Війна в Іраку: почати легко, а завершити?

Як живуть іракці через 10 років після падіння Саддама Хусейна

Багдад-Ербіль-Халабджа

 Війна в Іраку – чи не найважливіша подія останнього десятиліття. Вона змінила розстановку сил не лише на Близькому Сході, а й в усьому світі. Мільярдні оборонні бюджети підірвали економіку Сполучених Штатів, а та спровокувала світову економічну кризу. Жертви серед мирного населення, скандали з катуваннями іракців у в’язниці “Абу Грейб” поставили під сумнів методи, якими США просувають демократію у світі. Відтоді міжнародна спільнота намагається триматися осторонь чужих конфліктів, аби зайвий раз уникнути критики.  Насамперед воєнні дії змінили життя 30 мільйонів іракців, чимало з яких спершу дійсно вітали повалення режиму Саддама Хусейна – на той час одного з найавторитарніших лідерів.

 Бомби на Багдад полетіли десять років тому – навесні 2003-го. Уже в травні президент США Джордж Буш урочисто оголосив про перемогу. Майже через десять років 28-річний Мохаммед Лямі готувався до весілля. Родина саме витратилася на меблі для майбутнього подружжя. Хлопець пішов базар і загинув під час вибуху замінованованого авто. Брат Мохаммеда розповідає, що сім’я не отримала жодної компенсації. Такі історії в Багдаді на кожному кроці.

Сьогодні в іракській столиці не стріляють на вулицях та не викрадають людей. Якби не КПП через кожну сотню метрів та фортифікована “Зелена зона”, де розсташовані урядові будівлі та іноземні представництва, здавалося б, що семимільйонне місто живе звичайним і навіть бурхливим життям.

Від теракту не вбереже ані обов’язкова для місцевих політиків охорона – саме вони основна ціль терористів, озброєні військові, котрих повно на центральних вулицях, але не помітити у бідніших кварталах. Іракці по-буденному пояснюють: якщо заклали вибухівку – винні баасисти – прихильники старого режиму, якщо себе підірвав смертнтик – справа рук “Аль-Каїди”.

“Їхні теракти вкрай підступні. Ми не раз бачили, як після вибуху родичі та друзі бігли допомагати пораненим, і відбувався повторний. За ці роки у моєму кварталі, де мешкає тисяча сімей, загинуло шістдесят. То були сусіди, котрих я знав особисто, ” – зітхає Абу Фатма –  дядько Моххамада Лямі. Їхній скромний двокімнатний будинок з голуб’ятнею на подвір’ї розсташовано в одному з найбільш заселених районів міста – Садр-сіті – у минулому Саддам-сіті. Це багдадське передмістя вважають форпостом радикального шиїтського лідера Муктади ас-Садра. Протягом чотирьох років аж до 2008-го тут велися запеклі бої проти військових США та іракської регулярної армії. Сивочолий Абу Фатма запевняє: лиху славу Садр-сіті має лиш тому, що тут живуть бідняки, котрих утискали за всіх режимів – і за Саддама, і нині: “Тут живуть добрі люди. Я готовий хоч серед ночі провести вас усією околицею. Більшість з нас шиїти, але суннітські родини живуть поряд. Проблеми – між політиками, а також через “Аль-Каїду, для якої немає невинних”. 

Їхня родина живе на  320 доларів на місяць – пенсії двох ветеранів ірано-іракської війни. Кажуть, цього вистачає. Розраховувати на підтримку держави – годі. “Тоді, в 2003-му ми справді тішилися приходу американців, сподіваючись на визволення від Саддама, котрий пригноблював шиїтів. Те, як окупаційна влада поводилася з мирним населенням виявилося несподіванкою. Так само дивувало, що іракський уряд почав працювати не для людей, а заради власного збагачення. Нас зрадили геть усі.”

ВИЗВОЛИТЕЛІ ЧИ ОКУПАНТИ

Чи не всі іракці, з котрими довелося зустрітися незалежно від соціального статусу, віросповідання, етнічного походження просять відокремлювати повалення Саддама і подальші дії США. Здається, ностальгії за Хусейном не відчувають ані малозабезпечені мешканці Садр-сіті, ані суніти з провінції Анбар, де третій місяць не вщухають виступи проти дискримінації, ані прогресивана молодь, ані тим паче політики й представники влади. 

