Теорія змарнованої енергії / The Theory of Rotten Energy

8 Aug

Це мала б бути історія про художника з неназваної країни, котрий  творив щось особливе, але  зупинився і почав проживати своє життя, яке  хоч і дарувало різноманітні задоволення, але всі вони виявлялися швидкоплинними.  (Країна неважлива, бо задоволення врешті у всіх однакові. ) Аж ось митцеві стало нудно, а малювати далі не хотілося.

Мене ж завжди цікавило, чому надзвичайно талановиті люди, яким можна хіба заздрити,  зупиняються. Не знайшовши відповіді, я її вигадала, створивши теорією, що не має жодних обґрунтувань. Полягає вона в тому, що деякі люди занадто безкомпромісно поглинають чужу енергію і те, що їм дають інші,  забирають все тільки для себе і за жодних обставин не віддають ні краплини своєї. Можливо, причина в егоїзмі та байдужості, можливо, – скупості чи духовних лінощах, коли здається, що для того, щоб віддати треба докласти зусилля. Та й взагалі навіщо ділитися?  Здавалося, можна накопичити в собі стільки, а потім на гора віддавати шедеври чи просто берегти сили, бо якщо вже щось забрав, чому б не зберігати…

Мені часом здається, коли із  отриманою творчою енергією геть нічого не робити, й передавати її іншими, є шанс, що нутрощі просто почнуть гнити, а гниття, як і травлення – теж процес, котрий пожирає чи не більше сил та енергії. Більше того ще й не вивільняє місця для нових вражень, емоцій, людей, і врешті скільки б не забирав чужої енергії замість пісень чи полотен –  нудьга. Тоді як щедрість чи то в спілкуванні чи створення хоча б чогось, хай і не надто талановимиго чи особливого, хоч і вимагає зусиль, все ж  перетворює  енергію на щось та  вивільняє місце для нових спроб

Я чимало їжджу й мені щастить на неймовірних людей, шмат чиєї енергії я зазвичай по-загарбницьки відбираю, намагаючись не набридати й не силувати їх власними емоціями. І хоча врешті з’являються телевізійні сюжети, журнальні статті, надруковані та ніколи не показані фото, погані римовані та непогані неримовані поезії,  ексгібіціоністські або ж наївні статуси у Facebook, а також довгі розповіді в ролях для друзів, котрих бачу хіба між подорожами саме заради таких розмов, короткі перекази оповідань для випадкових перехожих, все ж щось важливе залишається непереробленим й неперетвореним, і воно не просто накопичується, а під‘їдає живлення, адже дійсно отримавши три мільярди можливостей все ж повертала замало із того, що почула й побачила. Тож час наздоганяти.

До виїзду в аеропорт – години. Дизайн блогу – примітивний. Як ним користуватися – поки не розібралася. Одруківок – чимало.  Валіза – порожня.  Інтерв’ю – недошифроване.  Довгоочікувана віза –  досі не проштампована.  Та це саме той час, щоб таки почити те, що варто було зробити надцять років тому.

Адже попереду більш як півтора місяці спеки, браку води під час Рамадану,  дві літні хустки, осінній одяг з довгими рукавами,  дві камери, подарований мікрофон (легенда хіп-хоперів), кілька позичених об‘єктивів, два записники, дуже маленький й повільний, але вірний комп‘ютер, дірка в улюблених капцях, відсутність подарунків (окрім саморобних листівок і піратського диску з саундтреком “Піни”), сімсот (звісно перебільшую, але хіба трохи) написаних і ще двісті ненаписаних за останні десять днів імейлів та повідомлень з домовленостями про зустрічі, шість країн, дві з яких не відпускають, три вже давно кличуть, а з іще однією поки й гадки не маю що роботи. Тегеран-Каїр-Туніс-Амман-Дженін-Стамбул і все, що між ними, але головне – вже такі близькі хоча ще не знайомі люди.

Image

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: