– Наталю, я дуже пишаюся Бараком, – і далі пише мені Мішель Обама у черговому листі зі штабу.Я теж, думаю я, засинаючи під час дебатів не так через акліматизацію, як кілька безсонних ночей доти, попри те, що мої господарі – франко-венесульсько-білоруська пара фотографів галасливо реагує кожну ремарку. Так, дебати – це як футбол, вірніше бокс. Обама з Ромні справді переминалися в студії, немов на ринзі. “Нумо, вріж-вріж йому”, – кричить Матьє. Господарі мої правильніше не буває. Їхня правильність вимірюється стосом Нью-Йоркерів у туалеті, а також доставкою газет і журналів додому. Про яку смерть друкованих видань може йтися.
Взагалі-то думаю я і про інше. Ось я завела блог на «Українській правді» розпочавши записом «Немає межі, нижче якої може опуститися людина, аби стати президентом.” http//blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/ Останнє, що я хочу робити – повторюватися і дублювати записи, тож міркую як це все розділити. Та все ж суцільних повторень не вийде. Хай і дуже скромний вихід у публічну сферу найкраще описано ось тут: «Наталья, после того, как вы почитаете местных комментаторов, вам, возможно, перехочется вести блог на этом сайте.» Але, як дійшли згоди у переписці Уельбек з Бернаром Анрі-Леві, живучи в глобальному селі на жителів глобального села зважати не можна.
Проблема у веденні двох блогів не в тому, щоб уникнути повторень, а в тому, щоб хоча б щось побачити і почути, а не стати колумністом, що пише про те, що пише преса, як казав Том Вулф. Тому я знову беру невеличку паузу, щоб роздивитися довкола. Тим паче з цим містом у мене свої рахунки – особисті. Хоча я все одно дуже його люблю попри непотрібну кількість непотрібних знаків у непотрібних місцях.
So Far, So Close 
Leave a Reply