“О, четвертак. Знадобиться для пральні”, – каже Джефф – аналітик, чия компанія проводить опитування для виборчої кампанії Барака Обами. Тут, в Нью-Йорку, мало хто має вдома пральну машинку. Про Джефа та його друзів – команду, яка провела найперші тарґетовані вибори, засновані на ретельній роботі з інформацією – щойно зробив величезний матеріал “New York Times Magazine”: Data You Can Believe In. “Так, звісно, всі свої. Вони всі були на моєму весіллі”, – каже Джефф, коли показую йому ілюстрацію з журналу. Під час інтерв’ю (я прийшла поговорити, як виглядатимуть вибори майбутнього) ми стоячи п’ємо каву у звичайнісінькій кав’ярні. Манхеттенці звикли стояти, а не влаштовуватися зручно у крісла.
Все одно ми зустрічаємося в кращих, аніж минулого разу умовах. Тоді до його офісу мені довелося йти пішки дві з половиною години, бо одразу після урагану Сенді метро з Брукліну до Манхеттена затопило. Джефф тоді ночував у власному офісі, бо вдома не було електрики, а до виборів лишалося шість діб. Тоді він спрогнозував результати виборів у найбільш проблемних штатах. Його дані, тобто внутрішні дані штабу, відрізнялися від тих, що розповсюджувала преса, але виявилися абсолютно точними у ніч виборів. Про це я часково ще тоді писала тут: http://tyzhden.ua/World/64454 Цей запис не про те, чому Джефф, чия робота заснована на детальному опрацюванні данних, є першим критиком надто ненадійної політики приватності, яка дозволяє американським компаніям і уряду стежити за своїми громадянами. Зараз я пишу про життя ньюйоркських персонажів. Джефф – успішний аналітик, який працює на виборчий штаб президента, закінчив один з найкращих університетів у світі, ходить на роботу пішки, стоячи п’є каву з паперової склянки, збираючи четвертаки для машини у громадській пральні.
У вільний (не для мене) вечір четверга ми долучаємося #civichackingnight. Щотижня через GoogleHangOut на нашому під’єднаному до лептопа телемоніторі айті-активісти (саме айтішники, а не блогери чи захисники свободи слова) з Чикаго, Бостона, Сан-Франциско, Сіеттлу та інших штатів діляться досвідом самоорганізації. Мій приятель нині працює у Code for America, тобто “кодуй для Америки” – організації, яка зібрала до купи айтішніків, щоб ті направили свої уміння на допомогу держустановам писати програмне забезпечення, аплікації для смартфонів чи поліпшувати сайти державних та громадський структур, які були б корисними для населення: чи це програмування карт для велосипедних маршрутів чи сайти судових установ.
Інша подруга працює у сфері “urban resilience“ – соціально відповідального облаштування міста. Після конференції, присвяченій відповідно соціально відповідальному облаштування міста “заради нетворкінгу” (саме так тут кажуть), ми збираємося в бруклінському self-service барі, щоб обговорити “таргетований урбанізм”. Соціально відповідальні урбаністи скаржаться на недемократичніть американських міст і те, як мало впливу на прийняття рішень мають громади, адже самі не вирішують, яке дерево посадити на сусідній клумбі. Місто винаймає проектуальника, а той сам вирішує, чи робити дитячий майданчик або парк. Соціально відповідальні урбаністи нарікають, що піднімаючи ціни на житло місто виселяє цілі громади на околиці. Бруклін вже не той Бруклін, бо нерухомість стала такою дорогою, що замість помешкань старих і хай проблемних громад, місце зайняли симпатичні вінтажні магазинчики, галерейки, кав’ярні, де заварюють “fair trade coffee”, яке гарантовано не збирали на плантаціях.
