Усі нещасливі країни нещасливі однаково: корупія, безробіття, політики-шахраї, виборці, яких так легко купити. Щастя навпаки може різнитися. У “Тижні” вдень річниці падіння Бен Алі відкрили доступ до моєї статті зі страшною назвою “Іслам та демократія”. Однак там дуже вже бракує фото, адже як зрозуміти, яка вона найпопулярніша туніська блогерка Ліліопатра без її посмішки, чому Аміра Ях’яві не занудна “громадська діячка”, а Джавахер – не страшний бородань брат-мусульманин, хоч формально – він керівник партійного осередку. Без їхніх зображень Туніс міг би видаватися черговим “арабістаном” з людьми із невимовними мусульманськими іменами.
Найперше, що кидається у вічі на авеню Боргіба у столиці Тунісу, – ятка з овочами та фруктам. Саме з такої почалася “Арабська весна”, коли 17 грудня 2010-го вуличний торговець Мухаммед Буазізі підпалив себе, виступивши проти заборони працювати без ліцензії та конфіскації товарів. Це було не перше самоспалення, не перший протест, але саме цей вчинок Буазізі став поштовхом до масових виступів проти корупції і диктатури в Тунісі, які поширился усім арабським світом від Лівії до Бахрейну і змінили регіон.
Глянь-но скільки нелегальних кіосків понабудовували! Тепер кожен може захопити шмат землі і облаштувати торгівельну точку. Жодної поваги до закону, повний безлад. А ми, до речі, в одному з найкращих районів столиці, де живе середній клас, ” – проводить екскурсію Зіад Баруні – успішний підприємець у сфері комп’ютерних технологій. Він не підтримував поваленого презедента Бен Алі. Наприклад тому, що через заборону YouTube втрачав прибутки на роботі з он-лайн відео. До 2011-го Інтернет цензура у Тунісі була однією з найжорстокіших у світі. Нині Зіад гострий критик революції – і ліберальних активістів, котрі були на вістрі протестів, так і ісламістів, які через рік перемогли на виборах: “Корупція, як і була, так і лишилася, статки не збільшилися, зате зріс рівень злочинності, але мене насамперед дратує неприбране сміття.” 
Два роки тому масові виступи у Тунісі зображували боротьбою демократів із з авторитарним режимом. Сьогодні усі розмови про протистояння ісламістів та прихильників цивільної держави. Якщо спрощувати, то туніське суспільство варто ділити на три частини. Ті, хто як Зіяд, вважають, що краще б революції не було у меншості. Прихильники раніше забороненої, а нині найпопулярнішої правлячої партії “Еннагда” (“Відродження”), що взялася відбудовувати державу на ідеях “поміркованого ісламу”, наполягають, що реформи потребують часу. Тоді як демократичні активісти переконують, що революція і не починалася. Її на хвилі успіху перехопили ісламісти і олігархи, які просто перейшли на інший бік.
Від проголошення незалежності від Франції у 1956-му до 2011-го у Тунісі змінилося лише два президенти, з якими повинно було б погоджуватися усе населення. Нині мітинги, влаштовані і лібералами,й ісламіста, і прихильниками старого режиму, стали буденністю. Деякі демонстрації мирні, на інших є постраждалі. Часом безрезультатні, інколи дієві. Останні відбувалися наприкінці листопаду у містечку Силіана. Виступи проти безробіття переросли у сутички із поліцією, але демонстранти домоглися відставки губернатора.
Громадянська революція триває
“Туніс був поліцейською державою. На відміну від Єгипту тут боялися говорити про політику не тільки на вулиці, а навіть вдома. Мене могли зупинити лише за те, що я фотографую написи на стінах,” – нагадує блогерка й активістка Лілія Веслаті, відома під Інтернет-псевдонімом “Ліліопатра”. 
Лілія працювала викладачкою французької в університеті, але приєдналася до руху, що боровся з цензурою: “ Спершу ми мали подолати інформаційну блокаду, адже поки заборонено говорити про бідність, безробіття, корупцію чи політичні репресії, то їх не подолати. Сьогодні всі дискутують про ісламізацію регіону, але принципова проблема – відсутність справедливого правосуддя. Я критикую “Еннагду” не через їхню релігійність, а тому, що вони хочуть не реформувати стару систему, а використати її на свою користь. Це не привід для розчарування, а причина для подальшого спротиву.»
