Пальми в снігу і знову Амман

11 Jan

“Мій” будинок наполовину спуcтошений, частина господарів не без серйозних проблем виїхала помінявши замки, про одного при людях “краще не згадувати”. І я не згадаю. Змиті зливою картини валяються на захаращеній підлозі. Диван просто неба можна було б викинути, але й він і так ніби на звалищі. Кебріде – одна з собак, котра з’їла мої відвойовані у водія єгипетської маршрутки капці, – загинула. Найдобрішого з усіх друга скульптора-кераміста під час протестів заарештували просто так і били 5 годин поспіль. Жорстоко. Так, що він не міг ліпити ще не один тиждень. Інший товариш зізнався, що через те, що по-дурному відповів на дзвінок поліції поки Кемаля допитували, тому дісталося ще більше. Хтось врешті одружився, тож не до тінейджерської безтурботності. Коли “шейх” під час весільної церемонії мав записати у книзі “ким працює наречена”, а батько відповів “акторка та телеведуча”, “шейх” не зрозумів і записав, як і годиться, “домогосподарка.” Ми починаємо шептатися, бо в сусідній кімнаті другу годину триває чергова драма після суперечки щодо фільму про зміну статі в Ірані. Я тут ні до чого. Вона сама знайшла розміщений  ще місять тому на моєму Фейсбуку лінк. Він не бачив ані лінк, ані фільм. Не варто сперечатися з тим, хто любить сперечатися, про те, чого він не читав і не бачив. Він обов’язково буде заперечувати. Я ось дуже обережно добираю слова. Все справжніше справжнього. Концентрація реальності.  

snow in ammanСніг в Аммані падає три дні на рік. Це міг бути листопад, лютий чи навіть квітень. Падає він зараз. П’ять ковдр не гріють. Хіба буржуйка. Дивитися на засніжені пальми краще з вікна. Пояснюю навіщо запихаю у чоботи газети. “Який цікавий і користний спосіб сушити взуття!”. Вже згодом ще один художник з іншої товариства, якого випадково зустріну, щоб проговорити 5 годин, розповість, що прочитав в інтернеті, як українці взувають пакети на ноги, щоб ті не промокали. Про це розповім в українському ефірі.

halawani“Я не маю водійських прав, але навчився їздити по снігу,” – каже той самий Шехабі, чий будинок після смерті батька відвоювали у мачухи. Він все одно переїхав у квартиру. Без своєї красуні-дівчини, але із цуценям Ра’і куди сумнішим за Кебріде. Таких “сміливих водіїв” мало. У когось спущені шини, інші просто не виберуться в Амман із бетонних передмість, Дорога до найбідніших з них закрита.

Канкане” – так вони називають цей час, коли всі сидять разом і гріються. От тільки сьогодні все менше людей говорять. У кожного свій Фейсбук. Ось на фото в інстаграмі наша посмажена на сніданок печінка з хумусом і засмажені ягнячі стегна. Цього разу лишається хіба їсти, за що я вкотре пропоную мити казанки, але вже в крижаній воді. Хіба гурман з мене ніякий. Є мало речей до яких я більш байдужа, як їжа, окрім споживчої вартості. Нашу вечерю у соціальних мережаї коментує половина міста. “О, я розумію. У вас тут ціла гамма почутів: тут і заздрість, і ненависть через заздрість, і велика любов, і смуток через те, що “хтось не поряд,” –  коментую вголос, щоб дошкулити.  Я розумію, чому деякі з них заблокували свій профіль. От тільки я через це втратила частину контактів. Звичайна пошта тут не так щоб працює. food

Я купую чиюсь душу за пляшку горілки.“До того ж я майже не використовував її,” – додають мені під час угоди. Я поки не знаю, що з нею робити. Мені пропонують грати нею в гольф. Не знаю чи важко  носити за собою чужу душу, поки не закочу її до лунки.

На наш балкон вривається місцеве Royal TV – знімають ріаліті-шоу. Дотепна розмова про те, як амманці зимують. Вони принесли і традиційного супу з сочевиці. “Хай би й посуд помили”, – каже хтось після, а перед тим дає коментарі, наповнюючи казан. Їхній акумулятор сідає, тож я позичаю для королівського телебачення позичений Canon Mark II. Вони б замерзли, якби поверталися на студію. 