Я нарешті усвідомлюю, чому мене так дратують Лондон, Берлін, Амстердам і геть усі європейські столиці. Чому так не затишно ходити на недільні ринки, де продають органічну їжу чи сидіти в симпатичних кав’яреньках з унікальним дизайном, чому “джентрифікація” не викликає жодного захоплення, як і розповіді про нову приватну пекареньку по-сусідству, завдяки якій життя в моєму районі мало б стати кращим. Здається, у цих містах, будь-який позаробочий час став часом для споживання. Спосіб життя полягає в тому, що після роботи все, що ми робимо, ходимо з друзями до ресторанів, барів, кав’ярень або вінтажних магазинів, магазинів з вініловими платівками з упевнестю, що цікавіше жити не можна. Коли час у барах з органічним пивом, звареним по сусідву, чи покупки у дизайнерських, а не мережевих магазинах видаються чимось достойнішим, ба навіть чисомь корисним і суспільно відповідальним! Хоча різниці в тому, на що гаяти цей час – купівлю мівіни та чипсів або вінілових платівок чи спечених у домашній міні-пекарні маффінах, не так уже й багато. Той самий фетишизм продуктів і місць, а також культивування найпримітивнішої з людських насолод – споживання їжі – яке просто набуло візуально приємнішої, але ще загрозливішої форми. Варто уявити скільки часу витрачиють сучасні люди на обирання інгридієнтів на базарчиках/приготування/ходіння в ресторани/обирання в який ресторан піти/споживання, а потім ще й обговорення цього ритуалу замість того, аби просто кільки разів на день забезпечити організм калоріями, тоді як цей час можна було присвятити мільйону інших корисніших і цікавіших справ.
Перепитую, що таке CSA. Сommunity Shared Agriculture – це практика підтримки дрібного фермерства, яка вважається більш прогремивною, аніж купівля утричі дорожких овочів з позначкою “органік”. Розумію, що саме так харчуються мої друзі. Наприкінці зими, коли фермери починають садити розсаду чи заводити тварин, акціонер CSA сам вирішує, у яке саме насіння хоче інвестувати гроші. Коли почнеться сезон, посаджені частково й за твої гроші овочі й фрукти, можна забирати на ринку. Робити внески можна не лише в овочі, фрукти, а й яйця, молоко м’ясо, рибу. Якщо поки не встигла подумати, що мене бентежить у CSA. На перший погляд, дуже навіть корисна річ. От тільки знаю, що сама б зійшла б з глузду, якби ще в лютому знала, що протягом наступних півроку мені треба буде щосуботи(!) ходити(!) на базар(!) і за графіком(!) забирати яйця та петрушку. Шансів запути про яйця та петрушку не маєш, адже про них тобі щосуботи нагадуватиме запрограмований ще в лютому айфон.
Ми домовляємося зустрітися в новому ’co-working space’. Тут вже давно заведено тікати з офісів та будинків у такі собі простори для роботи. Мої ньюйоркці за півроку стали критичнішими. Обіцяють, що це якесь нове і дуже просте місце, зроблене не для яппі чи хіпстерів. Та щось мені дає зрозуміти, що саме туди перебралися всі яппі та хіпстери.
Мені здається, що наприкінці запису чимало обурення. Справа не в Нью-Йорку чи ньюйоркцях, Лондоні та Лондонцях. Зараз тут – мов на Екваторі: шалена спека і вологість. У Центральному парку – не продихнути, мов у тропіках. Так само у метро: стара піздемка нагадує пекло. Щоб заспокоїтися, треба знайти вільну годинку і ховатися у музеях. Не лише тому, що там прохолодно. Коли вінтажні магазини й незалежні ринки (а від них тут не сховаєшся) починають дратувати, а місцевий спосіб життя (його частина пов’язана із суцільним споживанням) вганяє в тугу, я згадую музей Лондону, куди потрабила в останній день свого перебування в Британії місяць тому. Одна з експозицій розповідала про боротьбу різних громади за свої права: чорних, азіатів, жінок, геїв. Звична історія, до якої ми звикли й перестали реагувати. Один фільм було присвячено расизму, який існує у британській гей-спільноті Як з’ясувалося кожна з груп окремо виборювала свої права, але на тому їхня толерантність закінчилася. Надихнула мене не боротьба з расизмом чи за права геїв. Найбільше і в Лондоні, і в Нью-Йорку надихає усвідомлення того, що яким би комфортним і влаштованим не видавалося повсякдення, воно далеке від досконалості. Усвідомлення того, що немає межі для критичного ставлення до реальності і самих себе. Тут ще є чому вчитися. Не дарма саме ньюйоркці допомогли мені зрозуміти й артикулювати те, що так бентежило і дратувало у тому, чим захоплюється чимало моїх європейських друзів: у незалежних фермерських ринках з буцімто органічними продуктами і розмовами про “джентрифікацію” під час бранчу. Ніби купівлі хлібу не з заводу, а з пекарні на твоїй вулиці, вирощування помідорів вдома, а не купівля їх в супермаркеті, перейменування секонд-хенду у вінтаж, розмови, про альтернативний бар за склянкою вина, зробленого з винограду, вирощеного у сусідньому місці, достатньо.
So Far, So Close 
Leave a Reply