“Будь-яка окупація неприйнятна. Ми погодилися на допомогу коаліційних сил, та потім  все пішло не так. Рада Безпеки ООН легітимізувала статут США, і визволителі перетворилися на окупантів”, – говорить Лябід Аббаві – заступник і головний радник Міністра закордонних справ Іраку. “Голова американської окупаційної адміністрації Пол Бремер не знав регіону, встановив правила, які спровокували купу проблем. Було розпущено армію та служби безпеки. Сотні тисяч озброєних чоловіків опинилися на вулиці без роботи. Те, як з публічної сфери усували членів єдиної за часів Саддама партії “Ба’ас” – переважно сунітів – відбувалося усупереч ідеї національного примирення. Насаджені принципи державного управління поглиблювали й закріплювали етнічний поділ. Не дивно, що люди відвернулися від Америки,” – продовжує дипломат. Водночас замміністра уточнює: критичне ставлення населення до іноземних військових не стосується українського миротворчого контингенту, основний склад якого перебував в Іраку з 2003-го по 2005-рік.

ЗБРОЯ МАСОВОГО УРАЖЕННЯ, НАФТА Й КОРУПЦІЯ

Коли мова заходить про легітимність воєнної операції, згадують, що зброї масового ураження – наявність якої стала приводом для вторгнення – не виявилося, а досьє ЦРУ, на яке посилався Джордж Буш, було сфабрикованим. Однак в іракському Курдистані нагадують про Халабджу.

Оточене горами, мальовниче містечко на кордоні з Іраном отримало славу іракської Хіросіми. 25 років тому навесні 1988-го за Саддам Хусейн застосував хімічну зброю проти місцевих курдів. Це була найбільша газова атака в історії, у якій загинуло 5 тисяч людей й 20 000 постраждали.

“Я вбереглася, бо тютюнова фабрика, де я працювала знаходилася на околиці міста. Всі, хто вижив тікали в гори, в Іран. Люди вмирали, вдихаючи випари газу, які нагадували аромат яблука,” – пригадує 80-річна Аміна Ахмад.

“Де була міжнародна спільнота? Де були арабські лідери, коли Саддам убивав нас: не тільки курдів, а усіх іракців? Про міжнародне законодавство згадують лише коли воно комусь на користь,” – додають інші мешканці Халабджі. Після війни 1991-го над територією іракського Курдистану ввели безпольотну зону. Багдад утратив контроль над трьома провінціями автономії, але й урізав фінансування регіону, на який все одно розповсюджувалися міжнародні санкції.

“Раніше, якщо ти чоловік було соромно ходити без автомата. Сьогодні, якщо взяти калашникова, тебе засміють? Так, я не вчився, бо за Саддама в усій окрузі не було школи. Зараз наше життя покращилося, якщо порівнювати з тим, що ми не мали геть нічого й  бідували,” – пояснює Джамаль – ще дин мешканець містечка, показуючи на відбудовані вулиці.

Курдський правозахисник Хушаар Салам Малов пригадує, коли був в Естонії, весь час перепитував, чому естонці незавоволені Радянський Союзом, адже більшість будівель і доріг були зведені за СРСР: “Мене перепитали, а чому ти не сумуєш за Саддамом? Так,  будівля нашого парламенту збудована за Хусейна, але чи мають значення споруди, якщо  він вбивав людей? Коли мій батько йшлов на роботу, ми  щоранку прощалися, мов назавжди.”

СВОБОДА ВІД СТРАХУ

Вбрані у національний одяг курди ледве не всім містечком прийшли на 25-ту церемонію вшанування жертв геноциду. Під час виступу одного з керманичів автономії група молодих людей підняла плакати, звинувачуючи місцевий уряд у зраді – невиплаті компенсацій. Урядова охорона до активістів  навіть не підійшла.

Нині іракським політикам можна вільно ставити питання про дискримінацію колись провладної суннітської меншини, про зосередження влади в руках прем’єр-міністра Нурі Аль-Малікі, про тортури у в’язницях та поліцейських відділках, про безкарність правопорушників й неспроможність ґарантувати безпеку, а насамперед про захмарний рівень корупції.

Колишній військовий іракського походження, який відслужив у лавах американського спецназу розповідає: “Якось я віз одного з місцевих ватажків “Аль-Каїди”, щоб, як домовлено, передати його до іракського суду. Той пропонував 40 тисяч доларів, якщо я дам йому втекти, і переконував, що все одно опиниться на волі. Скільки ти їм заплатив? – перепитав я, коли терорист, як і обіцяв, зателефонував мене через три дні. Той сказав, що віддав десять тисяч.”

За даними міжнародних організацій, Ірак у десятці найкорумпованіших країн світу. Водночас за запасами природних ресурсів (нафти, газу) – це одна з найбагатших країн планети.