ImageПрограма все одно не виходить в ефір. Через інший епізод за участі іншого “одного з нас”. Хитрий Хурі перехитрив сам себе. З серпня, відколи від веде свій насправді гострополітичнй блог “Incomplete thoughts regarding nothing in particular” про “незавершені думки ні про що конкретне” він  має 3000 читачів і 20 000 хостів. В ефірі найбільшого приватного каналу на питання про те, щоб зробив би з 50 мільйонами, він каже, що більшість віддав би батькам, а решту витратив “на горілку, жінок і сигарети.” Він геть не той, кого із себе удає. Хоча поводиться завжди саме так. Яка “водка” на йорданському ТВ? Справа не в алкоголі. Десь так само він відповідав на решту запитань. Ведучій кортіло його зупинити: “Я поставлю останнє запитання”. “Ні, ви поставите два”. “Чому?” “ Бо мені є що сказати і ваша програма не закінчується.” Він зробив все для того, щоб жодне його слово не могли вирізати, епізод перемонтувати. Їм лишалося одне – не видати випуск в ефір.

Наталя не гість”, – зауважує хтось обідом. “Так, не гість”, – тішуся собі. Не гість, а спостерігач, який чомусь має повертатися щотримісяці, щоб розібратися що й до чого, і що насправді справжнє. Чомусь я маю фіксувати зміни й не втручатися. Я не пишу історію занепаду. Так само це не означає, що я не зрозуміла і не помітила чогось важливого одразу –  ще тоді у березні, коли існував перший будинок безтурботності. Той перший занепав ще в травні, а в ньому зараз розсташувався медійний офіс Вільноармії.

Повернувшись до Києва з Нью-Йорка наприкінці листопада я постійно читала, що в Йорданії починається щось велике. Масові маніфестації через підвищення цін на пальне. Навіть йорданські бедуїни вперше вголос критикували короля. Електронна версія журналу Newseek the Daily Beast розміщувала ідіотські, але по факту правдиві твіти про події в Йорданії. “@thedailybeast: “The blue-eyed king and beautiful queen of #Jordan are facing the biggest crisis of their reign”. “Блакитноокий король та красуня-королева на порозі найбільшої кризи за часів їхнього правління.”

Переглянь це відео”, – писала вони, роздаючи тим часом резонні коментарі для Нью-Йорк Таймз: “Це масові й стихійні виступи, зачинателями яких не є тільки активісти та ісламісти. Це звичайні люди, які обурені тим, що відбуваєься”.

Вони там в Аммані думають, навіщо треба було розпинатися, яке дороге мені це місто, і сидіти вдома, поки там відбувається  щось справді велике,” – думала я. Хіба не писала у вересні ось це:  Слухай, це був дивний протест. У нас виникно нехороше передчуття, ніби тут справді може щось початися…” Я чудово розумію, що наша розмова несерйозна. Все ж мені уперше лячно. Я поглинаю поглядом ці обличчя, очі, рухи, щоб назавжди зберегти цю безтурботність. Я нерідко натрапляла на фразу в матеріалах про журналістів та конфлікти, які вібувалися в містах, «які вони так любили і де мали багато друзів». Ні, тільки не Амман. Де завгодо, але не тут. Ніхто не має права зруйнувати моє місто і мій спокій.”  
IMG_6428

Я дуже не хотіла дізнаватися про те, що кажуть мої друзі а Аммані на сторінках американських газет. А ще більше дратувалася через себе, що писала так пафосно-розніжено. Приїхала не запізно, а за першої нагоди. Обіцяний хакерський квиток не спрацював, як стало зрозуміло за кілька годин до відльоту. Навряд чи колись спрацює. Все ж спакувати валізу й не прилетіти вже не можна було. Крім того цього року я дала собі обіцянку: замість шукати нових місць повертатися, щоб зрозуміти краще.

У пустелі дуже спекотно влітку. У пустелі дуже важко зігрітися взимку.

Advertisements

One Response to “Пальми в снігу і знову Амман”

Trackbacks/Pingbacks

  1. Москва покликала « So Far, So Close - February 11, 2013

    […] закільцьовану амманську історію про те, чому спустошився “мій” будинок. Хіба натякну: щоб зарядити акумулятор, батарейка мала […]

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: