Виходячи майже опівночі з квартири іранського хіп-хопера, де затрималася через те, що протягом двох години заледве зробила
нормальне фото (частина образу мого героя – не показувати обличчя; офіційно хіп-хоп хоч і не поза законом, але продавати диски, виступати з концертами заборонено, а будь-які посилання в інтернеті – заблоковані), під час прощання із татом хлопця (іранська молодь до
одруження живе з батьками) той щиро цікавиться, наскільки популярний реп в Україні, але найбільше, дізнавшись, що з Тегерана я прямую до Єгипту чоловік турботливо запитує: “Куди ж Ти, дитинко, в Єгипет? Єгипет – там же таке коїться, там же небезпечно”… І цим вкотре дає зрозуміти, наскільки відносне поняття небезпеки і наше уявлення про країни, адже цієї пізньої години для нього певне немає безпечнішого
місця, ніж його квартира в Тегерані, хай і по телевізору (звісно, на Бі-Бі-Сі, а не місцевому каналі) показують землетрус на
Північному-Заході Ірану.
Коли я летіла до Ірану вперше (на вибори 2009 року), за кілька хвилин до посадки літака я та всі жінки почали одягати хустки і
довгі пальта та сорочки, які закривали руки. Моя сусідка, подивившись на мене, показала, що хустку не треба натягувати аж на брови, головне – просто накинути на волосся. Видаватися консервативнішою за іранців і перебільшувати не варто. І це стосується усього.
Хоча процес отримання журналістської візи до Ірану займає кілька місяців, а маючи в паспорті одну таку, про туристичну можна забути,
все одно робота закордонних медіа тут дуже добре організована – головне терпіння й гроші. Для журналістів створені кілька афілійованих
з МЗС агенцій, які беруть скажені гроші за отримання акредитації, а також за послуги перекладача. Той може не говорити англійською чи
російською, але завше має бути поряд, і найпринциповіше у тому – не так його обов’язкова присутність, а обов’язковість оплати, яка нічим
не регламентується і не лімітується. Домовлятися про зустрічі поза цим вважається неправильним. Все ж для одинокого журналіста з надто
скромним бюджетом можна зробити виняток, а процес акредитації – після якого журналіст нарешті повинен зустріти “свого перекладача” може затягнутися з вини не закордонного кореспондента, а чергового відділення акредитацій одного з трьох міністерств, котре журналістами опікується…
В мене ж поки все відбувається поза планом, а заплановані зустрічі, котрі мали б тривати найбільше 2 години, затягуються на годин п’ять,змушуючи ревно дотримуватися Рамадану і не вживати не тільки їжі, а й води навіть тоді, коли вже час іфтару (розговіння), який починається близько о пів на дев’яту. І хоча у своїх будинках, а тим паче за парканами своїх віл (з мого будинку видно маєток молодого тегеранця, який дуже весело проводить час із дівчатами біля басейну), чимало тегеранців і їдять, і тим паче п’ють… Все ж на вулиці життя геть інше. Тут справді можна побачити поліцейських, котрі зупиняють пари в автомобілях,аби пересвідчитись, що хлопець і дівчина в одному авто – чоловік із дружиною, чи брат і сестра…
З режисером зустрічаємося в торговельному центрі і кілька годин спілкуємося в порожній кав’ярні, котра відкриється тільки о 9-ій. Мій
співрозмовник чемно цікавиться долею Pussy Riot і запитує, як перекладається і що означає така назва. Від детального перекладу я
ухиляюся. Найважче йому, іранцю, зрозуміти, чому у випадку з Сашком Володарським у в’язницю посадили хлопця, а не дівчину і чому дівчина у порівнянні уникла покарання…
Іранці кажуть, що їхня країна – інша планета. Та все ж, вербалізувати цю відмінність від світу й інших людей їм не вдається. В принципі так
само, як і мені, адже попри хіджаби у +45, ніби заборону алкоголю та музики і ще три мільйони правил, які існують тут, різниці між нами
небагато. Про це далі, щойно ще раз доберуся до Інтернету, користаючись яким нарешті відпочиваю від заблокованих соцмереж, в яких все одно, залогінюючись з інших серверів сидить іранська молодь. Ось вони – safety nets of Tehran.
So Far, So Close 
Leave a Reply