Для того, щоб щось написати, треба щось побачити, а ще – трохи мовчання. Якби в електричці, яка везе мене із району Карфаген-Ганнібал, де мене завдяки спільній подрузі (до речі українській) прихистив один із найвідоміших туніських та загалом арабських блогерів, котрого журнал the Foreign Policy разом із Навальним та співзасновником WikiLeaks the 100 Global Thinker 2011 помістив на 24-ту позицію… Так от, якби я вп‘ялилася в екран свого телефону і писала, то не побачила, як сусіди по вагону турботливо показали хлопцю, котрий щойно заплатив штраф за безкоштовний проїзд, що варто глибше сховати скручені в кишені купюри. Я б не побачила дівчат у кольорових синіх хіджабах, які так пасують до місцевих біло-блакитних таких середземноморських будинків, котрі сидять поряд з тунісками з оголеними плечима у настільки коротесеньких шортах, що після Ірану та Єгипту ці жінки видаються мені голими. А я ще перепитувала, чи варто мені виходити з дому в сукні без рукавів. Сукні(!). Я б не помітила світлих посмішок старих тунісців, котрих у вагоні звісно більше, але котрі обов‘язково поступаються місцем дівчині. Хай і роздивляються, але їхня увага не викликає відчуття непевності, яке було у каїрському метро. Тут здається навпаки: щоб не сталося, усі довкола мають Тебе захистити.cI feel secure, I am not in Europe. 
Тоді б я навряд чи звернула увагу на ятку з хлібом, яйцями і молоком біля вокзалу. Що поробиш – я живу у світі стереотипів і завалюю свою голову такою кількістю кліше, що будь-який вуличний продавець у Тунісі нагадує мені Мохаммеда Буазізі, котрий був не першим тунісцем, що підпалив себе, але якби це пафосно не звучало – запалив Арабську весну. Звісно, тут так само не люблять цей термін, як і я оминаю слово «Помаранчева», і кажу просто революція…
Тож я промовчу про зустрічі і поки не буду писати про те, наскільки жорсткішим і небезпечнішим було життя в заможнішому за Єгипет Тунісі до революції. І замість того, щоб писати про це зараз на своєму телефоні, адже маю поки що тільки такий інтернет, я згадаю про молоду акторку, яка займається сучасними танцями, і з котрою ми годину проговорили про її улюблену Піну Бауш і ту свободу, якою діляться актори її театру в Вупперталі, котрі на сцені справніші за більшість людей довкола. Вона ж – така сама активістка, і сама схотіла станцювати на березі моря для мого маленького фільму про покоління, що робить революції… (Ось бачте я про нього написала. Насамперед для того, щоб стримати обіцянку і зняти хоча б щось, попри описаний страх відеокамери, який чомусь мене опанував)… Якби я вп‘ялилася в телефон, то не дізналася від одного із очільників TEDx Близького Сходу та Північної Африки про те, якими схожими видалися для нас відчуття в Аммані та Екзархії в Афінах. Як з‘ясувалося ми обидва сиділи у тих самих місцях з місцевими ліваками. Він у грудні-січні, я в березні-травні. І напевне не роздивилася б розмальований графіті бар на набережній (з неймовірно жахливим і гірким місцевим пивом), що мені нагадує віденські Flex чи Frame, який утримують веселі лесбійки, а моєму господарю – улюблений берлінський Кройцберг, де він прожив два роки з 13, коли був політичним біженцем і переховувався від місцевого режиму. А ще мовчання треба для іншого… 
Часом я тішуся, що серед людей, яких я зустрічаю є ті, хто категорично відмовляються користуватися соціальними мережами. Вони ж бо дарують те відчуття свободи говорити, що хочу і не почуватися пліткаркою, яка обговорює подругу, що щойно вийшла з кімнати.
Тому що блог блогом, а це не найприємніше відчуття писати про людей поряд. Хіба рятує інша мова і те, що вони навряд чи прочитають те, що я про них пишу, хоча і додані у фейсбук і можуть користуватися гугл-транслейтом. Навряд чи їм цікаво, але є щось цинічне, дволике й нещире в тому, щоб писати свої враження про людей, яким щойно сказав до побачення, а ще гірше про тих, із ким сидиш у сусідній кімнаті, чи на сусідньому дивані. Саме тому я не йду до офісу з кондиціонером, де працюють мої нові друзі, поки не допишу ось це.
So Far, So Close 
Leave a Reply