Місцеві політики визнають, зловживання побороти складно. На телеканалах, яких в країні нині сила силенна,  відверто дискутують про те, як “побороти нелегальні перевезення нафти невеликими цистернами”. “Смішно говорити про вкрадені літри, тоді як Ірак видобуває 2, 5 мільярди барелів нафти на день. Знайомі депутатам прикривають неможливість підрахувати реальні збитки і брак прозорості потребою безпеки. Я кажу: не знущайтеся. Все елементарно: потрібно лише порівняти видобуток нафти й те, скільки отримує міністерство фінансів,” – заперечує правозахисник Хушаар Салам Малов

Водночас  Хушаар уточнює, якщо корупція існує по всій країні, то в його рідному Курдистані  принаймні  частина грошей витрачається на розбудову. Ця північна провінція, з населенням 6,5 мільйонів (17 відсотків іракців) сама по собі має одні з найбільших нафтових родовищ у світі. Через міжнародні санкції вони фактично не функціонували до 2003. Багдад ображається, що нафтові гіганти, такі як Exxon Mobile, перевозять виробництво на Північ, позбуваючись контрактів на Півдні. Задорого коштує охорона об’єктів. 

Емін Гаврамі відповідає за міжнародні зв’язки Демократичної партії Курдистану (яку очолює прем’єр-міністр автономії). Наводить приклад: “Якось до Багдада прислали делагацію з Міністерства закордонних справ однієї західної країни. Збройний супровід п’яти осіб від аеропорту до “Зеленої зони” обійшовся їм 7500 тисяч доларів за три години. Тут, в Ербілі, вони віддали 20 доларів за таксі”. Окрім того, нафтовим компаніям пропонують, чи не найвигідніші у світі умови роботи. Зокрема право на відшкодування витрат на розробку нових родовищ. Шанси знайти нафту на цій землі – 70%. 

Курдський політик переконує: “Іракський Курдистан має один з найкращих умов ведення бізнесу на Близькому Сході. У нас працює 3000 міжнародних компаній. До речі, це не американські підприємства, 2000 з них – турецькі.” Один з найбільших експортерів й імпортерів в країні – Китай. Економічна й культурна присутність Сходу кидається у вічі: на вулицях переважно японські та південнокорейські авто. В квартирах – усі дивляться – південно-корейські та індійські серіали.

Курди уточнють: їм не комфортно визнавати, що від війни вони виграли куди більше, за решту іракців, які досі щодня ризикує загинути в теракті.

НОРМАЛЬНЕ ЖИТТЯ ПО-БАГДАДСЬКИ

Деінде роботу Алі можна було б назвати спокійною й не найскладнішою,  він – співробітник Міністерства культури.  Та Алі – з Багдада. Працює над проектом перетворення міста, де в корку поряз з таксі може застрягнути бронетранспортер, в культурну столицю регіону. “Через війну люди забули, що таке культура. Якщо не почати відновлювати її зараз ми втратимо ще одне покоління. Ми мусимо повернутися до нормального життя, ” – пояснює Алі.

23-річний хлопець може годинами розповідати про вулицю Мутаннабі, де 900 років продають книги. За все тисячоліття традиція переривалася хіба раз – після теракту 2007-го. Про те, як через Фейсбук організовує екскурсії в розграбований мародерами під час перших місяців війни і досі закритий “Національний музей Іраку” та до Вавилону. Про “торговців Іраком” – мігрантів зі світовим ім’ям, котрих оплесками зустрічаються на головних сценах планети, співчуваючи “знедоленому народу”, тоді як ті погоджуються виступати на батьківщині лише за захмарні гонорари.

Сам Алі Ірак не залишить. Покидати країну не хоче його мати, в котрої залишився тільки він. Донька померла від раку, спричиненого радіоактивною зброєю, застосованою армією США. Старшого сина викрали в кривавому 2005-му. “Ми навіть викуп заплатили. Нам пообіцяли повернути його вже за годину. Ми чекали. День, тиждень, рік, місяць. Дитинство по-багдадськи – це не просто, коли на будинок летять бомби чи немає води та світла. Це коли не можна нікому довіряти й треба украй обережно обирати друзів. Скільки хлопців загинуло лише тому, що приятелювали не з тими людьми,” – дітиться спогадами Алі.

“Коли почався штурм мені було 13 років. Здавалося, якщо з Саддамом буде покінчено, Багдад перетвориться на Лос-Анжелес. Що я знав про США? У нас не було ані мобільних телефонів, ані Інтернету, ані супутникового телебачення. Спершу було весело: з солдатими із США ми практикували англійську, гралися в футбол, шахи. Вони ж роздавали нам журнали на кшталт “”Playboy”. Все змінилося після того, як американці підірвали перше авто з мирними жителями. Після того, як упіймали Саддама вони почали поводитися, мов господарі. Від образи було боляче”

Зазвичай Алі говорить швидко й натхненно. Опускає погляд щойно мова заходить про війну.

Tags: Ірак, Багдад, Курдистан, Саддам Хусейн, Халабджа, війна в Іраку, курди