Спасибі, мої арабські друзі, за те, що допомогли протриматися цю ніч. Від Йорданії до Єгипту, від Тунісу до Малі. І навіть мавританцю Мухамеду Мухамеді з Нуашкота спасибі, що відреагував на подяку о 6:15 ранку. Інакше б я не протрималася й недоредагувала ту статтю. Спасибі за відповіді на запити о 2-ій ночі, тоді як я намагалася вас перехитувати, повідомивши, що мій дедлайн спливав не сьогодні, а ще дві доби тому – у неділю, в крайньому випадку в понеділок уночі.Спасибі за одночасні дзвінки у Скайп майже о другій – із Каїра та Берліна і з повідомленнями: «любий друже, а ще не пізно? Я трохи забарився». Спасибі за можливість проконсультуватися і перепитати щось о 4:30, і о 5:30. Спасибі за прислані з Пальми-де-Майорки біографії батька-міністра десь у той самий час, бо справжні друзі попри відпочинок і в четвертій ранку допоможуть.
Найбільше спасибі за побажання, підтримку і прислані мелодії єменського блюзу, берберського-кельтських наспівів, і cеред них ізраїльського контрабасиста Avishai Cohen.
Спаcибі за моїх вічних туарегів, які нагадують про себе за кілька хвилин до того, як несподівано з’являється старий знайомий з Малі, котрий раз на півроку регулярно перепитує: “Щось сталося? Чому не спиш?”
Cпасибі за те, що не забуваєте нагадувати, як звучить пустеля там, де вже починається вода:
Спасибі за мить, коли від усих цих повідомлень мій старенький нетбук зависає, і усі ці композиції грають одночасно мелодію відтепер нашого спільного світу.
Спасибі за попередження майже о шостій про те, що найкращий туніський сайт, сайт моїх друзів Nawaat.org атакували хакери, написавши неправдиве повідомлення, що «Один з репортерів видання загинув. Підпис: Бен Алі». Якби ви не були десь у мережі о цій годині, то я б навряд чи змогла написати ще слова, хай навіть нас секунду припустивши, що це могла бути правда.
Спасибі за те, що близько 5-ї можете відреагувати і подякувати за «схоплені моменти тиші» «silent and nice as a stingray» – щоб це не означало. Тобто за фото, відправлені мною ще тиждень тому.
Спасибі, що не даєте задрімати о 3-ій, привернувши увагу терміновим проханням допомогти знайти «найдешевший квиток з Аммана до Каїра, бо у Тебе в цьому певно більше досвіду». Справді, трохи є. Я ж краще відволічуся від уже задовгої розмови із коптом про їхні страхи після цього ідіотського фільму, про який я й пишу статтю. Краще я пошукаю квиток, пригадуючи про акції Бейрутських авіаліній. Зате промовчу про спільного знайомого, який має гарного друга-хакера (цей на нашому боці), котрий, як мені розповідають, може хакнути сайт будь-якої авіакомпанії. Хай він залишиться моєю власною мрією.
Спасибі за цитату Мішеля Фуко о 6-тій, у якій йдеться, «що археологія наших думок доводить, що людина – винахід останнього часу, а значить істота недовготривала».
За те, що можете розсмішити о 7-ій сумним повідомленням про «пакистанського чоловіка, котрий помер, вдихнувши їдучий дим палаючого американського прапора, який сам підпалив на антиамериканській демонстрації». У всьому винні китайці, які виготовляють синтетичні стяги усіх країн світу.
Наступного разу я теж спробую жити за іншим, вашим графіком. Справа не в Рамадані. Я ж сама люблю слухати намаз о 2:45 і дочекатися вранішнього о 4:30, бо тоді він звучить геть інакше, особливо, коли мечеть – на схилі навпроти. Хай я майже не вживаю алкоголю, та мені подобається спостерігати, як танцюють склянки з віскі та араком під акомпонимент муедзина.
Наступного разу вам не доведеться дорікати мені о 5-тій ранку, що я «надто лінива і хочу спати, а не дивитися фільм про вибух комети». Байдуже, що я знаю, що проектор буде налаштовуватися ще дві години, адже ваші очі скульпторів, художників і кінематографістів не можуть витримати зображення, на якому не ідеально передаватимуться різні тони червоного, а ще година знадобиться на те, щоб зсунути з місця усіх тих дивних і неприємних незнайомців, які окупували диван під стіною, на якій налаштовується відео. Засинаю я не від утоми, а тому, що перед очима два абсурдних фільми, жоден з них я не розумію, як і не розумію, котрий з них реальніший. Тим паче обидва затягнулися.
Наступного разу я так само житиму за правилом, яке я і ті, хто цієї ночі опинився поряд, повторюємо із самісінького початку серпня: «Спатиму, коли повернуся додому, а поки я ж … ».
Дарма, що ніхто окрім мене з першого дня не уявляв, що вдома – це після 25 вересня, що вдома чекатиме той, кому схочеться переповісти усі ці нічні оповідки з фарбами, звуками, смаками й запахами анісу.
Єдине, що я точно зроблю інакше наступного разу, щоби не сподіватися на скромні гонорари і суттєво зменшити свій бюджет – попрошу спонсорства у Red Bull. Сьогодні мені потрібен ще один – час написати сповідь. Про Амман і те, що ж такого в цьому місті, що навіть таксисти час від часу не беруть у мене грошей. Мої друзі кажуть, що у цих записах «замало мене», що я пишу ніби, оглядаючись на когось. Мені здавалося навпаки. Спробую інакше.
Поки я можу подякувати хіба цією мелодією з найкрасивішим арабським словом і іменем. «Лейла» арабською означає «ніч».
So Far, So Close 
Leave a Reply