До Каїра з села в провінції Аль-Мінья, оповідкам звідки дивуються мої каїрські співрозмовники, котрі не так часто потрапляли в таку глибинку поверталася регіональним автобусом. Час запланований на мандрівку сплив, тоді як я ніяк не могла зрозуміти, коли ж вже доберуся до міста і зможу зорієнтуватися, на котру призначати зустрічі. І власне тоді обриси пірамід, які дали зрозуміти, що ми ось-ось приїдемо в Гізу справили магічне враження, яке не замінить жодний знак на дорозі. Так от вони для чого стоять тут стільки тисячоліть. Повернувшись до Каїра почуваюся ніби в зоопарку. Мої співрозмовники називають єгипетські медіа «хамелеонами», велику партію колись Мубарака, тепер Братів Мусульман «акулою», а революцію – «конем», який Братам Мусульманам вдалося осідлати.
Знову ж про те, хто фінансував і фінансує Братів мусульман, про недолугі теорії змови і те, чому цю революцію не робила Америка, але чому Штати як завжди виграли, про те, чому невеличкі протести відбуваються мало не щодня, і в деяких таки гинуть люди, а протест, що відбувався у четвер на захист свободи слова зібрав радикальних ісламістів, салафістів і незалежних кінорежисерів, про мародерів, що досі продають награбоване під час погромів на центральній площі, про те, чому відомий письменник Букерівський лауреат, котрий все життя писав і засуджував ісламістську державу нині славить президента Морсі, який вже порушує закони шаріату беручи позики в МФВ, про привселюдне спалення вуличного грабіжника, що завів блог, де викривав офіцерів поліції, які контролюють місцевих злочинців, і навіть те, як неймовірні купи сміття, що накопичуються у місті пов‘язані з епідемією «свинячого грипу», якого насправді не існувало – все це я лишаю для статей… Бо перепрошую, все ж таки це робота.
Тут же кажу, що Єгипет – особливо після Тегерана – журналістське пекло. І, якщо в Тегерані найголовніше злізти з гачка урядового перекладача, то тут – просто зустрітися. Головні редактори, відомі блогери, музиканти, політики, активісти усі як один страждають на амнезію, регулярно гублять мобільні телефони, залишають їх на дахах будинків, тоді як самі проводять час у підвалах, губляться, запізнюються на кілька днів, забувають про те, що мали поїхати у відпустку і повернутися з неї. В кращому випадку призначають зустрічі в районах за 20 км від Каїру, куди не ходить громадський транспорт. Тут звично не просто запізнитися на дві годити, а заплановану на 12:00 зустріч протягом дня переносити аж на 00:00, а ще нормальніше – просто не з‘явитися. Зате тут можна домовитися про зустріч “зараз”. І навіть протести «одразу після п‘ятничної молитви», яка теоретично не може перенестися, відкладаються на дві три години. Але до цього всього можна звикнути, особливо тоді, коли вийшовши з метро не можеш додзвонитися до людини, яка мала б тебе чекати, а тому доводиться чекати у маленькій кав‘ярні в незрозумілому районі, де господар не дає можливості розплатитися за воду й каву з кардамоном.
Поміж цими зустрічами у різних куточках міста відбуваються протести. Деякі велелюдні майже опівночі, в іншомих усі демонстранти поміщаються під одним деревом. Я ненавиджу мультимедіа і розумію, що технології крадуть життя, відчуття та відчуття. Особливо, коли змінюю об‘єктиви на фотокамері для фото в журнал, дістаю відеокамеру, щоб поставити ще одне питання для свого маленького документального фільму, а в решті про всяк випадок роблю кілька кадрів телефоном, на який щойно записувала інтерв‘ю, дублюючи його в звичайний блокнот. І тільки сховавшись від натовпу у провулку, розписаному графіті з обличчями загиблих під час протестів та їхніх матерів, я таки знову відчуваю, що шанси вилікувати мою травму після 10 років на телебаченні є. Навряд чи найближчим часом мене перестати тіпати, коли я бачитиму репортерів у костюмах з мікрофонами в руках, котрі в прямому ефірі висвітлюють чергові і геть не доленосні протести, формально переказуючи чергове гасло , яке не має жодного стосунку до реальності. Але коли вмикається камера і можна дивитися тільки у дисплей, то я геть інакше вслухаюся в те, як один з активістів розповідає про те, як півтора роки тому його заарештували на цьому ж місці, про його надії і те, що революції ніколи не закінчують. Головне, що ми нікуди не поспішаємо, а він терпляче чекає, поки я знімаю середній, крупний, загальний… І тішуся, що після кількох тижнів, коли я ледь-ледь примушувала себе дістати ще один «девайс», зрозуміла навіщо тягаю його в своєму більшому за мене наплічнику. 
А ще я мушу зізнатися, що зазвичай закохуюся в 98% героїв свої статей і сюжетів, хіба вони не виявляються відвертими негідниками (за винятком особливо талановитих негідників). Можливо саме тому я не хочу і стільки років активно опираюся, аби тільки не мати справу з українською внутрішньополітичною журналістикою. Моє захоплення найчастіше триває аж до моменту друку, онлайн публікації і навіть Facebook рятує. Тому я так поспішаю написати хоч щось. Серед об‘єктів моєї пристрасті чомусь найбільше бабусь за 85 з героїчними долями: від пані Марти власниці маєтку з околиць Мукачево до пані Марти з Буенос-Айреса – онучки Соломії Крушельницької; дідусів за 80 серед яких борці Фрацузського опорту, прототипи пам‘ятника радянському солдату в Берлінському Трептов –парку. Чимало домогосподарок, розлучених домогосподарок, домогосподарок, які десятками років намагалися розлучитися, а також одеських і камбоджійських бездомних, колишніх наркоманів, які допомагають бездомним, кілька талановитих шизофреників, чимало офіціантів замизганих кав‘ярень, троцькістів, анархістів, греко-католицьких і буддистських священиків, мало крайньо правих (хіба крім тих, кого шкода). Найменше – гарно виголених чоловіків за 30 з дорогими годинниками, які пересуваються вулицями великих міст на статусних авто. В тому, як вони звертаються до свого водія, щоб той довіз мене до найближчої станції метро, яким ці люди зазвичай ніколи не користувалися є щось, що вбиває дещицю інтересу, окрім дуже-дуже професійного. Ньюйоркські брокери не рахуються, тому що таки користуються метро. Є ще одна група персонажів, яким мені дуже, дуже важко повірити. Це старі редактори впливових газет і керівники організації, що захищають свободу слова у країнах, скажімо так подібних до нашої. Навіть в мусульманських країнах, де ніби не так багато п‘ють, їхні носи подібні на носи старих викладачів українських факультетів журналістики, з чиїх кабінетів так тхне коньяком. Вони кажуть, що всі українські дівчата звуться «Наталями», тоді я відповідаю, що майже всі чоловіки у цих країнах звуться Моххамедами. Вони зазвичай запрошують на вечері у напевно дорогі ресторани. Перевірити, чи були ці ресторани дорогими у мене не вийшло, бо досі вдалося уникати, доїдаючи привезені з Тегерана рештки мигдалю та фісташок. Я чесно нотую і записую довгі розмови про «наступи на вільну пресу», кількість закритих медіа, те, як працює цензура, беру брошури і вивчаю дані соціологічних досліджень, використовуючи шанс випити каву, в країнах де всі переважно п‘ю чай, ще раз переконуюся, що ненавиджу офіси з окремими туалетами для керівників і рядових співробітників, нахабно перепитую, навіщо в ньюзрумах мати окрему людину, що приносить журналістам чай, каву та соки, жартую про те, що європейські редактори вже не можуть курити трубку на робочому місці і ми мусимо їм заздрити, а паралельно роздивляються вивішені на показ фото з нинішніми і колишніми першими леді, фото з міжнародних конференцій з очільниками міжнародних організацій. І попри те, що їхні дані перевірені, і я таки звертаю увагу на красномовні і приготовані для друку поетичні, але зазвичай помірковані, цитати, я все одно не вірю, хоча дякую, що їхні водії довозять мене до найближчої станції метро… дякую за телефони інших людей – таких самих важливих, що мають водіїв та офіси з окремими туалетами для босів і співробітників.
І чомусь мені легше повірити хіп-хоперу з шрамом від гумової кулі на щоці, котрий сьогодні святкує свій 21-ий день народження, показуючи мені як живуть у гето. Його цитати не менш красномовні та поетичні, але не приготовані для друку. На розмальованих графіті вулицях Каїра, в кав‘ярнях без даху з пластиковими стільцями і без того вистачає поезії. І щоб її висловити не треба десятками років «гострити перо», цитуючи поетів і класиків і «мої власні дуже важливі і впливові джерела», котрі часто теж не їздили каїрським метро. Хоча була б у мене змога, я б теж уникла цього щастя. Спасибі старій єгиптянці, яка схопила за руку малого, котрий намагався через відкрите вікно на одній із зупинок вирвати у мене телефон, поки я відповідала на чергове повідомлення про чергову перенесену з ранку на вечір зустріч. 
So Far, So Close 
3 Responses to “From Cairo With Love”