– Наталю, я дуже пишаюся Бараком, – і далі пише мені Мішель Обама у черговому листі зі штабу.Я теж, думаю я, засинаючи під час дебатів не так через акліматизацію, як кілька безсонних ночей доти, попри те, що мої господарі – франко-венесульсько-білоруська пара фотографів галасливо реагує кожну ремарку. Так, дебати – це як футбол, вірніше бокс. Обама з Ромні справді переминалися в студії, немов на ринзі. “Нумо, вріж-вріж йому”, – кричить Матьє. Господарі мої правильніше не буває. Їхня правильність вимірюється стосом Нью-Йоркерів у туалеті, а також доставкою газет і журналів додому. Про яку смерть друкованих видань може йтися.
Continue reading
So Far, So Close 