Обличчя Фархата Хашеда – найпопулярніше граффіті на туніських стінах. Борець за незалежність, засновник першої у Північній Африці профспілки – ікона для юних тунісців, хоча загинув під час замаху 60 років тому. Такий собі туніський Кеннеді, чиє нерозкрите убивство і засекречена справа досі непокоїть країну. Його онучка Фарах Хашед намагається впровадити східнонімецький досвід розкриття архівів: “Революція революцією, але як юрист я розумію – поки не з усієї правди про старий режим, діла не буде. У архівах є свідоцтва звірств, скоєних за диктатури, а також інформація як про стару номенклатуру, так і політичних опонентів, котрі нині керують державою.” Влада опирається оприлюдненню інформації, але завдяки авторитету родини Хашед питання набуло розголосу: “Ми маємо бути пильними і звертати увагу на все, що хоч трохи загрожує правам і свободам. Чимало людей вірить, що таємна поліція, яка займається політичними справами, не зникла. Ситуація нестабільна.”
У свої 28 Аміра Ях’яві добре знає, що таке таємна поліція. Її двоюрідний брат Зугаїр – один із перших у світі кібер-дисидентів. Він загинув у 2005-у після повернення з в’язниці, куди потрапив за боротьбу з цензурою. Аміра продовжила його справу, але у вигнанні в Парижі: “Коли мене позбавили громадянства, я думала, що це жарт, але він затягнувся на 7 років. Під час революції я коментувала події для світових медіа. Пам’ятаю, як на французькому телебаченні перекладала промову Бен Алі про відставку. Коли почула, що він іде – замовкла на 4 хвилини і розридалася у прямому ефірі. Того ж дня купила квитки. Я знала, що на нас чекає багато роботи.” Пропагандисти Бен Алі розповідали про туристичний потенціал і економічний бум. Аміру шокувало наскільни захаращеними виглядали вулиці. Дивували її і дівчата у мусульманському вбранні, забороненому за диктатури. 
По поверненню Аміра започаткувала проект “Аль-Бавсала” (з арабскьої «Компас»), який моніторить процес написання нової конституції: “Люди мають право знати, що коїться в Конституційній Асамблеї. Це перший в історії нашої країни обраний парламент. Але журналістам це нецікаво, а уряд – проти прозорості. За справу довелося братися нам.” Усього кілька активістів “Аль-Бавсала” оприлюднюють протоколи засідань, які за домовленістю їм передають дружні депутати, фіксують присутність парламентарів на засіданнях і, хто як голосує. “Громадським організаціям заборонено приходити до Асамблеї, тож ми найняли журналіста – одного, але цього достатньо. Він має дві секунди, щоб сфотографувати табло, на якому кольорами відражаються результати: “за”,”проти”, “утримався”. Ми це розшифровуємо і вносиму до бази даних. Украй старомодний спосіб, але що робити? За цей рік ми стали єдиним джерелом інформації про роботу Ассамблеї, і депутати самі просять нас додати на сайт ту чи іншу функцію, щоб працювати з документами.”
Як TuniLeaks розпочав «Арабську весну»
“Уявляєш, я звільнився з найкращої французької IT-компанії, де отримував неймовірну зарплатню! Повернувся на батьківщину, сподіваючись бути корисним, а у цій країні нічого не змінилося,” – скаржиться Мехді Анчур. “ Не можна здаватися так швидко. Я 14 років боровся з режимом, не вірив, що Бен Алі піде, а я колись повернутися,” – втручається у розмову інший відомий політичний вигнанець і кібер-активіст Самі Бенгарбія, котрому журнал “Foreign Policy” віддав 24-ту позицію у рейтингу “Найважливіших мислителів планети.” Самі називають людиною, яка чи найбільше у світі знає про роль соціальних мереж у Арабській весні. Він співзасновник найуспішнішої блогерської платформи арабською “Nawaat”, завдяки якій невеличкий Туніс потрапив на перші шпальти світових видань за два тижні до початку «Арабської весни». “Nawaat” раніше за всесвітньовідомі “Нью-Йорк Тайс” та “Гардіан” оприлюднив документи WikiLeaks. Бенгарбія задовго до того знав Джуліана Ассанжа. Деякі хакери з WikiLeaks вимагали, що витік інформації має розпочати незалежне он-лайн видання, а не традиційні ЗМІ.
Розшифровки розмов американських дипломатів довели існування секретних в’язниць, де катували опонентів, підтвердили інформацію про неймовірні статки родини Бен Алі, про закордонні рахунки, і навіть екзотичні деталі, як от “тигра, що живе у палаці президентського зятя». Доти Бен Алі утримував велику піар-агенцію, яка мала створювати йому на Заході імідж прогресивного лідера, що захищає права жінок, а світ від терористів.
