Похорон Тетчер, напевне, найменш важлива подія у співвідношенні до неї уваги медіа, яку мені коли-небудь доводилося висвітлювати. Водночас гарний привід підняти в ефірі усіх тих радіостанцій, які телефонували улюблену тему: преса перебільшує, а ритуальні заходи яскраві насамперед на телеекранах.
Звісно, люди на церемонію прощання прийшли. Насамперед ветерани, молоді торі та японські туристи. Серед політиків востаннє з такими почестями ховали Вінстона Черчіля у 1965-му, серед санованих осіб – королеву-мати й принцесу Діану. Якщо б не останнє, то не було б приводу говорити, що більшості лондоців до похорону байдуже, а вся церемонія найменше нагадувала прощання нації з улюбленим/шанованим лідером. (Про відношення до Тетчер британців я вже писала http://blogs.pravda.com.ua/authors/gumenyuk/5166fc3b49da1/)
На вузьких вуличках, що петляють довкола Стренда, яким рухався кортеж, звісно чимало охочих не так побачити на власні очі, як сфотографувати – для Фейсбуку чи Інстаграму.
Їх куди більше перед собором Святого Павла, де проходить панахида. Звісно, за участі перших осіб держави: королеви Єлизавети та прем’єр-міністра. Звісно, за участі 2000 запрошених (собор може вмістити до 2300). З зірок світового масштабу – ведучий “”Top Gear” Джеремі Кларксон та друг-сім’ї та композитор Анрю Ллойд Вебер. Чи, наприклад, Чарльз та Моріс Саатчі – засновники однієї з найуспішніших рекламних агенцій світу “Saatchi&Saatchi”, які напередодні зробили щось справді історичне: розмістили на 100% правдиве рекламне оголошення, яке найкраще охарактеризувало, ким була Тетчер “Найкращим клієнтом”.
Серед чинних лідерів хіба прем’єр-міністр Канади. Інакше й бути не могло, адже Канада колишня частина Британської імперії.
Не знаю, чи достатньо статусні закордонні гості (Кіссінджер, Бейкер, а ще останній білий президент ПАР), але хіба про це говоритимуть в ефірі, коли глядач хоче “свята”, хоче пересвідчитися, що витрачає свій час на перегляд чогось важливого.
Можливо, я просто не розумію свят і ритуалів. Та чи відбувається щось справді важливе? Так, похорони церемоніальні й “історичні”. Щоб це не значило. Так, витратили 10 мільйонів фунтів. Так, підвищена кількість охорони. Хіба могло бути інакше, якщо в одному місці зібралися перші особи держави, в тому числі увесь Кабінет Міністрів та лідери опозиції?
Звісно, уздовж процесії розставлені усі можливі телекамери, крани й тарілки Бі-Бі-Сі. Звісно, виглядає все картинно. Валійська гвардія у червоних піджаках і довжелезних шапках, констеблі у пластикових головних уборах і атласних рукавичках, ветерани – при медалях. Зйомка з-під куполу собору взагалі справляє враження.
Та мені геть не тому, що я насамперед висвітлюю церемонію для радіо, дуже не хочеться діставити з наплічника фотоапарат і камеру.
Я добре знаю, як печально і трагічно виглядатиме приспущений біло-червоний англійський прапор на тлі каплиці, як тішитимуть погляд обліплені медалями груди ветеранів, як очікувано-картинно виглядатиме зграя констеблів, як сентиментально виглядатиме фото поліцейського, який показує глядачці, що не встигла за процесією, свої фото, зняті на мобільний, як ефекто виглядатиме загорнутий у британський прапор хлопець, що Тетчер любить, і його опонент з червоним ірокезом і плакатом на знак протесту. Звісно, все це я сфотографувала. Чи передають такі фото реальність і те, що якщо відійти хоча б на десять метрів від центральної вулиці, “атмосфери жалоби” немає.
Звісно, для стрічки новин можна вишукувати і ретранслювати на весь світ новини на кшталт: “45-літній ім’ярек із Саффолку вдягнув маску Гая Фокса”, ретвіттити повідомлення не дуже відомого журналіста А.про те, що той зустрів у метро дуже відомого журналіста-класика Б. , котрим назвав церемонію “відмінною.” (Зі стрічки Бі-Бі-Сі) Ще б пак? Усі деталі панахиди обговорили років зо п’ять тому, а сценарій (які вірші читати і яку музику грати) написала сама Тетчер, котра двадцять років тому пішла з великої політики, а десять років тому вже була не в стані спілкуватися з пресою.
Звісно, розповідати про саму церемонію можна безкінечно. На п’ять годин прямого ефіру мене стане, адже британська преса була щедрою на інформацію, і я мала нагоду прочитати, наприклад, біографії усіх військових, які несли катафалк. Вони – внуки ветеранів Фолклендської війни. Могла занотувати зауваження біографа Тетчер, які пояснюють символізм кожного рядка поезій, які прозвучали на час панихиди. Зрозуміти візуальну різницю між державним та церемоніальним похороном. В одному випадку кіннота королівська військово-морська, в іншому артилерійська. “There is visually little difference between ceremonial and state – the gun carriage during a state funeral is drawn by Royal Navy ratings rather than artillery horses”. Вивчити деталізований бюджет церемонії і те, що за витрачені гроші кожен лондонець міг отримати по дві пляшки молока, а мешканець Фолклендських островів тричі злітати в Лондон і повернутися. (Не забудьте завантажити xl-документ.) Все це може бути цікаво, пізнавально, але чи на перших шпальтах?
З вулиці, де щойно проходив катафалк, я заходжу в кав’ярню з Інтернетом, де десяток журналістів завантажують свої фотографії і паралельно уже в шосте чи в сьоме розповівши про все для радіо, переглядаю трансляцію Бі-Бі-Сі, розуміючи, що монтаж – велика справа. Найближчий до реальності останній кадр: включення журналістки з площі перед собором, що розповідає про “історичну подію” на тлі машин, що відмивають асфальт після кінної процесії. Уточнюю – військово-морської, а не артилерійської
So Far, So Close 
Leave a Reply