“До речі, я познайомився з Женеєю Тимошенко”, – каже Паша Ходорковський, син колись найбагатшої людини Росії, а нині головного в’язня. Ми зустрічаємося у його невеликому офісі Інституту сучасної Росії на Манхетенні. “Правда ми бачилися якихось 10 хвилин. Це було на заході у Парижі. Туди саме приїхала Аун Сун Су Чжі”. “Жахлива у вам якась компанія” “Справді жахлива – одні політв’язні.
Здається я здогадався, чому ви в Україні зацікавилися справою мого батька. Вибач, якщо я неправий. Все через те, що посадили Тимошенко”, “Та, ні. Не через Тимошенко. Я маю одне питання з цього приводу, але мене сюди ніхто не присилав. Просто ми так мало знаємо й рідко згадуємо. Розумієш, тоді, коли твого батька заарештували у нас всі дивилися НТВ й ОРТ. З часом НТВ та ОРТ дивитися перестали, а образ олігарха десь лишився. Звісно, ми читали і “В’язня тиші”, і листування з Акуніним, але…” “Ну тоді я можу все спочатку…” “Давай спершу про актуальне, а потім таки доведеться все спочатку…”
Понад дві години замість запланованих 40 хвилин. Зате він нарешті робить міцну каву, якої тут не знайти. Кава все одно не допомогає, тому я прошу вибачення за довгі формулювання й заплутані питання. Незаплутанних було всього декілька:“Паша, як воно бути сином найбагатшої людини в Росії, однієї з найбагатшиї у світі й втратити геть усе? Особливо коли тобі вісімнадцять?” та “Що би ти сказав Путіну при зустрічі?” “Довіряй інтуїції й не звертай уваги. Асма Махфуз справді хороша дівчина,” – написав мій знайомий єгипетський політолог, коли побачав дискусію у Фейсбуку, в якій ще один відомий єгипетський блогер не полінувався надіслати купу лінків, звинувативши Асму в радикалізмі, після того я написала про позитивне враження від Асми. Асма – одна з найголовніших активістів Арабської весни, саме вона закликала єгиптян вийти на Тахрір 25-го січня 2011.
“Справді хороший хлопець,” – підказує інтуїція. “Вибач, що я так довго мучила,” – вкотре повторюю я “Дякую, що вам в Україні не байдуже,” – вкотри каже він.
“Відповім, коли прокинуся, а наразі я сплю,”- відповідаю на імейл чи то серед дня, чи серед ночі після виборчої ночі у Чикаго. Штаб Обами нагадував великий холодний ангар з тисячею журналістів всередині. Зігрітся там можна було підтанцьовуючи на столах з написом “Тільки для преси з Білого дому” в очікуванні промови, яка на відміну від 2008-го геть не надихала. Ця перемога була без сліз на очах.
“Напишу, коли прокинуся, а наразі я сплю,” – хочу написати зараз. “Напишу, коли прокинуся, а наразі я сплю,” – хотіла б написати там у штаб-квартирі Обами, видаючи якісь повідомлення на 2 радіо, традиційно на Правду (так і не завантаживши фото), а головне встигнувши з усіма цими 12 000 знаками про те, як переміг Обама. “У вас є кава чи чай? Хоча б щось гаряче?” – запитую у продавців піци, які вже пакуються, бо майже всі розійшлися. “No sweety, – вони всі в Чикаго чомусь звертаються від мене так. – На жаль тільки кола. Дорогенька, я можу дати другий шматок піцци безкоштовно.”
Є щось в тому, щоб залишити цей порожній прес-центр майже останньою.
Решта давно роз’їхалася по готелях, тоді як мені ще години дві в мій хіпстерленд. Є щось в тому, щоб о 6-тий ранку розпитувати дорогу у прибиральників цього величезного приміщення, де щойно виголошував геть незапальну промову новообраний президент США, фото з якої щойно опублікували чи не всі видання світу.
Все ж я гублю цілу гілку метро і вперше в житті гублюся в метро. Нічого, що вже 7-ма ранку. Зате в пошуках блакитної гілки можна застрягнути на тій частині платформи, де не зупиняються потяги, а отже немає інших пасажирів. А значить тут можна голосно кричати від відчаю, а швидше й втоми, і вголос підспівувати audio-pharmacy-self-expression-produced-by-trishes
You follow the media You focus on TV but the answer is much easier It’s made on the graffiti, depleted in the city Get it out your mind, get it on the paper Get in on the wall, be your own creator Let your words be your weapon Your mistakes be your lessons The self-expression is the method we use To keep the truth
Щоб заспокоїтися і подумати, як так – пропала ціла гілка, краще всістися на вогку підлогу і cублімувати думки у рими The blue line is made for blues
Гілка знайшлася. Просто перехід на іншу станцію в Чикаго може виявитися на сусідній вулиці – за рогом на право, потім ще три квартали ліворуч. “if u loose ur head – u still got ur soul, though…” – співає хтось у навушниках поки “Блакитна гілка” везе мене у мій хіпстерленд, де в мене є аероматрас, який щоправда треба надувати щоп’ять годин. Але 5 годин це вже розкіш.
За краплями на вікнах Чикаго. Найкрасивіше з великих міст США, де відчуваєш, що колись тут таки закатували людей в асфальт. Відчуваєш так само, як у Бухаресті відчуваєш, що стіни будівель досі утримують всмоктанн за часів Чаушеску зло. “”Про Чикаго я напишу щойно прокинуся, а наразі я сплю,” – думаю я. Коли прокинуся я напишу і про Чикаго, і про людину, яка “не любила репортерів, але добре ладнала з редакторами та видавцями, бо репортери – люди дрібні, а значить не мають права лізти не в свої справи.” Коли я прокинуся, я напишу і про найдобрішу з усіх, кого я зустріла за цю мандрівку в США. Напишу про чиказький хіпстерленд. Про те, що в Чикаго й справді, якщо зайти в будь-який будинок зрозумієш, що кожен займається якимось мистецтвом. Напишу про будинок, де опинилася я, і де займаються мистецтвом ось таким Коли я прокинуся, я напишу і про останній день в Нью-Йорку. Про те, як важко знайти парковку для велосипеда у Сохо. Напишу про найсміливіших людей у Нью-Йорку – знайомих bicycle messangers, які насаравді гасали Манхеттеном замість акторів цього фільму Коли я прокинуся, ось ця схема, яка пояснює всі нюанси американо-українських відносин перетвориться на зрозумілу статтю про те, як же ж вибори в США вплинуть на Україну
Коли я прокинуся, то напишу про все, що обіцяла написати ось тут. Коли прокинуся, то зрозумію, що три пари шкарпеток – єдине, що встигла купити за місяць в США і що нічого більше мені й не треба. Коли я прокинуся, то краще зрозумію, що, певно, дарма я боялася повертатися до Нью-Йорка.
Поки оголошенням “God bless our troops” мене вітає аеропорт Джона Кеннеді.
So Far, So Close 
Leave a Reply