Він записує своє ім’я у моєму блокноті дуже-дуже повільно, тому що має зорієнтуватися, бо латинкою пише зліва на право, арабською – справа на ліво, єгипетськими ієрогліфами – згори вниз. Одне щастя, що рідна нубійська не має писемності. Так, так нубійців тут чимало і мову свою вони не забули, і вона – додаткова мова – як і будь-яке додаткове знання колись та й прислужитися країні. Так під час війни з Ізраїлем Президент Саддат всі комунікаційні пости віддав нубійцям, адже ізраїльські військові, які, звісно, знали арабську, таки не змогли розібрати сигнали, що їх передавали нубійці. Професора з Каїрського університету і співробітника єгипетського музею я зустрічаю ніби випадково біля набережноі Нілу. Ніби випадково його донька виявляється редактором політичного шоу ‘Egypt Tonight’ і ніби випадково збирається в Україну, щоб зробити матеріал про ‘пост-революційні’ зміни…
Я не буду тягнути кота за хвіст, не буду гратися в катарсис. Професор справжній, його розповіді про охорону від мародерів національного музею, що розташований фактично на площі Тахрір – теж. (Все найцікавіше я, звісно, прибережу для статей). Я навіть впевнена, що посмішка теж щира. А от справжній намір – продати мені побільше ароматичних парфумів, папірусу, а за умови, коли іноземець виявиться не найкращим покупцем (як, наприклад, я), попросити туриста з його неєгипетським паспортом придбати пляшку алкоголю в місцевому duty-free. Це можна зробити одного разу – в паспорті поставлять мітку. Дідо, як і його молодий напарник (який попри своі 38 у цьому бізнесі уже 22 роки і за цей час вешталася містом вже мав японську, американську та британську дружини ) – справжній доказ того, що навіть коли Тебе хочуть використати – це можна використати. Вони – подарунки долі, бо як ніхто добре знають, чим живе ‘баляд’ – down town – старе місто і розповідають мені про місцеву конкуренцію, вводячи у світ місцевих ділків, але тих, хто не має проблем із законом – окрім тих, що неписані для чорного ринку алкоголю. Тож я розпитую про ‘долю'(відсоток від придбання 3 літрів джину для спекулянтів – 20 євро, найбільший успіх – група із 28 іноземців). Насправді головне в їхньому підробітку й нехитрій роботі – щирість і справжнє бажання пригостити іфтаром, спілкуватися і не ображатися на тих, хто відмовляється купувати будь-що. Все геть інакше в Гізі, куди не варто потикатися самому.
Гіза – той самий Каїр, але з іншого боку ріки Ніл. На метро та маршрутці до пірамід можна дістатися за пів євро, тоді як таксист може довести за 5-10-20-30 – скільки вам не шкода. Але справа не в грошах, а так званому амбієнсі. Найбільша культурна пам’ятка світу – піраміди й Сфінкс – виявляється найбільш незорганізованим об’єктом. Коні, люди на конях, фото-верблюди, десятилітні продавці сувенірів і дуже багато галасу. Але якщо дуже-дуже постаратися і зосередитися, сховатися (на піраміді Хеопса це можна зробити), бо вона тільки в фільмах видається пласкою… Тож сидячі на ній під полуденним сонцем можна згадати, що це місце насправді є місцем тиші, де вшановували померлих. Фактично – якщо дуже-дуже гарно подумати, то цвинтар. Знайти кілька сантиметрів у затінку під однією із брил мені допомагає цього разу юний єгиптолог, котрий працює в культурному центрі, і котрий просто скучив за цим місцем. Він же розвіює три фунти міфів, як от про те, що носа Сфінксу відбили за наказом Наполеона і вкотре дивується, що європейці чули про “this shit”. Насправді ж то був суфійський мусульманин, котрий роздратувався, що місцеві селяни вклоняються Сфінксу, а не Аллаху.
Я пишу ці кілька абзаців мало не добу, паралельно вслухаючись в розмови про хатнє господарство, не моїх родичів, намагаючись бути привітною до малих хлопців, котрі дуже хочуть зі мною погратися (“іншала, у цьому житті ми ще побачимося”) і усіляко приховуючи свою нелюбов до дітей. Друзями ми таки стаємо. Те, що пишу так довго й повільно – повільніше за професора єгиптолога – означає, що час завершувати і дописати решту вже завтра, знову прокинувшись в справді забитому селі на півдні Єгипту з вербами, що схилилися над засміченим берегом Нілу, де під вікном припарковано коняку, а на третьому поверсі сусіднього будинку живуть кури, де мені так часом важко зрозуміти, що я все ж таки тут роблю. Чому потрапивши до Єгипту я не їду в який-небудь Дахаб чи Шарм-еш-Шейх, а в це місце, яке настільки не вирізняється анічим, де життя відбувається за зачиненими дверима й вікнами. От тільки через шпаринку у вікні можна побачити так багато… Бо в цій відсутності прикрас ніби сама ‘есенція справжнього життя’. Хоча цей вислів можна вжити лише для красного слівця, адже несправжнього життя не буває навіть в пластикових мегаполісах. І все ж тут, ховаючись від натовпу, не розуміючи половини розмов, я все ж розумію, що найцінніші моменти – це моменти абсолютноі самотності… Але глухі села – найгірше місце для цього, бо залишитися наодинці із собою всередині великого арабського дому (утім, як і нашого села) важче, ніж в 20 мільйонному місті, тому що ‘так не заведено’. А я поки гість, який просто спостерігає і має не осоромити на все село не себе, а своїх господарів.
So Far, So Close 
прекрасно