Родички, які приїхали в гості, по мобільному телефону викликають бричку – таке собі таксі з конякою. Їм геть недалеко їхати – мало не на сусідню вулицю цього насправді густозаселеного села на півдні Єгипту, але жінкам не варто самим вештатися вулицями. Коли я вмикаю лампу, протягом 20 секунд слухаю спів якихось рядків із Корану, що мають вберегти господаря від наврочення. Я так рідко вживаю це слово, що серед 5 мов присутніх довкола (це не означає, що я ними розмовляю), я не можу згадати, як його відмінювати. Зате сура з Корану нагадує мені про забобони, щоразу я заходжу у кімнату цього будинку із зачиненими вікнами і дверима, звідки жінкам краще самим не виходити. У це село в консервативному районі Єгипту я приїхала, напросившись у гості до єгипетської родини, з якою колись познайомилася на зйомках в Еміратах. Чоловік тоді розповідав наскільки суворі звичаї у його родині, тож потрапити сюди захотілося ще більше.
У цьому селі геть нічого не відбувається, тож мій вихід на вулицю з камерою за 5 хвилин зібрав 42 (я рахувала) малюків і підлітків, що смикали, тягли за хустку, чогось хотіли і просто верещали. Все ж кілька діб у спартанських умовах, більшість з яких мені довелося провести в приміщенні із відповідними запахами курей та коней довкола, вартий цілої статті, тож звісно найцікавіше я знову не напишу. Зате тут я зможу написати про те, про що журналіст писати не мав би (навіть у колонці), а саме нічим не підкріпленні спостереження і узагальнення про побут арабських жінок. Тож я омину гори сміття на узбережжі Нілу, де ввечері біля вогнища вся родина збирається лузкати насіння. Гори сміття співзмірні із тими, які не дали мені змоги зрозуміти-полюбити-прийняти єдину з усіх країн у світі, куди мені не цікаво повертаюся – Індію. Хоча гори пластикових пакетів і бляшанок – такий же символ приходу ‘цивілізації’ у ці краї. Правда в тому, що в супермаркетах малих містечок тут найдовші сами полиці з чипсами в блискучих обгортках. Як і виклик брички мобільним телефоном, вкотре змушує задуматися про те, що зовнішні атрибути (хай це і айфон з Інтернетом у глухому селі) – не несуть з собою жодної цивілізації, як яскраві синтетичні дешеві тканини, з яких тепер тут шиють абаї, в яких вдесятеро спекотніше, ніж у зроблених із бавовни, так само запах мого декоративного шампуню якоїсь дорогої французької марки (зазвичай я не користуюся такими речами, але ці маленькі і зручні в дорозі пляшечки мені подарувала подруга), так от – запах цього шампуню заледве пересилює запах із дірки в туалеті, що водночас є і зливом для душу з холодною водою. В триповерхових будинках тут часом тримають курей на горі, а корів та віслюків – у сусідній кімнаті. І байдуже, що в єдиному “красивому” домі по сусідству є дві “красивих” квартири з золотими колонами і фотошпалерами у сердечка (фото додаю), які облаштувала родина племінника племінника, що був на заробітках в Еміратах.
У не зовсім спокійні дні, попри те, що ми ніби мусимо сидіти вдома, нам весь час приносять і посмажених і лише обскубаних качок і гусей. Тоді як діти з родин, що вже отримали гори подарунків від дядька з Абу Дабі (одна родина – кілограмів 5), і далі приходять у гості й вимагають нові кульчики, шалики і будь-що. Я боюся фотографувати дітей. У блозі я можу написати, що вони винятково страшненькі, наприклад, із виряченими очима. Красиво дитина – радше виняток. Так, не варто узагальнювати, але це правда, що одруження поза межами цієї родини – величезний скандал. І дівчинка, що поклала око на хлопця із сусідсього будинку, з яким вони вже бачилися, коли жили в Еміратах, викликала бурю гніву, чуток, пліток, коли уже майже зарученою сама прийша у гості до майбутньої свекрухи, чия господа розташована в сусідньому будинку. Але, на щастя, згодом родина прийняла таку “зраду”. 
І ось я переходжу певно до найемоційнішої частини. В принципі непогано, що мені довелося затриматися в цьому місці, ще на добу (саму вечірнім автобусом мене не відпустили). Це не був згаяний день. Думаю, що варто було б прожити ще день-другий, щоб відчути ту тугу життя за зачиненими дверима, навіть не тому що виходити не варто, а виходити немає куди. Довкола хіба кукурудза, бетонні блоки і дуже-дуже багато сміття. Так само стає зрозуміло, що, якщо сидіти цілими днями всередині, то не залишається інших справ і інтересів окрім піддивлятися у шпаринку й обговорювати сусідів і родичів, їхні статків, їхній побуту і стосунки. Мушу зізнатися, що всією душею ненавиджу сільське життя, а найбільше ту не свободу, яку накладає будь-яка громада. У Сербії, на Вінничині, у Сибіру, Камбоджі, Тиролі чи Алабамі – для мене будь-яке село в решті-решт Догвіль. Тут я все ж геть не по журналістськи починаю ще раз дивитися на арабських жінок, вдивлятися в риси бабусі, яка вирішує все сама, і якої так осерігається вся родина. Саме вони – жінки старшого покоління є найбільш запеклими і ревними захисницями свого ось такого побуту, адже саме вони, ці бабці в чорних сукнях, забирають велику тацю із фруктами і солодощами, яку мої господарі принесли для дітей і дівчат, котрих утричі більше, і відносять її в кімнату для чоловіків, вони, бабці наказують малечі забрати з нашої кімнати стільці і віднести їх у кімнату для чоловіків, вони намагаються сховати гостей від чужого ока і показують нам на своє місце. Одна із найбільших сварок із моїм хлопцем за наші роки разом сталася через Айаан Хірсі Алі, з которою мені так важко не погодитися, а він вважає її чи не ‘яструбинею-республіканкою, що пропагує вищість християнської цивілізації”. (До речі, єгипетські християни-копти не менш радикально дотримуються своїх ортодоксального традицій). Найголовніше, Хірсі Алі нічого такого не пропагує. Але після кількох днів у цьому єгипетському селі я маю кілька аргументів на користь сомалійки. А ще додам: так, хустку тут я не знімаю, і виходячи на недобудований дах (тут залишають можливість зробити ще один поверх, коли з’являться гроші), щоб розвісити випраний в холодній воді над діркою у туалеті одяг, я так само автоматично покриваю голову. Роблю я це з поваги до родини, яка мене запросила, з поваги до батьків, і щоб давати менше приводів сусідам обговорювати і пліткувати про сім’ю, до котрої приїхала не зовсім правильна гостя. І самовпевнено думаю, що коли б мені довелося жити тут самій, то тільки б наважилися ці бабці відібрати стільця чи з осудом подивитися у мій бік, якби я схотіла сама посидіти під вербами, що схилилися над Нілом. От тільки перед тим довелося добряче прибрати береги від пластикових пакетів, бляшанок від коли й обгорток від чипсів.
So Far, So Close 
Leave a Reply