Цього разу я взяла із собою камеру, щоб зняти трейлер для невеличкого фільму, а може й увесь фільм. Виходячи з дому я тягну і її, і всі об’єктиви, а ще підзарядки й таке інше. (Ха, туніські тінейджери-злодюжки навіть і не уявляють, що найцінніше зберігається в моїй залатаній брудній торбі). Добре, що накрутіші люди в цьому місті – блогери й журналісти з http://www.nawaat.org – однієї із наперших і найцікавіших арабських блогерських платформ,
прийняли мене як свою, тож я час від часу використовую їхній прекрасний офіс із синіми дверима і кольоровими кахелями, де розвішані дотепні плакати й постери на захист свободи слова, які вони придумали свого часу самі.
Тому я можу завітати і підзарядки ти свої ‘девайси’. За що приношу їм каву – тому, хто зараз на місці. Чому б і мені не стати такою от “office- girl”, як у єгипетському ньюзрумі, де така посада існує. Ці ж заслужили більше. А бармен сусідньої кав’ярні, коли я замовляю, перепитує, чи я журналіст. І розуміє, що три кави несе для “наваатівців”, котрі тут дійсно герої, і як мені здається заварює її краще, ніж завше.
Підзарядилася і після вчорашньої демонстрації ‘не зрозуміло на підтримку чого’.
А ще зрозуміла, що щоп’ятниці (після молитви опівдні) я ходжу на якісь демонстрації. Змінюються хіба країни та прапори. Наступного тижня – Амман.
Цей мітинг був першим, на котрому я й гадки не мала, хто й за що. Зате змогла звернути увагу на естетичну частину – співали вони непогано. Кільканадцять фото я зробила, а от відео камеру так і не дістала. Як і спромоглася дістати в офісі інших крутих активістів, які після революції повернулися з Парижа робити щось подібне до того, що робить в Україні ЧЕСНО www. chesno.org. Вони створили платформу і єдині у країні слідкують за відвідуванням депутатами Конституційної асамблеї, тим, як обранці голосують, а головне – дискусією під час написання нової Конституції Тунісу.
У крутих людей у всьому світі є якийсь присмаком гарного смаку, що їх єднає.
(Хоча я не хочу розуміти, чому українські “блогери”, котрих насправді так важко ідентифікувати в переважній своїй більшості такі зануди і переважно вступають у віртуальні історичні дебати один з одним, тоді як туніські збираються в барі на березі моря зі стільцями із шин та відер, розграфіченими стінами, хардовими діджеями, прорваною каналізацією в туалеті, куди приходять юристки – внучки головного борця за незалежність Тунісу від Франції, вбитого у 1952-му, а також новопризначені директори телекомпаній – останні, щоб засвітитися. А вони – політичні блогери – в жодному випадку не дозволяють таким розплатитися за своє пиво.)
Так от я знову не спромоглася дістати камеру, бо здається зрозуміла, в чому полягає мій когнітивний дисонанс між записи інтерв’ю для відео й для друку. ( Про відео поясню, бо вкотре переконуюся, наскільки поверховим є те, що робила так багато років – новинні сюжети, водночас визнаю, що все одно немає нічого впливовішого за них, тому що саме вони формують суспільну думку. Гірше новин – тільки псевдодокументальні, а насправді розважальні програми з претензією на глибину, яка досягається винятково хронометражем).
Так от знімаючи відео я насамперед чекаю на символічну фразу, можливо, емоційну, яка найкраще передасть те, що відбувається. Записуючи інтерв’ю для друку чи просто розмовляючи, – шукаю нову ідею. Візуальні ефекти, фото справді мають надзвичайну силу, таку як і символи. Але що може бути сильнішим за ідею? Адже символ має сенс лише, коли символізує щось важливе. Тож що може бути сильнішим за ідею.
Все ж учора, коли із ще одним ЛГБТ -активістом ми видерлися на дах його будинку у старому місті.
(Правильні люди живуть у правильних місцях), коли, воешті заголосив муедзин, я зрозуміла, що не втримаюсь. І хай уперше за три тижні пекельної спеки повіяв вітер і почав накрапати дощ, я пошкодувала про холодній краплі, поки мені довелося чекати, поки дощ скінчиться, щоб
б записати на відео символічну фразу про те, що незалежні туніські художники, музиканти, поети, актори, які зробили і пережили революцію, не можуть занутиритися в тенета розчарування, бо вони не можуть дозволити собі чекати поки держава створить незалежний культурний простір, тому самі створюють фестивалі ‘вільного духу’. Байдуже, що вітер, байдуже, що муедзин – все одно вони всі говорять французькою, яка насправді мене рятує. Арабська тут лише в підручниках. Туніська – це дивний суржик франко-арабської з вкрапленням італійських слів.
І після цього даху над Тунісом мені було куди легше приїхати на пляж ще однієї околиці Туніса розсташованої, де живуть і заможні, й не дуже, а тому саме тут люблять селитися місцеві художники. І заради цього знову сісти в мій улюблений потяг, де я за жодних обставин нині не дістану свого телефона… Зате я змогла поговорити з черговим старим дідом, який роздивлявся мої колажі зроблені з листівок із картинами Егона Шилє, які я на місці роблю замість сувенірів з України і дарую симпатичним мені людям, яких так часто доводиться зустрічали. (Шилє звісно трохи провокативний як для Ісламського світу, але дідові у потязі сподобався. Він навіть вирішив повернутися і проїхати ще дві зайві зупинки, щоб краще роздивитися.)
Тож врешті я дісталася до пляжу на заході сонця, де на мене чекала крихка і безмежно красива акторка і танцівниця, що “бачила смерть” під час Революції, а зараз хоче поїхати з Туніса, де навіть коротке волосся – провокація, і люди на вулицях можуть допікати питаннями “а ти що хлопчик”.
Надя, до речі, таки дала найкращу відповідь на питання, чому художникам наразі не варто виходити на вулиці, а п’єса про революцію не має сенсу. А відповідь – вона є. Вона – справжня і надихає. Але я її прибережу.
А ще окрім відповіді на відео є її голос, її жести, крупний план її очей, коли вона говорить про те, що “бачила смерть”, паузи і недомовки – хай і французькою.
А ще – ось цей кадр, який по-трохи лікує мою відеофобію.
А цього дня, має статися невеличке диво. Зв’язатися ще один вузлик… І я напишу трохи згодом
So Far, So Close 
Leave a Reply