“Eмад, все ж таки з чого мені почати? Я маю якісь епізоди: з Каїра, з Тунісу, Стамбула, Багдада, однак поки вони не тримаються купи, тому що щоразу дістаю камеру – сумніваюся. Хоча врешті зрозуміла, про що має йтися: не про “арабську весну”, не про Революцію, тим паче не про Близький схід. Я хочу розповісти про покоління – моє, наше. Покоління, яке живе в часи змін і революцій, про те, як воно долає розчарування і шукає натхнення, про запал та депресію, про особливі миті і буденність.
“У тебе мало часу, тому просто візьми когось одного і слідкуй за ним. Пам’ятаєш: love&hate – любов і ненависть”.
“Звісно пам’ятаю. Так, як у твоєму фільмі про шлюб єгипетської армії з народом. Про те, як єгиптянам набридло бути коханкою армії, тож вони вимагають узаконення стосунків. Любов і ненависть, а ще зміни… Зачекай, я ж вже почала. Алі! Я й так постійно його знімаю. Щоразу ми потрапляємо у якусь ситуацію, я фіксую цю зміну. love&hate”
Алі – мій улюблений нубійський репер зі шрамом від гумової кулі на щоці (від поліції). Цей шрам я бачила ще торік. Новий, на чолі, він отримав від Братів-мусульман. Музикант, у чиїх словах більше поезії, аніж у завчених цитатах, якими говорять старі диктори єгипетських видань. У 22 роки Алі звуть наймудрішим і найчесніши поетом революції й розчарувань. А ще він мій надійніший друг тут. Той, хто супроводжує тоді, коли варто бути не самій, єдиний, хто завжди передзвонить: “Я побачив пропущений дзвінок, вибач, все гаразд?” У в’язкому єгипетському хаосі це рідкість.
Ми не бачилася рік. Нині він ще жорсткіше говорить про розчарування і революцію, наводячи цитати з його улюбеної нині книжки – “Тихий Дон”. Саме тексти Шолохова надихають його на написання третього альбому про непевність, про часи коли дві потужні сили (армія та ісламісти) по-трохи знищують одна одну, тож їм – справжнім – варто відійти в сторону і просто споглядати за тихим плином Нілу час від часу нагадуючи, що вони все бачать.
“Цими днями мене найбільше непокоїть, що заради музики я використовую людське нещастя, бідність, скруту. Пишучи тексти про злидні єгиптян я немов роблю собі ім’я на чужому горі” “Але, Алі, ти ж пишеш не заради слави. Згадай, як ми ходили до моргу, як ніяково і незручно нам було ставити питання родинам загиблих. Виправдання одне – я запитую не для себе, а щоб розповісти їхню історію”. “Річ у тім, що це геть нічого не змінює. Чи стало від моїх пісень менше горя, менше злиднів? Вони нічого не змінюють, а отже я просто використовую. ” Ти сам казав, як тебе змінила музика. Сам розповідав, що родом зі звичайної консервативної родини, яка ніколи не переймалася політикою. Але ти змінився, коли почав слухати музику. Якщо вона змінила тебе, значить твоя може змінити інших.”
Ми в Старому місті поблизу Тахріра – серці Революції. У буремні часи Алі був тут завсідником, але протягом останнього року відійшов у бік і більшість часу проводить на околицях Гізи. Не серед революціонерів і псевдореволюціонерів. Потрапивши в коло перших, других відрізняєш після першої фрази чи погляду.
Знайомий знайомих (гарантовано справжній). Мені телефонує Аммар – автор найголовніших графіті у Каїрі, котрі малює під час сутичок, щоб показати людям вулиця не лише для бійок. Відзвонюється останньої миті і, як тут заведено, пропонує зустрітися просто зараз.
“Аммар абу Бакр?”- перепитує Алі. “Як дивно, ми знаємо одне одного ось уже три роки, говорили по телефону, спілкувалися у Фейсбуку, але ніколи не бачилися. Аммар використовував мої тексти у своїх графіті. Він зараз прийде?”.
“Алі? Алі Талібаб? – вигукує Аммар. Вони міцно, мов давні знайомі, обіймаються. Замість вітання розповідають наскільки важливим були одне для одного у ці роки. Ми разом ідемо у студію Аммара, де той покаже Алі трафарети з його текстами.
Аммар – ще той провісник. Побачивши на відео поліцейського, що стріляє по демонстрантах, робить стоп-кадр, перемальовує обличчя, і створює трафарет “wanted”, знаходить інформацію про нього і поширює зображення по всьому місту з іменем і адресою. Все реревернулося: “Поліцейський в розшуку”.
Поки єгиптяни дисктують, чи поліція краща армії, з ким ліпше стати на один бік, Аммар малює триголового єгипетського змія, в якого дві пари ніг – одна у формі поліції, інша – армії.
Коли демонстранти втрачають очі від пострілів гумових куль, Аммар малює портрети людей з зафарбованими білим очима. Залишає на стінах білі шматки зумисне, щоб люди використовували їх як місце для того, щоб висловити власну скорботу.
х
Аммар першим малює забитого до смерті поліцією Халеда Саїда (“Ми всі Халед Саїд” – такою було одне з гасел революції) – не так як заикли. це не обличчя з ікони. Його Халед Саїд стікає кров’ю, а тіло розпухло від ударів. Мученики Аммара справжні, такі, як вони виглядали перед смертю.
Випари сльозогінного газу перетворюються на хмари, а убиті під час сутичок активісти отримують крила. 
Аммар першим додає до графіті флюорисцентної фарби, але тільки там, де це має значення, бо “кров мучеників інша”.
На інших стінах – сури з Корану, бо “з ісламістами ми спілкуємося мовою Корану, інакше вони нас не почують.” Чи розмальовує барикади так, що вони знову нагадують вулицю, тож з друзями можна влаштовують іронічне свято, оголосивши “ми відкрили для вас вулицю”.
Аммар показує книги скетчів. Їй у нього кілька десятків. Прошу показати за зиму 2011. У ній квиток з Луксора в Каїр на 25 січня 2011. Аммар не революціонер, не активіст. Здобувши художню освіту він переїхав у давнє єгипетське село, де відбудовував закинуті будинки, щоб зберегти прадавню архітектуру, а ще вчив дітлахів малювати.
Ми з Алі маємо бігти, бо за 15 хвилин комендантська, а Алі ще на околиці.
“Як ти?” – перепитую Алі перестрибуючи зі сходинки на сходинку. “Краще. Справді. Спасибі. Дивно, але після зустрічі з Аммаром я знову почуваюся пов’язаним із цим місцем і цими людьми. Нам ще багато чого треба зробити разом.”Все лише починається, а я нарешті починаю знімати, поки каїрськими кав’ярнями переказують історію про те, як зустрілися Аммар і Алі.
Я відмовляюся їхати в забудований 5-зірковими готелями, посольствами та європейськими кав’ярнями Земалек. Напрошуюся в гості у околиці Гізи, де живе чимало нубіців. Через рік знайомства я хочу побачити справжні райони, де Алі пише свою музику і проводить найбільше часу.
“Вибач, але мама б не дуже хотіла, щоб ми знімали вдома. Ти ж знаєш, вона доволі консервативна. Приходь просто на обід.”
“ Звісно, я все розумію. Покажи, що зможеш.”
Мама Алі приносить шипшинового соку, сама йде молитися в куточок. Я спокійно дістаю камеру. Вдягнений у довгу арабську/нубійську білу сукню 22-річний репер тримає на колінах чотирирічну племінницю. Він переписує мені свої треки, а заодно показує епізод з німого фільму Кірсаноффа. ”Я мало не плакав, коли побачив це. Ось глянь, дівчина нічого не їла кілька днів. Ось чоловік кладе поряд шмат хліба, а вона соромиться. Вона горда. Бачиш скільки болю в її очах. Це ж Росія у 20-ті роки, так? Тоді я зрозумів, наскільки горе універсальне”.
https://www.youtube.com/watch?v=GN45qNnozuU
Алі обіймає малу і каже, що байдуже, якщо йому доведеться працювати на диявола. Диявол – нафтовий гігант. Попри боротьбу з ректоратом за справедливу оплату за навчання, він таки отримав диплом інженера-нафтовика. “Мені нічого не треба, ти знаєш. Але я маю вивчити цю малу. Її батьки – держслужбовці, а хороша освіта в Єгипті дуже дорога. Все, що маю – це мої знання, які дала мені моя родина. Тепер це мій обов’язок.”