“Коли Бен Алі зри – це була лише виграна битва, але він був лише символом системи. Ми досі боремося з безчинствами поліції, з цензурою, яка набула нових форм – релігійних, юридичних», – пояснює головний редактор “Nawaat” Малек Хадраві. – «Про те, як поєднати релігію й політику ми дискували у 2005-му. Нас цікавлять факти, наприклад, що відбувається з військовими трибуналами, чи засуджено снайперів, які стріляли у під час протестів, у яких загинуло 338 людей».
Поміркованість мусульман
Ще два роки тому Юссер можна було назвати представницею номенклатури. Вона все життя пропрацювала на держслужбі, має гарну квартиру у престижному районі Туніса. Зізнається, що для заможних мешканців столиці, котрі трималися осторонь політики, життя було непоганим. В останні дні з усією родиною приєдналася до протестів: “Ми знали, що туніська верхівка – звичайні крадії. Щойно ти вибивався на гору, а бізнес розростався, тобі пропонували вести його спільно з наближеними до президента, а точніше «віддати половину». 
Як і 99% тунісців Юссер – мусульманка. Вона геть не релігійна, але палка прихильниця ісламістів із «Еннагда»: «Півстоліття диктатури створили шизофренічне ставлення до релігії. Наш перший президент Боргіба наказав, щоб ведучі зняли хіджаби, але прав у жінок не збільшилося. Хлопець може вживати алкоголь, дивитися кліпи з дівчатами у бікіні, але забороняти сестрі гуляти з друзями. Державна пропаганда зображала «Еннагду» майже терористичною організацію тільки за те, що вони були єдиною організованою опозицією.»
“Бідняки дісталися до джерела, але так і не напилася,” – такі графіті про революцію малюють учасники мистецького гурту “Zwewla” (з арабської “біднота”), лідер якої потрапив за грати вже зараз. Такий вид спротиву досі поза законом. 
Бадр Баду – активіст “Zwewla” та низки соціальних й екологічних проектів. Його фокус – найбільш табуйовані та чутливі у мусульманському суспільстві теми – захист сексуальних меншин, боротьба із стигматизацією ВІЛ-інфікованих: “За Бен Алі правозахисники ризикували, але було зрозуміло, хто ворог – поліція, яка прикривалася деспотичними законами. Сьогодні окрім поліції тебе може атакувати будь-який фанатик, чи він почув щось від Мулли чи прочитав у Facebook. Радикалізувалися окремі групи суспільства. Це й словесна агресія, але на багатьох активістів нападали на вулиці. Нам бракує політичної культури, а уряд цьому лише сприяє. Міністр відповідальний за права людини на одному з ток-шоу так і заявив, що права сексуальних меншин не належать до прав людини.”
“Салафісти влаштували погром у галереї мистецтв”, “Салафісти атакували посольство США”, “Салафісти розтрощили бар, де продавали алкоголь”, “Салафісти закликали до насильства над євреями”,- повсякчас чуєш у Тунісі. Два роки тому тунісці й не знали, хто ці чоловіки з довгими бородами у подібному на пакистанське вбрання. У десятимільйонному Тунісі 6000 салафістів.
Цю консервативну секту, яка виступає за введення законів шаріату, вважають загрозою через те, що вони добре організовані, живуть за власними законами і мають симпатиків і в лавах ніби поміркованої “Еннагди”. Як би влада не намагалася відгородитися від радикалів.
“Моя дружина, до речі, не носить хіджаб,” – починає знайомство генеральний секретар “Еннагда” у туніському передмісті Радез. Джавхер Саммарі – біолог, працює в міністерстві інженер. Записуючи ім’я в блокноті насамперед вказує “батько двох доньок”. 
“Нам закидають, що ми не затримуємо відповідальних за насильство. Невже наші критики хочуть, щоб ми запроторювали людей за грати без суду, як раніше? Салафісти теж мають право на адвоката. Додам, що чоловік, який розповсюджувала у мечетях фото, через яке розгромили виставку картин, – у в’язниці. Самі ж салафісти вважають, що суспільство атакує їх, вони — захищають пророка. Наші медіа не хочуть говорити про іслам спокійно і лише провокують правовірних». Джавхер заперечив, що правляча партія одноосібно контролює державні медіа: «Однопартійна система – це диктатура. Наш засновник і лідео Рашид Ганнучі- демократ, який доводить, що іслам та демократія не суперечать одне одному. Ми виграли вибори і взяли на себе ризик витягти країну з кризи у найгірший період: кожне міністерство чи держустанова були перетворені на корупційні структури.”
