“Не могла б вона померти хоча б на один день пізніше?” – подумала я, прилетівши до Лондона, пройшовше безсонне Баку, де заходи Всесвітнього економічного форуму починалися о 7:30. (Про це місто на Каспії, де навіть море ніби з нафти я напишу окремо).
Щойно дославши фото до статті про Ірак, яку вже надрукували, але ще не виклали онлайн, але оригінальну версію якої я розміщу тут разом з сюжетом для ТСН-Тиждень, а також доредагувавши вже доступну англомовну версію: All is Quiet in Baghdad: Not Yet
Дославши відео фотографа Фалеха Хебера, котрого було поранено в одному номері з Тарасом Процюком 10 років тому, знову ж таки для ТСН.
А ще – віддавши в друк його коротке інтерв’ю (зате з його ж фото, які він погодився віддати): “Нині Фалех готує виставку до 10-річчя Іракської війни, на якій будуть представлені світлини, котрі зробив тоді. Присвячує її Тарасові.”
Давши інтерв’ю про Арабську весну (будь-ласка) для першого українського соціального порталу. Особливо доречно робити це з заходу Давоського форуму, на який у супроводі бодігардш та собак прийшла найстарша донька президента Лейла Алієва.
Паралельно розмірковуючи над наступним номер альманаху”Політична критики” – єдиного українського журналу 90 відсотків контенту якого для мене геть нові ,а значить є про що читати… Над яким ми почали працювати за день до мого відльоту, адже 5-ий випуск ми робитимемо разом і присвятимо всьому тому, чого українці ще не знали про “Арабскьку весну”.
Доперекладавши англійською з допомогою усіх чудесних людей, які погодилися, документальний фільм про пологівського маніяка. Розбираючись онлайн з тайською подругою, яка оминувши всі візові бар’єри прилетіла з самого Бангкока мене побачити, але зустріла моїх дпрузів і Чорнобиль.
Діставшися на наш навчальний тур в Лондон для Digital Future of Journalism (DFJ), щоби побачити, як це роблять BBC, Bureau of investigative Journalism, Reuters, CNN, SKY, Press Association, The Telegraph Group, The Economist, Google.
З’ясувавши, що Лондон – одне з найнезручніших місць щодо доступу до Інтернету та мобільного зв’язку, особливо, якщо порівнювати з Іраном, Іраком, єгипетськими селами, Молодовою, Бухарестом, тощо, бо тут майже немає вайфаю, недостатньо магазинів мобільного зв’язку, система реєстрації – катастрофічно незручна, в готелях деякі сайти заблоковані, тому числі ФБ, а досі лише бродбенд, але Еппл не випускає комп’ютери з потрібними роз’ємом.
І от після першої нашої зустрічі на БібіСі, де Сєва Новгородцев, якого ми випадково зустріли в коридорі за 2 хвилини видав більше, аніж деякі за довгі лекції: “Без идеализма журналисту никак. Это профессия чести. Быть честным значит не украсть, даже когда никто не видит. Журналисту нужно знать и что происходит внизу, и что высших сферах. И если учиться каждый день, то через лет 20 что-то получиться”
Із сподіванням вдихнути/видихнути/передихнути я дізналася, що померла Тетчер…..
Тут я візьму паузу. В житті її не було. я просто пішла в Белгравію до її будинку, включившись з відти для радіо спершу українською, потім російською, а зрештою англійською і так тричі.
У цьому пості я написал про 3 дні, оминувше найголовніше. До нього, до речі, не належить таки дописатинй пост на “Українську Правду” про “Залізну Леді не за Залізною Завісою. Як британці сприймають смерть Тетчер”, який просто не можна було не написати, дивлячись на україномовну Фейсбук- стіну з цитат про силу волі Меггі.
“This game is called survival”, – а я краще я зацитую інших британців-вісімдесятників з Clash, чий трек не так давно став моїм гімном, щоправда у версії Джиммі Кліфа. Ось і Брікстон, де в першу ніч після смерті Тетчер відбулися заворушення, виявився куди ближчим.
Все ж, Меггі, чому ти не могла померти хоча б на день пізніше?
So Far, So Close 
Leave a Reply