Алі сідає в маршрутку, щоб довезти до Тахріра зі своїх околиць, як справжній нубійський брат, що має супроводжувати сестру навіть на найближчу вулицю.
“Алі, тобі треба поподорожувати, побачити інший світ, просто побачити. Справді, це легко. Головне погодитися на участь в якомусь фестивалі. Ти ж бачиш, що й Аммар, і хлопці з “Арабських ночей” весь час в роз’їздах”, кажу Алі. “Головне, щоб тебе запросили уперше.”
“Я відмовив CNN, коли вони хотіли зробити історію про мене”“Алі, але ж це CNN! Це був би такий початок. Це б була можливість “spread the message”. “Але ж вони комерційні покидьки, я не міг погодитися на таку зйомку”, – посміхається він, обіймаючи на прощання.
“Believer. Він з тих, хто вірить. Водночас у деяких його тексатах стільки зневіри, що хочеться залишити все й зненавидіти Революцію”, -відволікаючись від малювання говорить Аммер, коли вже наступного дня з мого комп’ютера лунає Алі.
“Дивно, бо я не знаю цього всього, я ж не розумію текстів. Алі” для мене насамперед друг. Накрайщий.
“Тобі пощастило, що твій найкращий друг в Каїрі сам саме він.”
“Я знаю. Не просто пощастило.”
Коли я почала знімати, мене бентежило, що мої герої не представляють усі нещастя цієї стражденної землі. Вони не живуть у злиднях. Вони не безхатьки, як героїня фільму туніски “Завтра було краще”, який ми показували на Docudays. На відміну від героїв фільму Петера Льома, їхніх братів не запроторюють до в’язниці. Вони – не збезчещені дівчата, яким так складно жити у консервативному і дуже жорстокому суспільстві. Так, їм часом несолодко, їх арештовували, їхні знайомі гинули, але загалом у них все гаразд. Та я знайшла пояснення для себе. Я дуже хочу, щоб окрім сотень тисяч пригноблених, котрих дійсно більшість, можна було показати і їх. Таких, як Алі і Аммар. Тих, хто робить свою справу, надихається, розчаровується, шукаючи і не просяти про допомогу, тому що це вони допомагають. Але й це не історії молодих та успішних, про яких знімають програми “Нове обличчя арабського світу” кабельні мережі. Вони – освічені хлопці з вулиць, які вулиць не полишили.
“Я не міг більше жити в Лос-Анжелесі. Я не маю нічого проти, але мені складно порозумітися з друзями там: йога, органічна їжа, – все ок, але це не мої проблеми, не мій світ, тому я повернувся в Каїр”, – скаже мені ще один приятель-художник Бассем. “Про покоління? Покоління, яке живе в часи змін і революцій, про те, як воно долає розчарування і шукає натхнення, про запал та депресію, про особливі миті і буденність?Це справді так, бо сюжети про тільки графіті, про мистецтво революції, про активістів – це все одно рамки. Хіба я просто графітчик? Художник? Активіст?”
Завдяки Алі нарешті розумію, як назвати це покоління. (майже його цитата). Це покоління тих, хто ставить все під сумнів: віру, владу, систему, медіа, авторитети, традиції, нації, кордони, усі існуючі ідеології, правила гри, потребу гратися в ігри. Поки всі говорять про чергову змову, вони можуть розгледіти, що у лихого змія одна пара ніг у військовій, а інша – поліцейській формі. Покоління, для якого Захід і Схід не константи, які змушують обирати, на чиєму ти боці. Покоління, для якого немає чорного і білого, бо спершу у всьому треба розбиратися, і щомиті ставити питання, а отримані відповіді одразу ж ставити під сумнів. А ще у наші часи найгучніше воно звучить саме тут, звідки я маю повертатися, але загалом, здається, затримаюся надовго.
v
So Far, So Close 
One Response to “покоління пробуджених”