Джавахер вступив до «Еннагди» у середині вісімдесятих, не раз був ув’язненим, його брат провів за гратами понад сім років. На перших в історії країни демократичних виборах ісламістів підтримали ще й тому, що ставилися до них як до мучеників, котрі вистраждали перемогу, і сприймали як правдивих мусульман, які цінують традиції, поважають родину і Бога. Тридцять років у підпіллі активісти навчили ісламістів організовуватися і на відміну від розсереджених лібералів ті були готові до виборів. Поки політична діяльність була забороненою, активісти «Еннагди», як і єгипетськм «Брати-мусульмани» займалися благодійництвом, допомагали бідним. Коли прийшов час виборчої кампанії уміло роздавали продовольчі пайки у найбільш нужденних і найрелігійніших регіонах країни.
Чи перетвориться весна на осінь?
«Хамаді, тобі небезпечно повертатися додому пішки вночі. Тобі й так погрожують, а остання стаття про те, що диплом лідера «Еннагди» Ганнучі із Сорбони – підробка, ще більше їх розлютила.»
«Лейло, не роби з мене жертву. Для ісламістів я був завжди ворогом.”
Хамаді – один з найвідоміших туніський інтелектуальнів, котрий разом з батьком Лейли Шалфі, колишнім і дуже прогресивним Міністром освіти, заснував Лігу прав людини. Навіть за диктатури один з найкращих в регіоні професорів політологів був недоторканним. Нині попри величезну популярність у Тунісі соцмереж не зареєстрований у жодній, щоб уникнути нападок: “Мене ненавидять, бо я наводжу факти, які доводять: ісламістський проект у Тунісі вже програв. Вони обіцяли один новий проект на день. Мало бути щонайменше 365. Я не побачив жодного. Чистий популізм. Соціальна ситуація не покращилася, професіоналів в уряді немає. Вони втратили й моральний авторитет. Йшли до влади як мученики – усі такі чесні й набожні, але маємо докази корупції, інформацію про закордонні рахунки верхівки партії. Це ставить ісламістів у складну ситуацію: що далі? За брехнею не сховаєшся– люди не повірять. Обговорюється можливість силових дій, щоб у будь-який спосіб утриматися пари владі. Я маю інформацію з середини. ”
Найбільшою загрозою професор Редізі вбачає в тому, що ісламісти порушать домовленості із Заходом, а «поміркований іслам перетвориться на релігійну диктатуру». Редізі напам’ять цитує розшифровку WikiLeaks, яка свідчить: переговори зі США про поступову інтеграцію ісламістів у владу почалися ще в 2005-му. Помірковані ісламісти при владі мали б стати прикладом для всього світу, але потім сталася Революція і все пішло інакше. Редіз застерігає, що такі домовленості жодним чином не означають, що Арабське повстання – справа рух Заходу: «Не вірити в те, що «Арабську весну» зробили самі тунісці – не вірити у креативність, потенціал цілого народу, людей. Так, Сполучені Штати розуміли, що режим Бен Алі вже на часі і спілкувалися з усіма – цивільною опозицією, із ісламістами, з представниками влади. Коли впав Бен Алі, за ним Мубарак Росія та ЄС були здивовані та не готові. Вашингтон теж дивувався, але був готовий до такого розвитку подій. Сьогодні від Заходу залежить куди більше. Туніс, як і інші країни має шанси на успіх, якщо буде тиск, якщо чесними будуть наступні вибори».
Торговець Муххамед Буазізі став символом Арабської весни, тоді як 22-річний хіп-хоп музикант El General – голосом протестів. Торік американські журнали називали його однією з найвпливовіших людей світу. Пісні, написані ще до революції, засуджували бідність, корупцію, безкарність поліції і стали гімнами протестів не лише в Тунісі, а й у Єгипті, Йорданії, Ємені, Бахрейні. Старі тексти, в яких El General звертався до президента, сьогодні звучать дещо наївно, а більшість проблем не вирішені досі: “Нині я пишу не про конкретного поганого президента, а всіх жахливих політиків. У Тунісі з’явилася неймовірна кількість партій, які ніби бажають кращого для країни. Насправді кожна з них хоче влади.”
So Far, So Close 
One Response to “Туніс. Місце зародження Арабської весни два роки потому”