Москва покликала

11 Feb

Перед паспортним контролем у московському Домодєдово зигзагом розставлені стовпчики, які мали б скеровувати чергу. У багатьох аеропортах шлях до кабінки прикордонника перегороджують стрічками, закріпленими на пластикових стовчиках. Якщо людей немає, щоб не обгинати непотрібний лабіринт, стрічки можна зняти, а стовпчики – прибрати. У Домодєдово загорожа із суцільного заліза, а залізні стовпчики пригвинчені до підлоги. Порожньою залою доводиться петляти.

20130211-151222.jpg
Минулого тижня була в Варшаві, цього – в Москві. Щоразу в справах. Мені самій видається, що я постійно пишу тільки про Близький Схід: чи про те, чому сирійські селяни стають бойовиками, чи про незавершену революцію в Єгипті. Більш того правило не починати щось нове, поки не доробиш попереднє, заважає розповідати і про Москву, і про Варшаву. Зважуюсь і залишаю незавершенною закільцьовану амманську історію про те, чому спустошився “мій” будинок. Хіба натякну: щоб зарядити акумулятор, батарейка мала б сісти.

І саме в такий час (і для них, і для себе) мені довелося потрапити в засніжений Амман, де можна було зігрітися хіба під тоненьким потічком окропу в старому душі.

20130211-150251.jpg

Там у Аммані ми багато говорили про те, яким злом може бути Фейсбук, особливо, коли фото одне одного коментують, сидячи за одним столом. Фейсбук – зло, коли давні друзі, що не бачилися місяцями, і під час зустрічі не відкладають своїх мобільних телефонів. Хіба не зло Фейсбук, коли замовляючи таксі на 4:00 ранку, почавши збирати валізу о 2:00 не вимикаєш комп’ютер. Байдуже, що через справи. Але хіба б інакше я не побачила фото Кремля з підписмом “Де я?”, зроблене давнім другом фотографом з Рига й Даугавпілса, пречудовим Марісом, з яким взимку 2005-го робили проект про балтійських старовірів, з Марісом, котрий тоді записав мені диск з нікому невідомим Brazzaville. Той диск розійшовся київським гуртожитком і вжився у життя навіть невідомих мені друзів друзів, що на концерті восени 2011-го ми таки познайомилися і зрозуміли, що все почалося саме завдяки Марісу. За вісім років я так і не потрапила до Риги, а Маріс лише після надцятої спроби побував у Києві і те, коли мене там не було. Випадково перетнувшись у Москві пощастило зустріти його інших друзів: оперту співачку Гунну, яка приїхала з гастролями у Большой театр (тому зустрічаємося поспіхом, бо вона ж не може запізнитися на виставу).

20130211-150400.jpg
А ще  зустріти Альберта й єдину з нас усіх “москвачку” неймовірно красиву Олександру – викладачів і танцюристів з сучасного балету ПО. В.С. ТАНЦЫ. Вони ж, як пише афіша “первопроходцы и лидеры российского contemporary dance” наступного тижня, 20-го танцюватимуть у  центрі Курбаса в Києві. А поки (поки Гунна ще не запізнилася на виставу) розповідають про закулісся сучасного російського балету: “И вот эти два гея итальянских и двое наших, костромских, сделали постановку…” Беззаперечно костромські геї видаються надзвичайно рідними, своїми, хоча Москва – місто геть чуже.
20130211-150555.jpg

Для народженої у вісімдесяті Москва й Варшава мають не більше значення, аніж Краків та Пітер, хіба трохи більше за Берлін та Ригу. Звісно, в Києві присутність Москви відчутніша. За мого студентсва вона вже не була тим містом, куди хотіли перебратися на роботу журналісти. Звичайна столиця нечергової сусідньої держави. Кремль, Парк ім. Горького, Петровка 38, “Матросская тишина” (вона взагалі у Москві? перевіряю я) – знайомі, але просто топоніми. Вулицю Академіка Корольова пам’ятаю з дитячих передач, як і те, що телебачення десь на Шаболовці. На тому й все. У чому особливість ГУМа й ЦУМа – не уявляю. Патріарші пруди та Воробйові гори викликають біблейські асоціації. Звісно, завдяки Булгакову. От тільки МХАТ, Ленком, Современник змушують затамовувати подих. Насправді – без причини, бо у студенські часи, коли вони весь час гастролювали в Україні, грошей на квитки не було.

– А Наташа из какого театра? – якось запитала у моєї, як вона сама каже “подружки” , 80-літньої викладачки школи-студії МХАТ її колега
– Наташа с телевидения, из Киева, – розкрила усі карти Аннікалавна (інакше не вимовити).

20130211-150502.jpg

“Давай ручку, если боишся темноты,” – каже нам малесенька бабця – працівниця музею Сучасного мистецтва на Петрівці 35. Вона говорить солодким казковим голосом. Вона і є казка. Художник Ніколай Насєдкін з його інсталяцією “Черная баня” і не уявляв, який перформенс влаштує Галіна Грігор’євна. За задумом митця в темному приміщенні у темній кімнаті люди можуть послухати звуки бані – шипіння розпеченого каменю, коли на нього виливають воду, шурхіт вогню. Галіна Грігор’євна таємничим і водночас дитячим голосом розповідає про дію цілющих трав, про очищення організму. На завершення щиро додає: “Миленькие мои, ну что, попарились в баньке? Ну счастья вам, здоровья, благополучия”. Галіна Грігор’євна – непересічна московська музейна бабця. Вона колишня медсестра, яка досі пам’ятає кожного з пацієнтів і де, хто у якій палаті лежав. А, коли мова заходить про дітей, то й мені уявляються “Алешка и Сережка, Валюшка и Танюшкаа, Митенька и Петенька, Варенька и Наденька”.  А взагалі тут тепло, наче палять дровами і наливають чай із самовару. Стереотипів і кліше про це місце в моїй голові удоста. Про них ще напишу.

20130211-151315.jpg

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: