Перетнувши майдан Тахрір, де немає світлофорів, тягнучи за собою 20-кілограмову валізу з відламаним коліщатком у годину пік, розумію, що каїрську місію виконано. Минуло трохи менше трьох тижнів від початку мандрівники. Рамадан завершився позаминулої суботи. Я ж чомусь продовжую жити не вживаючи їжі до заходу сонця. Численні чаї з м’ятою і шипшиново-лимонні соки не рахуються. П’ють їх у численних “агвах” – вуличних кав’ярнях просто неба, де всі як один, як тут кажуть, “п’ють кальян’. В останній вечір розумію, що надто довго опиралася. Геть усі зустрічі відбуваються в агвах за кальяном не раніше 9-ї вечора і даремно призначати більше однієї на день. Якимось чином я примудряюся потрапити на принаймні 2-3 на вечір. У черговій кав’ярні я ніби з подивом, а на правду зумисне запитую, а де ж ваші єгипетські дівчата? Не так, щоб їх геть немає, та й відповідь мені відома. Та я щиро насолоджуюся цією миттю, коли очі моїх співбесідників починають бігати по стільцях і столиках, вишукуючи 3-4 жіночі постаті із півсотні хлопців і з радістю повідомляючи – ось, ось, поглянь! Звісно, я жартую. Вони це знають. Всн ж ми щоразу граємося в цю гру в кожній новій агві. Сексуальні домагання і напади на жінок на вулицях – напевне найболючіша тема після революції. Це явище масове. І правда в тому, що в будь-якому випадку винна жінка. Чи то вона без хіджаба, чи хіджаб не достатньо щільно закриває голову, чи хіджаба не достатньо, чи через щілину нікаба видно очі, а якщо з нікабом все гаразд, то якого дідько виходити на вулицю?.. Але про те, чому все відбулося саме так, чому і в цьому винен Мубарак (версій багато), і чому нікаби та довгі чоловічі шати з’явилися у Єгипті лише у сімдесяті і мають чимало спільного із малиновими піджаками – це теж прибережу для друку.
Я теж йду на поступку і погоджуюся попри всі температури й алергії і собі замовити кальян, щоб вкотре підтвердити – інколи для того, щоб щось зрозуміти треба не думати, а робити. Черговий політичний активіст мав віддзвонився днем раніше, а зателефонував кілька годин тому, коли я була в іншій частині міста і вже геть не хотіла поспішати. Здається, я обіцяла перетелефонувати годину тому, а може й раніше. Але ж треба було нарешті всістися й випити кави, лимонного соку й чаю з м’ятою. Я маю іншу зустріч і нічого нікому не винна та все ж… Старий дідо, який розпалює кальян і виконує функцію такого собі віденського офіціянта – старого порадника, котрого кличуть по імені, приносить “шишу”. 5 хвилин і зізнаюся, що не збираюся ані діставати телефон, ані відповідати на дзвоник, і тим паче не встану з цього стільця раніше, як…. Так от де вони пропадали мої любі співрозмовники. Я все пробачила, бо зрозуміла. Мене ж голими руками не взяти. Ніби переборюючи земне тяжіння дістаю телефон, котрий, здається важить три кіло і кажу, що буду за півгодини, хоча розумію, що їхати години півтори. Змушую своїх нових друзів висмоктати залишки їхньої шиші і чаю, піднятися і відвезти мене назад у Старе місто. Ні, звісно, я не прошу, а просто кажу, що маю йти. Але ж ніхто не відпустить дівчину саму їхати маршруткою в інший куток міста. Зрештою це справа честі.
Нарешті зав’язався ланцюг випадковихо збігів. Ще трошки фізичного виснаження і моя улюблена теорія ‘казуальної синхроністики’ запрацює. Я вже третій місяць дістаю друзів і зацікавлених незнайомців поясненням її суті, яка полягає в тому, що потрапляючи в непростий емоційний стан з людиною починають траплятися дивні збіги, які спрацьовують саме тому що ця людина їх поєднує.
У своєму телефоні показую фото з протесту напередодні. На ньому незнайома дівчина тримає плакат. Виявляється саме її телефон я щойно переписала. Вона – активістка ініціативи No military trials, а також центру візуального мистецтва, що працює з соціальними мережами. Її фільм показували на цьогорічному Берлінському бієннале, а ще на відкритті закритого в Могилянці і відновленого в кінотеатрі “Жовтень” ЦВК.
Я ніколи не жила на Близькоиу сході і провела відносно мало часу в регіоні. В Каїрі на мене мала чекати найкраща подруга мого найкращого йордансього друга, котра залишила телевізійну кар’єру і переїхала сюди з Бахрейна вчатися грати на ‘уд’ – такий собі курдський струнний інструмент. Я ж чомусь дуже добре пам’ятаю як ще в березні в Аммані, слухаючи уд у виконанні якогось іранця на ютьюбі, чула, як інший знайомий художник розповідав про те, що таке уд і дівчину, яка все залишила і перебралася до Каїра. Тут же вона обіцяла зустрічі із графітчиками, а особливо наполегливо радила зустріти директора одного із найкращих ‘Oud institute’ у світі. Ще в Тегерані місцевий режисер курдського походження і нині добрий друг приводить мене в родину першої скрипки Тегеранського симфонічного оркестру, а також одного з найвідоміших сучасних композиторів для уд. Звісно, я пізнаю чоловіка з ролика в ютьюбі. Вони вкотре пояснюють, що це за інструмент, тоді як я кажу, що післязавтра Каїр, і я швидше за все потраплю у цей славетний інститут. І я геть не дивуюся, що іранських режисер просить передати вітання директору інституту, котрому запропонував зніматися у своєму новому фільмі. Вітання директору я так і не переказала. Бахрейнка, в котрої я спершу мала зупинитися і ‘так багато обговорити про наших спільних йорданських друзів’ зникла. За кілька днів до свого від’їзду вона написала, що геть про все забула і краще мені приїхати на море в Сінай, де ‘купа цікавих людей’. Вона, можливо, повернеться в неділю. Про те, що група ‘цікавих людей’, повернулася в Каїр днем пізніше я розумію, коли один з найуспішніших єгипетський хіп-хопхоперів, котрого маю зустріти для фотопроекту про політично активних арабських музикантів, на день запізнюється на інтерв’ю і замість суботи в обід приходить ввечері в неділю. До побачення фото. Зате від переказує вітання від свого йордансього колеги Тарека, про контрого я писала в березні, і з котрим вони щойно відпочивали на Сінаї. Тарек – з геть іншої йорданської тусовки, але Facebook знає забагато і я розумію, що десь саме там пропала моя бахрейнка. Я починаю вірити в те, що теорія про те, що кожна людина через 6 людей знає кожну іншу людину у світі, має певне підґрунтя. Я обіцяю передати зворотнє вітання Тареку, адже у вересні знову буду в Аммані. Однак все ж кляну Ель Діба, бо приїхав він на кілька годин пізніше і геть не до заходу сонця, як і обіцяв. Найбільше ж за те, що в цей же час мене чекає інший режисер-документаліст, котрий мав бути моїм другим провідником у світі сучасного єгипетського мистецтва, чиї 5 фільмів я таки осилила. Я не буду говорити про те, що вони були надто оригінальними, але, коли є змога я намагаюся готуватися до інтерв’ю. Бассему не дали вчасно британські візу, його виставка у Лондоні перенеслася, тож він щойно прилетів. Хоча чинити так не зовсім гарно й професійно, але цього разу провину за запізнення валю на попереднього співрозмовника – хіп-хопера Ель Діба. “Він мені не подобається”, – каже кінорежисер Бассем. – ” Ні, я люблю хіп-хоп, але тексти Ель Діба надто прямолінійні. Терпіти не можу, коли музиканти “вчать жити. Я не так давно був на його концерті, мені не сподобалося, тоді як з ним тоді грав цей хлопець з Йорданії, здається Тарек… Ось він – геніальний музикант”. Тарек, звісно, той самий Тарек. Бассем не знає Тарека особисто. Вони з різних сфер і ніколи не перетиналися. Контакти Бассема мені дала інша дівчина – журналістка з Йорданії. Зате я кажу Бассему, що саме Тарек дав мені імейл його старшого брата, котрий займається “комунальники хорами”, і від чийого проекту Тарек в захопленні. Те, що робить старший брат кінорежисера Бассема справді цікаво. У цьому величезної місті він збирає до купи жителів однієї будівлі чи невеличкого району будь-якого віку й соціального статусу, які протягом тижня в поетичні формі висловлюють усі свої біди й проблеми. В результаті виходить хорова композиція чи вистава.
Всі ці люди, якимось чином пов’язані не тому що так звана ‘богемна тусовка’ мала і всі знають одне одного. У Єгипті майже 90 мільйонів, у Каїрі – 20. Можливо просто усі хороші люди мають бути якось пов’язані між собою.
Чи просто мають знати одне одного, скільки б не було людей у цьому світі.
Я ж – транзитор
сама собі міністр
адаптації
до будь-якої ситуації
Ніколи не самотньо
Від цього воротить
Я мушу відволіктися. Мій сусід у літаку – одноокий дід в білій сукні повертається з Мекки. Він алжирець, тому теж має заповнити бланк про в’їзд, і просить заповнити і його документ. З його паспорта я передряпую арабською, котру не розумію, але можу писати, його ім’я, професію, місце народження. Спершу він забрав мою каву і газету, потім пролив мою воду. Тепер він посміхаєтся і намагається взяти мого наплечника, та той виявляється заважким. Тож дід одним оком дивитися на невелику бавовняну сумку. Ні, якось нечемно йому її віддати – він з Мекки, а та там – дві пляшки горілки. Перед приїздом в кожну країну хтось із майбутніх арабських друзів останньої хвилини чемно просить купити в duty free кільк пляшок алкоголю. Здається, за цю поїздку я придбав більше, ніж за весь рік в Україні. Напевне я справді передавач.
p.s. a sche ja ne mau kyrylytsi, schob vypravyty pomylky
So Far, So Close 
One Response to “Uniting Arab Lands”