“Я тебе прошу, не соромся, не будь-такою, як Кассем тридцять років тому, коли був молодим журналістом і вмирав від голоду. Хочеш їсти, немає грошей – так і скажи. Люди можуть і не розуміти, що журналіст – теж людина,” – каже працівник відділу преси іракського посольства в Україні, проводжаючи до таксі в аеропорт – поки до Грузії. Куплений за день до того (щойно Багдад підтвердив отримання візи) рейс з Тбілісі до Ербіля – столиці Курдистану скасували, тому дорогою треба примудритися купити інший, який триває добу – через Баку й Катар. ‘Last-minute ticket to Iraq’ – незвичне відчуття. За півгодини до того вони з послом надиктували мені з десяток телефонів, в тому числі сестри посла, яка є радником курдського президента і вручили листа підтримки. Іракське посольство тішило. Тішило рингтоном “Ніч, яка місячна” на телефоні, украй ввічливим і помічним україно-російськомовним персоналом на усіх рівнях. Увімкненими супутниковими каналами, на який співпробітники уважно слідкують за подіями в Малі, заступником консула, який звільнився з “Лікарів без кордонів”, бо “все це відмивання коштів”. Неформальними розмовами і підкресленим: “зрозумійте, ви журналіст, ми не хочемо нічого вам нав’язувати, тільки вам вирішувати. Не за те ми так страждали.”
Все занадто просто. Просто одніє миті треба відкрити довідник, дістати з кишені телефона, набрати номер і сказати: “Добрий день, я журналіст, чи можна зустрітися з паном послом з приводу поїзди до вашої країни?” Назад немає вороття. Решта – знайомі знайомих, працівники міжнародних агенцій, знайомі режисери, які знімають фільми саме там, куди прямую, колеги, які обіцяли сприяння, молоді політики, з якими познайомилася торік на конференції і постійно нагадувала, що якось навідатися, отримуючи у відповідь обіцянку домопогти, – похідне.
Бомби на Багдад полетіли вночі 20-го березня 2003-го. Саме про це був мій перший важливий сюжет, який робила ранкового випуску новин “Нового каналу”. Сюжет починався з з оголошення Джорджем Бушем війни, яка, як здається почалася кілька, а не цілих десять років.
Війна в Іраку – моя війна, війна мойого покоління. Війною тих, хто подорослішав у 80-ті була афганська, тих, хто ріс у 90-ті – балканська. Всі ці жахи коїлися не в книжках і хроніці, а в тому час поки ми вчилися, працювали, жили. Іракська війна не чужа й не далека. Хай ми не помічаємо, але вона змінила чимало для кожного. Згодом я напишу про особисте. Якби не окупація Іраку до влади багатьох країн прийшли б інші уряди, інші президенти, інші прем’єри. Ми б інакше говорили про тероризм, про іслам, про міграцію. Якби не війна і президент Буш, – інакше розкрутилася вся історія про економічну кризу.
Для журналістів – війна в Іраку річ сороміцька. Ніщо так не дискредитувало мою професію, як довбанута історія про неіснуючу зброю масового знищення.
За цей час словосполучення ”теракт в Багдаді” витіснило ненависне редакторами “ізраїльські танки знову увійшли в Сектор Газа”, на якому глядач просто мусить перемикнути канал. Десять років тому поїздка до Іраку видавалася чимось героїчним (навіть, якщо доводилося обмежуватися прес-центром Пентагону в Кувейті чи базою американських військових). Зараз те, як живуть іракці цікавить мало кого. Ірак набрид. Багдадом ситі по горло. Нині мода на інші конфлікти й кризи. Скільки можна. Кого здивуєш “черговим теракт у Багдаді”. Що взяти з тих іракців? Саддам не актуальний. Таким став і Каддафі. Поки на мушці Ассад, якого замінить ще хтось. Щось таке я й казала, пояснюючи навіщо мені давати візу.
“А хто фінансує твою поїздку?” – за якийсь час спитав посол. “Я сама. Але зрозумійте, попри те, що в мене дуже обмежені ресурси, альтернативний варіант – не робити нічого. Інакше за неї ніхто не заплатить. Медіа це не так вже й цікаво.”
“Ну, ну раз так, – пан посол зробив паузу, підвів лікті, – ну раз так, то в нас багато друзів, знайомих, родичів. Чим можемо, допоможемо.”
Звісно, я не маю ресурсів і часу, тому не зроблю, не зможу, і не потикнуся робити бодай один важливий матеріал, ані про безпеку, ані про тероризм, ані про Абу Грейб. Такий, який би за моїми мірками вважався newsworthy. Тим паче мене цікавлять не терористи, а люди, звісно й жертви, але й ті, хто якось вигрібає, не лише персоналії з міністерськими портфелями, а й такі самі я, а таких по всьому світу повно. Мене цікавлять неактуальні й забуті історії. Про справді важливі схожі на сценарій голівудського бойовика розслідування до початку 10-ліття окупації я затамувавши подих читаю в the Guardian. Як ось цей дивовижний матеріал-викриття про Джеймса Стіла http://www.guardian.co.uk/world/2013/mar/06/el-salvador-iraq-police-squads-washington Людину, яка загострила брутальну громадянську війну між шиїтами та суннітами. Історію класичного поганого хлопця, який облаштовував загони смерті в Сальвадорі, якого, мов за сценарієм, найняли в Ірак, щоб він тренувати поліцейські загони, які катували місцеве населення. Мов би у голівудському фільмі про безчинства Джеймса Стіла знали, і мов у голівудському блокбастері його злочини покривали військова верхівка. Ніби у голівудському фільмі зробивши брудну роботу поганий хлопець отримав вигідні контракти в Техасі, а потім в будиночок у Женеві. От тільки в реальності за ці роки на допомогу так і не прийшов жоден хороший хлопець. Комусь ще новини з Багдада видаються нудними й банальними?
Війна в Іраку – трагедія, а ще – велика прикрість, яка не має виправдання. Однак з іракським сьогоденням не все так просто. Запізно ставити питання, що пішло не так? Так само безглуздо розмірковувати, яким би був Ірак за Хуссейна у 2013-му?
Того дня, коли я вперше прийшла до посольства Іраку я “мала честь відвідати урочистий прийом з нагоди річниці Ісламської революції в Ірані”, а заодно пригадати усі подібні дипмісії: Ірану, Куби, Китаю, В’єтнаму. У них мені також допомагали і після одного, двох, а то й трьох місяців видавали журналістські візи. Ті посольства були геть іншими, у них панувала геть інша атмосфера: послуху, пієтету, такого, що коли мова заходить про “лідерів і владу” стишують голос, навіть, якщо про правителів говорять добре. Атмосфера, в якій дипломати меншого рангу ні за що не дозволять безневинно пожартувати про корупцію. Цікаво, а якою була атмосфера в іракському посольстві за Саддама? Чи казали б “ні, нам не потрібно знати, з ким ти там зустрічаєшся. Це лише твоя справа.” Бо єдина річ, яку я мала пообіцяти: “Бути дуже обачною, берегти себе, бо інакше “візи українським журналістам більше не дадуть”, як це робили минулі роки, відколи з Іраку вийшов український контингент.” Це вже – неабияка відповідальність.
p.s. “Тобі не страшно їхати Кутаїсі в Тбілісі самій?” – запитав старенький грузинський дідусь в маршрутці з аеропорту. “Вибачне, не зрозуміла”. Що ще йому пояснювати? На дорожнії вказівниках напис Тегеран. Завдяки ним чомусь почуваюся ніби вдома. Хай до Тегерана 1240 км. Зате цей мій сусід у літаку до Дохи помітно нервувався під час взльоту. Невже він боїться літати? За його фото власник попросив $700. В такому випадку я попросила $800 за зарядку для айфона. З саудівцями, які літають на соколине полювання, купучи окремо 3 квитки для 3 пташок і ще 3 погоничів, варто й поторгуватися.
So Far, So Close 
Leave a Reply