся написати про місто, де п’ятеро людей на переході, і я разом із ними, можуть не помітити, що світло вже не червоне, а біле. (Так, світлофори тут не червоно-зелені, а червоно-білі). Звісно, бо замість того, щоб дивитися на дорогу чи роздивлятися перехожих, всі зайняті своїми смартфонами. І мені, з моїм телефоном здається, що я геть не одна, бо десь там приходить відповідь від далеко не найближчого товариша із Йорданії, автора найкращих графітті, в країні, де графітті заборонені, якому я відправляла вкотре перекладену  англійського статтю, яку він, звісно, не прочитав, зате порадив «follow beauty of your heart». Насправді ж скоро почнеться четвертий місяць невидимої самотності, що набирає обертів з кожним доданим фейсбук-товаришом, сусідом по квартирі, з якої треба терміново виїхати, бо має приїхати ще хтось, з новим «послідовником». Тим паче, коли не лишається часу не тільки на те, щоб спілкуватися, підтримувати криїкі контакти з людьми навіть вдома, а й навіть думати про людей.

Сьогодні (вчора?) я навела будильник на 6-ту, щоб написати про це і навіть щось накрапала, але вирішила так і лишити в телефоні, бо вийшло зле. Там паче землю з-під ніг вибила реклама: «Ваша мета пральна машина чи домашній кінотеатр?» Хто б мені порадив, як би зробити так, щоб «Моя мета – пральна машина». Я була б геть щасливою людиною. Яким би простим та зрозумілим було життя «Моя мета – пральна машина». Краще за пральну машину тільки дві шоколадки за 1,5 долари, які переважили пропозицію «за 1 долар у МакДональдс». Зізнаюся, що я посоромилася перепитати у МакДональдс, чи досі дійсна та пропозиція за 1 долар, тому купила по сусідству китайський курячий суп з макаронами, який вилляла після першої ложки. Краще вже вчорашнє морозиво з паприкою. І чого було соромитися. Сьогодні знайомий фотограф розповів, як вчора попросив Майка Тайсона підписати зняту ним же книгу з фотографіями того ж Тайсона. Залізний Майк не посоромився попросити у бідолаги 75 баксів за автограф на книзі автора. “Майку, та ну… Які гроші? “Але, ж всім зараз сутужно, тому давай 75 баксів, і я все підпишу”.

Втомилася й заплуталася, бо цей фріланс річ дуже дивна. Як би не радили друзі «спокійніше ставитися до матеріалів про собачок». Я б і не проти, але, щоб зробити їх треба стільки ж часу, щоб написати щось про те, як Ромні заради свого іміджу зрікся свого найбільшого звершення – реформи охорони здоров‘я, яка лягла в основу найбільшого звершення Обами – реформи охорони здоров‘я. Чим гірше – тим краще, чим складніше – тим більше сенсу. А значить все просто ідеально. Тому замість писати я складаю перелік матеріалів, які, відповідно до власного плану, мала б написати. Хоча й не в силі зорієнтуватися, що і для кого. Написати про:

– снобську вечірку (саме таку, як показують у фільмах про нью-йорк), на якій німці-венесуельці-кубинці-німці-тайванці намагалися пояснити, чому це найкраще місто на планеті, а США – найкраща країна. Тоді як тайванка пояснювала, що «ще пару років і Китай загнеться». Китай загнеться. А щодо решти– нема на них Едварда Саїда

-про перші вірші Обами і його « Колуб курців марихуани” на Гавайях -про те, як батько Ромні програв Ніксону і чому час від часу телебачення має сенс

-про найдивнішу рекламу в нью-йоркському метро («Віддай очі в банк донорів  і допоможи одразу двом ») і те, чому в нью-йоркському метро найкрасивіші люди у світі

20121022-023804.jpg -про 20-річну дівчинку-фотографа з Вісконсина, яка власним прикладом доводить, що можна бути «медіа самим по собі», бо вже 1 рік та 8 місяців живе на випадкові пожертви, переїжджаючи з квартири на квартиру, але маючи аудиторію від 5000 до 60 000. (Мені не так багато лишилося. Це я я про рік і 8 місяців, а не кіліссть читачів). Такі вони американські «Citizen Journalist» – живуть на пожертви власних громадян, тоді як «громадські журналісти» країн, що розиваються живуть на гроші організацій, щоправда теж узяті з податків американських громадян.

20121022-023918.jpg – про те, чому ось тут живе людина, яка керує світом.

20121022-024013.jpg Ну от, я написала про чверть того, що мала б написати за ці дні і не встигла. Але зрозуміла, що не таке вже жорстоке це місто, і мої без перебільшення кількасот імейлів не всі були марними. Ще  тиждень тому я була у Києві, не мала навіть валізи, збиралася на якесь ранкове шоу… Певно, тут так само, як і в пустелі не треба сподіватися на все й одразу. Адже яким близьким не здавався Нью-Джерсі, щоб дістатися до нього з Манхеттена треба якось перебратися через Гудзон.

20121022-022931.jpg

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: