Я не говорю арабською, але виявилося можу співати арабською, коли вони грають вживу. [youtube.com/watch?v=6HqHdBlQEe8] Це дуже дивне відчуття – бути,здавалося б, у чужому місті, де загалом провів якихось два з половиною тижні. Прийти на концерт улюбленої групи із сусіднього Бейрута – такої відомої тут і геть незнаної вдома тоді, коли знову випав шанс приїхати в Амман. У цей же час, друзі з Туніса заздрять, тому що вони не тут.
Так само дивно у черзі на вхід постійно зустрічати знайомих – десь стільки ж, як і вдома, і серед публіки пізнавати барменів з такого зручного чайного бару. Врешті опинитися в античному романському амфітеатрі, якому більш як дві тисячі років і сидіти доводиться прямісінько на старих руїнах. Більш красивого концертного майданчика бачити мені не доводилося. Кажуть, що тут виступи відбуваються ще й в Цитаделі. Колись наступного разу.
І поки цей кольоровий натовп підспівує я думаю про найбільш табуйовану тему. Це ж надзвичайно, що вони тут мають одну мову, яка єднає ці півмільярда людей, що говорять арабською. Думаю навіщо мати усі ці різні мови. Хоча деякі речі не обов‘язково розуміти.
[youtube.com/watch?v=2WPfgDfP6Q8]
Поки я просто презентую їх послухайти і виконаю свою місію, яку я нарешті можу вербалізувати – показати інше обличчя цього місця, трошки інших людей, ніж вони уявляються нам там, вдома.
[youtube.com/watch?v=5vvr7KXAfck&feature=relmfu]
Це моя зовнішня місія. Тут же я маю трохи іншу. Здається, мені відведена роль Шахерезади. Щоночі я переповідаю різним людям історії, що трапилися зі мною та ні в цих краях. На ніч – тому що життя тут дійсно починається, коли сонце спадає, а день завершується десь в шостій ранку. А ще тому, що мені завжди доводиться зупинятися на найцікавішому – перед самісінькою розв‘язкою, тому що маю залишити те чи інше місце і їхати геть. Завтра я залишаю Аммана, щоб перебратися на північ – у Стамбул, де насамперед завершу зроблене, підсумую, але й розповім ще кілька історій, але вже не вголос і іншим людям. З цими, про яких я так і не встигла написати, але ще встигну, час прощатися. Лічильник встановлено.
Сьогодні ж уперше за півтора місяці наважилася вдягнути сукню – звичайну таку сукню, бо дні тут ще досі спекотні, а з пральними машинками якось не склалося. Сукня – мій новий вимір особистої свободи. Тут повно дівчат у спідницях, але якщо постійно ходити пішки з одного схилу на інший, заходячи у старе місто, тому краще почуватися комфортно. Не тому, що хтось щось зробить – безпечнішого місця за Амман годі уявити. Просто не дуже хочеться чути усі ці «Велкам ту Джордан» особливо, коли час їхати. Хоча я ніколи не цікавилася «гендерними питаннями», розповідь те, як воно дівчині їздити самій арабським світом, звісно, заслуговує окремого запису, бо все водночас і так, і геть інакше, ніж можна уявити.
So Far, So Close 
One Response to “Singing in Arabic”