На цьому фото Гарі Інгіш – один з директорів Freedom Theater у палестинському таборі Дженіні. «Гарі Інгліш – найкращий з усіх американців» – так жартують його колеги – режисери, актори під час вечору, що затягнувся до четвертої ранку, хоча в 9:00 – обов‘язкова нарада. Гарі зарештували сьогодні на одній із демонстрацій проти окупації.
Коли ви бачите ось таке фото, то швидше за все, як і я думаєте: «Чергова демонстрація, черговий затриманий, і такі як завжди ізраїльські солдати». Гарі Інгліш – справжній. Реальний. Вам поки так не здається, але він такий. І я його знаю. У першу хвилину, коли він сидів на дивані разом із акторкою із Португалії, що теж перебралася до Палестини, то видавався зверхнім. До їхнього театру повсякчас приходять випадкові відвідувачі.
Згодом саме Гарі познайомив мені із сучасним палестинським театром, переказавши сценарії і всі підтексти усіх цих красивих п‘єс поставлений у Театрі свободи від “Аліси в країні див”, “Чекаючи на Годо” чи “1984”. Гарі й пояснив, яка художня й естетична цінність того, що роблять місцеві актори, на яких звертають увагу насамперед через їхній політичний активізм.
– Як я потрапив у цей театр? Та так само, як і ти. Приїхав кілька років тому на один день. Я писав книгу про палестинський театр. Приїхав на день, лишився на два тижні, повернувся на рік. А після убивства Джуліана вони покликали мене знову й запросили домопогти навести лад.
Ви ще не вірите, що Гарі не просто людина на фото, чиї руки скручують ізраїльські солдати? Звісно, бо не поряд із вами Гарі Інгліш сидів на ганку і записував у блокнот, який ось тут поряд мене, усі свої імейли, обіцяючи відповісти на додаткові питання. Це не ви слухали, як уважно Гарі занотовує біографію Зухайра Зубейді – ще одного із засновників Театру Свободи – колишнього лідера Бригад мучеників Аль-Акси, що давним давно склав зброю, розуміючи, що культурна інтифада куди потужніша за збройну. Зухайр ось уже п‘ять місяців у палестинській в‘язниці й проти нього не висунуто звинувачення. Гарі записує біографію зі слів молодого режисера для того, щоб допомогти скласти толковий прес-реліз, бо ніхто окрім режисерів і акторів не допомагатиме Зухайру. Жодна правозахисна організація у світі не має мандату (я обожнюю це поняття!) допомагати палестинським в‘язням у палестинських тюрмах. Хіба в ізраїльських.
В афінській Екзархії на черговому даху я говорила про це з молодим британським режисером, який знімає фільм про грецьких анархістів. Тоді я розповідала йому про сирійських біженців. а ще те, як би гарно він не знімав – ми втратили відчуття реальності. З Россом ми зійшлися на тому, що сьогодні фото і відео сприймаються як картинки з іношої візуальної реальності. Люди з одного з чорних екранів, які нас оточують. Спроможність співчувати пропала не без причин. Якби ми щось відчували, реагуючи на кожне зображення, то з тією кількістю картинок, що нас оточують, не витримало й серце матерітерези. (Це ім’я я зумисне пишу з маленької однимсловом, бо матитереза – це образ, а не конкретна людина).
Важко комусь співчувати і думати про нього, як про живу людину, якщо ви не сиділи із нею поряд – хай навіть кілька хвилин. Парадокс у тому, що як би я все це не описувала – його велике запилене взуття, як у всіх американських письменників, шкіряну сумку із купою паперів, і те, як він прибирає пасма сивого волосся, все одно реальним Гарі буде лише для мене. Для вас він все одно залишиться картинкою. Просто у цієї картинки відтепер буде ім‘я – «Гарі Інгліш».
Leave a Reply