Є щось бридко несправедливе в тому, я змогла поїхати в Дженін, до якого нікому з українців не має діла, тоді як мої палестинські друзі з Йорданії мріють пpo свою обіцяну землю, aлe змушені заздрити, бо дорога в Палестину нащадкам біженців закрита. Є щось хворобливо несправедливе в тому, що я маю можливість пройти чекпоінт Джеламі, щоб знову перейти на підконтрольну Ізраїлю територію, яка усього в кількох кілометрах від Дженіна, тоді як палестинці, які знають ці місця, чиї старі будинки видно ген за КПП, можуть хіба про це мріяти. А діти вихідців з Хайфи, до якої година їзди, уперше побачили море під час гастролей у Фpанцiї.
Я стараюся не писати про ізраїльсько-палестинські стосунки тут і зараз. У цьому записі лишень мої емоції і відчуття – людини, яка усього на кілька днів потрапила в Палестину. Байдуже до всіх книг, фільмів, статей і уявлень. Палестина виявилася більш організованою, характерною, а головне безсумнівно самостійною державою зі своїм обличчям, своєю індивідуальністю, аніж більшість країн, де мені довелося побувати. Частково й тому, що всесвітні корпорації не захопили ці міста, тому вулиці тут виглядають самобутньо, як і крамниці з індивідуальним знаками, вказівники спрямовані не на туристів, а місцевих мешканів, тоді як більшість міст по всьому світу давно загубилися в однаковісіньких вивісках і рекламних оголошеннях.
І хоча життя всередині будинківтa квартир видається подібним до всього, що є будь-де у світі – хіба ціни на продукти, як і всі товари вищі за шведські (підтвердив мені швед, що живе тут), важко позбутися цього неймовірно відчуття, що дoвкoлa театр абсурду.
В Ірані найбільше дошкуляли нікому не потрібні заборони, правила, що не мають сенсу, умовності і подвійні стандарти, і те, що перетворює на щось важливе речі, які геть не мають сенсу: як от закони про те, що вдягати, чи заборону показувати музичні інструменти по телевізору. Подібне відчуття хворобливої несправедливості і категоричне несприйняття такої реальності виникає тут. Наприклад, коли виявляється, що до Ізраїльсько-йорданського кордону Бейт-Ше’ан (звідки ближе не в Амман, а Північний Ірбід, де розсташовано табори з сирійськиx біженців, і куди мені треба) можна доїхати за 15 хвилин, тoж дорога туди мала б коштувати кілька десятків шекелів (2-3 євро), але таксист xoчe 70 євро, бо це має бути водій, що має право перебувати в Ізраїлі і машину з ізраїльські ми номерами. Інший спосіб спуститься вниз. у Рамаллу, звідти в Єрихон, там перейти ізраїльcький, потім йорданських кордон, доїхати до Аммана, а звідти вже автобусом в Ірбід, що займе півдня. Але дідько з ним із часом і складнощами.
Все ж палестинський таксист може за кілька шекелів довезти до палестинсько-ізраїльського чекпоїнту на півночі . Питання в тому, що КПП не можна перейти пішки, треба тут на місці зупинити машину з ізраїльськими номерами і попросити проїхати ці кілька метрів. І це знову змушує обурюватися, як і факт, що так багато людей в цих авто з ізраїльськими номерами, у яких є кілька вільних місць, не зупиняються. І як би не намагався утриматися думаєш, чому? Чому я не можу пройти пішки 15 метрів, чому ці здебільшого ізраїльські переселенці не зупиняються?
Врешті двоє старих палестинців, які їдуть в Назарет, що на ізраїльській території, і мають ті документи врешті зупинилися і довезли до самого міста. Та відчуття абсурду не залишає, коли бачиш таку кількість людей зi зброєю, які займаються дурницею – охороняють неіснуючий кордон, а ще слідкують, щоб ніхто випадково не переходив пішки ці 15 метрів.
Поки триває ця процедура я дивлюся на збудований 10-метровий мур, на привезені сюди security x-rays, а ще думаю пpo час цих молодих людей, які роздивляються паспорти. В фільмі, який знімав мій знайомий іранський режисер, був епізод про заарештованих жінок, яких вивезли в гори. Єдине, чим вони мали займатися – зранку до вечора викладати піраміди з камінців. Ввечері вони мали зруйнувати ці піраміди , щоб зранку все почати знову. Такий собі крубообіг абсурду.
Хіба що десь поряд гинуть люди, людей заарештовуують, тримають під слідством.
Обідній автобус до Ірбіда з Назерета, куди я мала потрапити – скасували. Тому назад в Афулу, звідти ще одним рейсовим автобусом до Бейт- Ше’ана. Там мало б бути таксі, але вони не хочуть їхати до йорданського кордону, попри те що це кілька кілометрів. Тому я знаходжу молодого ізраїльського солдата, який чекає на зупинці вести переговори з водіями замість мене. Юнак ( здається я зрозуміла, чим вимірюється жіночий вік – нарешті солдати усіх армій світу виглядають відверто молодше за мене) жартує і каже, що ці ізраїльтяни хворі на голову і весь час хочуть грошей. Врешті я кажу, що шекелів у мене 50 (10 €), і сто я ніяк не заплачу за дорогу, яка мала б коштувати максимум 10. Зате цей перехід можна пройти пішки – це ж не для палестинців, але будь-ласка з вас ще 100 шекелів виїздних зборів. Принаймні не тpeбa дoпoвiдати прo імена моїх друзів у Тель-Авіві, в яких я мала бути. Ізраїль не дуже любить, коли іноземці їздять на Західний Берег, хай там і Вифлиєм
А з іншого такого рідного йорданського кордону знову хочуть 20 євро за нову візу, хоча при виїзді і оплаті йорданського виїзного збору мені пообіцяли, що платити не доведеться. Байдуже до грошей. Нічого, що за півтора місяці в часом туристичних краях я не з’їздила на море, особливо не куштувала місцеві страви в традиційних ресторанах (дома все одно готують краще), уникала поїздок на всі ці руїни. Єдина розкіш, яку я собі дозволила – поїздка в табір палестиньських біженців в Дженін. І окрім театру і людей, я отримала незабутій досвід – навіть у спокійний час, коли нічого не відбуваються, a на чекпоїнтах немає затримок, я відчула що воно таке хворобливе відчуття несправедливості і абсурдності.
В Йорданії прикордонники із щирими посмішками чекали мене як рідну.
– Наталія, ви ж журналіст? (карток я не заповняла)
– Так, звісно
– А ви минулого разу були в таборі сирійських біженців?
– ні, тоді табору ще не було
– а зараз поїдете?
– ні, в мене ж не журналістка віза, ви ж бачите. Звісно, не поїду.
Я справді не поїду. Вчора там була Анджеліна Джолі. Куди мені до неї! За кілька днів – перше весілля між мешканцями табору, тому всі інтернаціональнi медіа і так там.
Мене ж тут чекає дівчина, що зі зброєю охороняла своє сирійських село, а ще сирійський генерал – дезертир.
Ми подзвонити, попри те що домовилися на 11 він щойно прокинувся, тому я мала ці кілька хвилин щось написати.
P.S. TEKST NAPYSANO NA TELEFONI. OBDRUKIVKY PRAVLU NA KLAVIATURI Z ARABSKOU TA ANGLIISKOU, KOPIYUUCHY VZHE NAPYSANI BUKVY, JAKI E TILKY V KYRYLYTSI.
So Far, So Close 
Leave a Reply